Журба з Мальвою не знали, що буде пиво, не взяли з собою грошей, а прохати в борг Журба не зважився. Та коли дівчина прийшла за порожніми гальбами, Липський згадав про них, щось шепнув дівчині, та пошукала очима агронома з агрономшею і по хвилі прийшла до них через усю залу з повними гальбами.

— Лель Лелькович вас фундують.

— З якої ласки? — запитав Журба.

— Так звелів Аристарх…

— Хіба що після в'юнів… — здався Журба.

Вони взяли гальби, пиво пінилось, пахло пряженим ячменем, пахло солодом, Журба свою гальбу спорожнив одразу, а Мальва відсьорбувала, легко п'яніла за кожним ковтком, не допила, хотіла віддати Журбі недопите, але він, хоч міг би випити ще кілька гальб підряд, люб'язно відмовився. Шепнув: «Боронь боже, тут такі речі не прощаються». Мальва мусила допити сама і геть сп'яніла. Лель Лелькович двоївся, його білий кашкет на підвіконні поплив кудись разом із вікном, мідні труби чомусь перебралися на стелю, гальба випала з рук на підлогу, розбилась, і Журба перед усім людом мусив визбирувати її осколки. Виніс їх, тоді повернувся за Мальвою і повів її до виходу. Його наче хто огрів по обличчю: що тепер подумають про Вавилон?

Додому вони повертались повз школу, що стояла осторонь посеред поля. Сторожкі ялини чатували вибите дітьми подвір'я від дороги, обіймали шкільний сад на пагорбі. Журба повів Мальву алеєю вниз до лугу, там в'юнилась маленька річечка, яка і привела їх додому, до греблі. На греблі Журба довго дослухався до клуні, чи, бува, нема там «гостей», тиша стояла довкола, лише перепел співав у просах. Могли б уже йти до хати, але Мальва є Мальва. «Хочу скупатись», — сказала вона й почала роздягатися просто на греблі. Журба не зупиняв її, над водою здіймався сивий випар, і Мальва плюхнулась туди, як дівчисько, сміялась там, охкала, юхкала, кликала у купіль Журбу. Журба ж сидів на греблі та все застерігав її: «Не пливи туди, не пливи, там яма. Там утопла минулого літа дівчина». — «Ха–ха–ха!» — одна відповідь. «А Лель Лелькович гарний як диявол… — подумав Журба. — Мальва ще зовсім квола, коли сп'яніла від гальби пива». А тим часом Журба також сьогодні наче побував у якомусь іншому світі. Коли він вивів Мальву на греблю: «Несіть одежу туди». І так і пішла перед ним до хати. Він забув лодочки, повернувся за ними на греблю, а вона стояла вже біля дверей: «Де ж ви там?» — «Іду, хай воно пропаде. Туфлі забув». Двері були одімкнені, інший сполошився б, а Журба сказав: «Можливо, я їх і не замикав!» У хаті не зачеплено ні фантиночки, навіть олія стояла в миснику. «Це свої…» — посміхнувся Журба, задуваючи світло.

Десь опівночі скрипнули злодійські двері у клуні, туди через подвір'я провели щось четвероноге, йшло воно повільно, чіплялося ратицями за спориш (він тут густий і сплетений, як вовна на старій вівці), ратиці пострілювали, мабуть, прийшли здалека, потім із клуні долинув передсмертний крик жертви (не ревище агонії, а саме крик у передчутті смерті), потім щось важко гупнуло, розбудило Мальву — то жертва зірвалась із бантини, було то щось громіздке, чи не віл, певно, не витримало мотуззя, на столику задеренчала лампа, а в вікнах дзенькнули шибки. «Що це?» — запитала Мальва. «Мабуть, віл», — спокійно сказав Журба їй, аби заспокоїти Мальву, удав, що це його зовсім не обходить. Через якусь годину до глиняників підкотив віз, зупинився там, із клуні вийшли й важко потупотіли через подвір'я на греблю з ношею, потім хтось підійшов до хатніх дверей, зупинився там, поторсав двері, тоді потупотів на греблю до глиняників. Віз важко вибрався з глиняників на гору і поскрипів на Михайлівку. Журба встав, перебрався через Мальву, підійшов до вікна. Над ставом сизів туман, тягся у глиняники, в тумані бовванів монах із козирком і більше нічого. Журба дістав годинника зі штанів, було на третю ночі, подумав, саме та пора, коли світ іще перебуває під владою злодіїв і астрономів. Зачувши поблизу свіжу кров, бентежились кажани у глиняниках і крізь туман пробивались сюди, у подвір'я, жахались Журби в білому а чи вікон, об які первовилітку можна й розбитись.

Удосвіта, вийшовши з хати, Журба побачив біля кроквини, під стріхою, закривавлений мішечок, повішений на гвіздку, зняв його з пересторогою, заглянув усередину — там був гарний шмат яловичини, пах лоєм. За якихось кілька хвилин подвір'я могло б наповнитись гарним духом тушенини, Журба фізично відчув її спокусливі пахощі, але не став кликати Мальву, побоювався, що вона не зможе побороти спокуси, рішуче взяв мішечка, поніс до ставу, вибрав м'ясо з мішечка і пожбурив на глибину, для раків. Мішечка також кинув у воду, він, масний від лою, не тонув. Довелося закидати його груддям із греблі. Шкура була розвішена на бантині, велетенська, займала майже всю бантину, сіра, з золотавими барвами літа і з потертим боком: «Віл». Журба не помічав вола такої масті в Зелених Млинах, тут кохалися в червоній масті, у так званих «голендерках», завезених іще хтозна–коли з альпійської Європи, може, навіть не лемками, а до лемків.

Коли встала Мальва, куліш уже умлівав на цеглинах. Журба помішував його в казанку грушевою ложкою, дав спробувати Мальві на сіль (Журба недосолював), досолив, тоді вцідив з пляшечки ложку олії і засмачив страву — чудові пахощі вмить наповнили подвір'я. Снідали на спориші, на ряденці, з одної миски. Журба збирав юшечку, залишаючи для Мальви гущу, посміхався, порівнюючи подумки свій сніданок зі сніданком раків, які, напевно, вже снідають під водою.

Вийшли з дому разом, ішли стежкою через буряки, на колгоспному дворищі вже галасував Липський. Мальва запрягла водовозку, наповнила її розчином меляси, миш'яку та ще кількох отрут і поїхала на бурякову плантацію наповнювати висохлі коритця, якими Журба заставив плантацію проти бурякової совки, житняка (житній жук) та інших шкідників, які загрожували Зеленим Млинам того літа. Водовозку Мальва ставила на дорозі, а розчин до коритець носила відерцем, і так день у день, упродовж усієї весни. Тепер тих коритець не ставляють, а тоді їх виготовляли всю зиму й після сівби ставили якомога більше. Доки Мальва робила круг, наповнюючи розчином одні, інші висихали геть, декотрі тріскались, текли, а Мальва мала стежити за кожним, бо Журба хтозна–коли і яким способом знав усе про кожне коритце і ввечері нагадував Мальві: «Ти там пропустила одне коритце, на Марцушиній ланці, то завтра не забудь наповнити його». Мальва знаходила те кляте коритце, але за вечерею Журба знову нагадував їй про інше коритце, десь у самім кутку плантації, над горбочком, звідкіля, мовляв, і суне озима совка. Одного разу Мальва не втерпіла, розсміялась під час вечері, а Журба: «Ну, чого, чого, Мальво, скажи ради бога?» — «Коли ви встигаєте обходити усю ту тисячу коритець, Журбо?» — «А я літаю над ними, як совка…» — і сам сміявся. Чудна, він приходить туди ополудні, коли на плантації нікого нема, коли всі полуднують десь у затінку, блукає там годину, другу і бачить, як поводить себе кожне коритце, тобто шкідники над коритцями. Ось і все. Йому зовсім нема потреби зазирати в кожне коритце. Але ця маленька таємниця нехай залишається з ним, нехай знають у Зелених Млинах, що він, Федір Журба, коли вже на те, то може й літати над полями. Літати…

Звикнувши до гір там, але не заставши їх тут, лемки селилися на імітованих горах, точніше кажучи, на тутешніх подільських горбах (тут степ переходив у Поділля), займаючи південні їх схили, які виходили бодай до маленької, та все ж до води. Кому ж забракло горба або ж хто не встиг захопити того осоння для хати та саду, той селився просто поля, на «днищі», і хоч не був у накладі від того, але той забудовник і його нащадки все життя заздрили «горянам», в яких і весни починалися раніше, і осені були сухіші, аніж на «днищі», і дерева там жили довше та родили рясніше, бо коріння своє мали в рудій глині, до якої на «днищі» не добутися навіть дубам. На горбах хати були сухі як дзвін, а на рівнині вогкі кутки пахли цвіллю навіть улітку, надто якщо хата потопала в чагарях. І все ж кмітливі господарі не боялися низу, багатіли на буряках та на пшеницях від року до року, поволі спихаючи бідаків із південних на північні схили. Так заснувалося в Зелених Млинах кілька багатіїв, так званих «ойтців», які стали опорою контрреволюції в цих місцях. Уже в двадцяті роки радянську владу тут доводилось встановлювати з допомогою панцерника, який, користуючись залізницею, кілька разів підходив сюди й обстрілював Зелені Млини, що нібито не хотіли коритися новій владі, насправді ж коритися не хотіли «ойтці», відчуваючи свій кінець. Двобій із ними довершував Аристарх, це він у двадцятому обстрілював із панцерника їхні «кам'яні гнізда» у пшеницях, якими «ойтці» не хотіли ділитися ані з голодним Поволжям, ані з червоними центрами України. «За золото платіть золотом», — вимагали «ойтці», не даючи голодним іти на жнива. Гнат Смереченко спалив свій лан пшениці і спалив у пшениці себе. Іншим довелося відступати, а хитрий Михей Гордина віддав усе за візу на виїзд за кордон. Паровий млин, поставлений посеред поля, чи не єдиний у цих краях, вільно конкурував із вітряками сусідніх сіл, намолов Гордині чималенько золота, яке він переправляв до Відня про «чорний день». Кажуть, він залишив Зелені Млини з валізою, в якій не було нічого, окрім сорочок, вишитих для нього його останньою наймичкою, яка народила від нього доньку. Гордина рано овдовів, у нього не було дітей, кілька років жив із покоївкою, коли ж народилася донька, то він і тут не розгубився. За півроку до того маховик на млині убив Властовенка, молодого мірошника, то Гордина записав незаконну на нього. Ось тепер і живе в Зелених Млинах Паня Властовенко, яку Гордина не забажав бачити спадкоємницею його багатства. Пані зараз за двадцять, живуть вони з матір'ю у першій хаті Гордини, достоту старенькій, і лише велетенський сад і досі нагадує про запопадливість Гордини. Другу хату Гордина збудував на великому полі, де бовванів його млин; його Гордина щовесни фарбував паризькою зеленню. Тепер на цій другій садибі колгосп. Паня з матір'ю вступила до колгоспу в числі перших, усуспільнили сад, коня, плуга, все, що належало усуспільнити. Ось у цьому саду і поспіла біла черешня.