У подібний спосіб було проінспектовано й усі інші оселі, визначені для постою легендарних кіннотників, що мали протистояти «навалі білих». Квартирмейстери Криворучка, що прибули сюди за кілька днів до приходу корпусу, залишились задоволені і самими квартирами, і господинями тих квартир, гостинність яких могли звідати на собі ще до маневрів. Один з квартирмейстерів, вже немолодий капітан, так захопився Опішною, що прохав голову сільради залишити її хату за ним, а для комкора підшукати помешкання ближче до штабу, для якого було відведено школу — кам'яний будинок на високій горі. Але голова послався на те, що побіля школи у нього все багатодітні родини, і він не може ставити комкора до одної з них. До того ж невідомо, як довго триватиме «оборона» Вавилона. «Це не війна, товаришу голова, а лише маневри», — пояснив капітан. Йшлося про тиждень, найбільше — два. І тут Лук'ян таки вивідав від капітана, що «білі» мають намір брати Вавилон з допомогою повітряного десанту, а десант, як відомо, діло раптове й недовготривале, все може скінчитись за один день чи за одну ніч.

Авангард Криворучка, уникаючи бомбових ударів, прибув до Вавилона під прикриттям ночі й на ранок розосередився так, що повітряні розвідники вже на світанку не могли виявити ні найменших ознак присутності військ у Вавилоні. Вони натрапили лише на кілька ескадронів, які на світанку ввійшли у Прицьке з боку Козова. Тому вслід за розвідниками над Прицьким з'явились бомбардувальники, напевне, викликані туди по радіо, й демасковані ескадрони були розсіяні у степу поблизу села. За правилами маневрів, Криворучко мав вважати ці ескадрони «загиблими» і змушений був зняти їх «з операції». Кілька представників «білих» при штабі Криворучка невідступно стежили за дотриманням правил «гри», і комкор нічого не може від них приховати, до речі, як і від самих вавилонян. Ті буквально на другий день уже знали усіх «білих» в обличчя — було їх щось близько п'ятнадцяти на чолі з полковником Шумейком, надто виділявся з–поміж них капітан Чавдар, сам льотчик, високий, білочубий сіверянин родом з Великого Устюга (вавилоняни казали — з Великого Устюка). Стояв капітан у Мальви Кожушної (вавилоняни неохоче брали на постій «білих»), мав під Вавилоном літачка на клеверищі, сам на ньому літав, повсякчас тримаючи на оці усі переміщення в дислокації корпусу. Вже через кілька днів Чавдара знали у Вавилоні за «білого», і коли Мальва приходила до Ткачука за продуктами для постояльців, той виписував з комори «білим» лише половину того, що відпускав для наших рідних кіннотників. Але сам Криворучко ставився до Чавдара приязно, не раз користався його літачком, запрошував капітана на обіди до Опішної, де, окрім них двох, неодмінно бував ще і полковник Шумейко, представник військового округу, у минулому також кіннотник, а нині бронетанковий командир.

Криворучко виказав цілковиту байдужість до Опішної, за обідами по–доброму кепкував з її старань, а плаття її просто смішило комкора, який напевне розумівся на модах. Зате модистку її вподобав з першої зустрічі, з того вечора, як став з нею на гойдалку. Літав Криворучко, мов навіжений, надто коли повірив у ланцюги, а ось літачка боявся, і, коли Чавдар виробляв на ньому елементарну бочку, кричав зі своєї кабіни: «Єгоре, Єгоре! Не дурій». Не вірив у ті полотняні упряжки, боявся, що випаде з них. Єгор Чавдар також не був байдужий до Мальви. Одного погожого дня попрохав дозволу у Мальви покатати на літаку її синка Сташка, що прив'язався до Чавдара з самого початку щиро і безоглядно, як можуть те діти, що виростають без батька. Мальва відбулась жартом: «Краще вже покатайте маму, коли вам так хочеться себе показати». — «Вночі не можна, а ось на світанку — будь ласка».

Одного світанку, коли мінялися досвітні караули у Вавилоні, вони вдвох піднялися із клеверища і стали літати над степом. Комкор уже прокинувся, то вийшов з біноклем, побачив літачка, а в ньому — Мальву. Посміхнувся, хоч і вбачав у тому літанні грубе порушення військової дисципліни. Але якщо вже Чавдар на таке зважився, то, мабуть, неспроста. Мальва ж почувала себе у повітрі, як птиця (а то все гойдалка), сміялась, коли літачок набирав висоту і потім соколом летів униз.

За обідом комкор посварився Чавдарові пальцем, але промовчав, за віщо, — за Мальву, певна річ, за оте літання з нею. Сказав по обіді в сінях:

— Твоє щастя, що спав Шумейко. На маневрах з такими штуками не граються. Щоб це було востаннє…

Все у Великому Устюзі дерев'яне: тротуари, вулиці, будинки і храми. Лише дзвони у храмах з чистої міді. Кажуть, що їх чути на всю північ Росії, а вперше озвалися вони іще на честь коронації Івана Калити. Потім великоустюзькі майстри по дереву понесли своє мистецтво у стольні гради, там їх роботи славляться і досі; нібито знамениті Кижі на Ладозі також витворені їхніми руками.

Єгор виростав у родині знаменитих майстрів. Кожне літо усі сім синів з батьком залишали Устюг і йшли зводити дерев'яні церкви рідкісної краси. Єгор був підлітком, але і його брали для науки. Хлопець не боявся висоти, почував себе крилатим на дерев'яних банях, і старий Чавдар міг радіти з того, що має такого гарного спадкоємця. На зиму поверталися до Устюга, проїдали свої зарібки, святкували Пасху і знову йшли пріч — то на Валдай, то на Поволжя, а то на Новгород–Сіверщину, де здавен віддавали перевагу дерев'яним храмам. Останню свою церковцю Чавдари склали у Батурині, там поховали вони свого батька, який зірвався разом з незакріпленою банею. Баню сини поставили на місце, але без батька їхня велика родина розпалась, розсіялась по світу. Двоє старших братів загинули на Першій світовій, четверо ж поміняли професію — пішли в плотогони, шахтарі, ливарники, а ось він, Єгор, літає. Міняються аеродроми, все з глибини країни посувається сюди — на захід та на захід, ось він і кочує з аеродрому на аеродром своїм небесним ходом — ще недавно стояли в Чугуєві, а до маневрів уже тут, під Житомиром, на річці Гуйві. Він один, йому легко злітати і приземлюватись. Траплялися йому знайомства, були, здається, й захоплення, та все якесь неміцне, нетривке, як наче в дорозі. У них там, у Великому Устюзі, велетенський зруб, складений вже й хтозна–коли, іще, напевне, отими першими майстрами, от мати і тримається того гнізда, старенька вже, не годна вештатись з ним по аеродромах, де є, проте, своя сувора і красива романтика, відома хіба що їм, льотчикам, а ще дружинам військових льотчиків.

— Якщо б ви згодні, Мальво, то по маневрах…

— Ну–ну, що по маневрах?

— На мій літачок і прямим курсом на Гуйву.

Це, напевно, красиво — бути дружиною військового льотчика. Він десь у піднебессі, а ти чекаєш його, хвилюєшся, переживаєш. Не те що Журба: яким іде на буряки, таким і повертається з буряків. Все прикидала: а чи не міг би її Журба сягнути неба?..

— І це ви серйозно, Єгоре?

— Я ж бо на маневрах чи де? А на маневрах усе, Мальво, серйозно. І це також серйозно! Перед вами не юнашко якийсь.

— Якби ж то ваші маневри та на рік раніше, — розсміялася Мальва. — Заміжня я. І до того ж не вперше. Тому ніяк не можу полетіти з вами, Єгоре. Хоч на Гуйву, а хоч за Гуйву — ніяк не можу.

— Я чув… Ви його любите?

— Хтозна…

— У вас є діти з ним?

— Нема дітей…

— Тоді що ж вас тримає?

— Що?.. Людина він. Гарна і чиста людина. І також літає…

— Він льотчик?

— Ні, він агроном. Але такий, від Бога…

Ось і все освідчення. Та якби і не було Журби, то зважилася б вона зі своїми хворобами занапастити життя цьому соколові? Мабуть, ні. Це було б з її боку легковажно. Але тут, на маневрах, святкувала Чавдара потай від матері, потай від корпусу, ховалася з тим почуттям, та хіба сховаєшся од Вавилона? Вавилоняни ніби по очах читали її душу: «Геть ожила наша Мальва на маневрах». Для пересудників уже досить було б і того, що вона політала над Вавилоном. Але байдуже їй ті пересуди, бо ж могло то бути її щирим захопленням…

Напередодні самого десанту корпус зазнав ще кількох бомбових ударів, представники «білих» скрупульозно обрахували втрати, а Шумейко підтвердив їх у своєму донесенні на ім'я командарма.