— Та що ж ви так переживаєте!.. Ми з Лізі нікуди від вас не подінемося.

Відтак Блантайр накинув мій повід на залізні шпичаки воріт і швидко зник за деревами. Лізі спокійно стояла на узбіччі, за кілька метрів від краю дороги, повернувшись до мене спиною. Юна леді спокійно сиділа в сідлі, пустивши повід, і щось стиха наспівувала. Я чув, як Блантайр підійшов до будинку, як він застукав у двері… По інший бік дороги розляглося нічим не загороджене пасовище. І треба ж, щоб саме тоді сільський хлопчик-пастух гнав із поля табунець їздових коней із лошатами. Пустотливі, бешкетні лошата бігали, де заманеться, і пастух час від часу ляскав величезним батогом, закликаючи їх до порядку. Одне з тих лошат кинулося через дорогу і з розгону ледь не потрапило Лізі під ноги. Злякавшись чи то лошати, чи то гучного ляскання батога, а може, і того, і того (спробуй тут зрозуміти!), Лізі дико брикнула і зірвалася з місця, побігши кар’єром.[50] Від несподіванки леді Анна ледь не випала із сідла, але таки втрималася. Я щосили заіржав, гукаючи на допомогу — раз, другий, стукав копитом до землі і навіть захитав головою, намагаючись скинути з огорожі свій повід. Чекати довелося недовго: Блантайр, не тямлячи себе від хвилювання, вискочив за ворота, швидко роззирнувся і лиш в останню мить устиг побачити, як утікає кінь, стрімко відносячи свою вершницю. Лізі встигла проскакати чималеньку відстань. Ще мить — і Блантайр був у сідлі. Я переживав не менше за нього, тому мені не треба було ані батога, ані шпор. Блантайр усе чудово бачив, відтак пустив мій повід вільно, припав до моєї шиї — і ми кинулися наздоганяти.

Дорога милі півтори йшла прямо, а потім брала праворуч, та ще й роздвоювалася. Поки ми доїхали до повороту, за Лізі з вершницею вже й слід пропав. По якій же дорозі вони поскакали? Біля садової хвіртки, що виходила на дорогу, стояла жінка. Прикриваючи очі рукою від сонця, вона занепокоєно дивилася вдалину. Блантайр легенько натягнув повід.

— Куди? — запитав він у жінки.

— Праворуч! — гукнула та, для більшої певності махнувши рукою.

Ми повернули праворуч і пішли учвал. За деякий час нам на мить вдалося побачити втікачів, але вони одразу зникли. І так кілька разів: то з’являлися на горизонті, то знову губилися; відстань між нами уперто не скорочувалася. Згодом нам трапився дорожник, що стояв біля купи щебеню і, кинувши лопату, відчайдушно махав руками. Ми порівнялися з ним, Блантайр натягнув повід, і дорожник випалив:

— До вигону, сер, на вигін вони повернули!

Я дуже добре знав цей вигін. То була горбкувата рівнина, поросла вересом та темно-зеленими кущами дроку,[51] поодинокими чахлими деревцями з колючками. Відкриті прогалини з густою невисокою травою були буквально засіяні мурашниками та кротовиннями. Одне слово, найгірше місце для шаленої скачки з усіх, які я знав.

Щойно ми повернули на громадський вигін, як далеко перед нами знову замаячіла зелена сукня леді Анни. Її капелюшок загубився, каштанове волосся розвівав зустрічний вітер. По тому, як вона тримала голову і спину, можна було зрозуміти, що леді Анна вже ледве натягує повід, намагаючись бодай трохи стримати неслухняну Лізі. Швидко бігти горбкуватим полем вона, звичайно, не могла, і у нас жевріла надія, що ми її таки наздоженемо.

Переслідуючи втікачів по дорозі, Блантайр цілковито покладався на мене, але на вигоні, серед горбків та мурашників, він таки взявся за повід і, мушу сказати, правив так легко й вправно, що мій біг майже не сповільнився, а відстань між нами та втікачами поволі скорочувалася.

Не так давно через вигін прокопали водостічний рівчак, і на його протилежному боці височів вал накиданої землі. Здавалося, тут утікачі вже точно мали зупинитися, та не так сталося, як гадалося! Лізі лише на мить загаялася — і стрибнула, але перечепилася через грубі земляні груди і не втрималася на ногах.

— Ну, Остере, не підведи! — крикнув Блантайр, відпускаючи повід.

Я зібрався, напружився всім тілом — і одним довгим махом перестрибнув і рівчак, і насип.

У заростях вересу лежала долілиць наша юна господиня. Блантайр швидко зіскочив на землю, схилився над нею і тихенько покликав. Леді Анна мовчала. Тоді він обережно підняв її голову. Очі дівчини були заплющені, обличчя — бліде, наче у мерця.

— Анно, люба, промовте хоч слово!..

Дівчина мовчала.

Він розстебнув їй кофтину, послабив комір, виміряв пульс на зап’ястку. Потім різко підвівся і, роззираючись навкруги, став шукати допомоги.

Неподалік працювали двоє чоловіків: вони нарізали торф. Побачивши Лізі, що бігала без вершника, вони покинули роботу і намагалися її спіймати. Та коли почули голос Блантайра, облишили коня і прийшли до нас. Старший із них запитав:

— Чим можемо допомогти?

— Їхати верхи вмієте?

— Знаєте, сер, вершник із мене так собі, та задля леді Анни я ладен ризикнути своїми в’язами. Цієї зими вона дуже виручила мою дружину.

— Тоді, мій друже, сідай на цього коника — за в’язи можеш не переживати, — мерщій скачи до лікаря і попроси, щоб він негайно приїхав сюди; а сам їдь до графського маєтку, розкажи, що сталося, і нехай вони пришлють екіпаж та ще когось на допомогу. Ага, і покоївка леді Анни хай теж сюди їде. Я чекатиму на них тут.

— Усе зроблю, сер, усе буде зроблено, я молитиму Бога, щоб мила юна леді швидше отямилася. Слухай-но, Джо, — звернувся він до свого напарника, — ану, бігом по воду і ще перекажи моїй старій, хай кидає всі справи і летить сюди до леді Анни.

Він сяк-так видерся в сідло, крикнув «вйо!», стиснув мої боки ногами, і ми, зробивши невеличкий гак, щоб обминути рівчак, рушили у зворотному напрямку. Мій вершник не мав батога, і, схоже, це його бентежило. Та зі мною не потрібно було жодних батогів, відтак йому тільки довелося міцніше тримати повід і не випасти із сідла. Я старався бігти так, аби ним підкидало якомога менше, та коли ми йшли по нерівному, в нього кілька разів таки вихопилося:

— Агов! Тихіше!.. Легше!..

Скакати по дорозі було значно легше, і ми швидко виконали всі свої доручення.

Коли його запросили до будинку, аби промочити з дороги горло, він навідріз відмовився.

— Ні-ні, я зараз же їду назад, тут є коротка дорога полями, і я встигну повернутися до того, як приїде екіпаж.

Коли всі дізналися про новину, в маєтку зчинився несусвітній шарварок. Мене завели до стайні, розсідлали, розгнуздали і накрили попоною.

Поспішно засідлали Джинджер і послали по лорда Джорджа, а трохи згодом я почув торохкотіння коліс екіпажа.

Повернулася Джинджер нескоро, і, коли ми залишилися сам-на-сам, вона сказала:

— Розповісти можу небагато, ми майже всю дорогу гнали учвал і прибули одразу ж після лікаря. Якась жінка сиділа на траві, і голова юної леді лежала на її колінах. Лікар вливав їй у рот якусь рідину, а коли він щось пробурмотів, я зрозуміла: «Вона жива». Потім хтось узяв мене за повід і відвів від того місця. Трохи згодом леді Анну перенесли в екіпаж, і ми всі разом рушили додому. Дорогою нам трапився один джентльмен, якому господар пояснив, що сталося, і сказав, що леді Анна ще непритомна, але він сподівається, що обійшлося без серйозних травм.

Йорк не схвалював рішення лорда Джорджа зробити із Джинджер гунтера. Він говорив, що поки кінь звикає до нового місця, йому потрібна впевнена, тверда руки, а не такий легковажний їздець, як наш лорд Джордж.

Сама Джинждер була захоплена цим, та іноді, коли вона верталася до стайні, було важко не помітити, яка вона перенапружена. Час від часу Джинджер покашлювала, але вона була занадто гордою, щоб нарікати. Я починав за неї хвилюватися.

Через два дні після пригоди до мене зайшов Блантайр. Він приязно плескав мене по спині й не шкодував для мене гарних слів, а лордові Джорджу сказав, що я не гірше за людей розумів, яка небезпека загрожує леді Анні.

— Якби я навіть захотів його притримати, однаково б не зміг, — казав він. — Тож як тут не крути, а справжній кінь леді Анни — Чорний Остер.