— А чому майки плавають?

— Питайте Липського, чому він тримає ясеня над криницею. А на ясені майки.

— Ти водовоз, я тебе й питаю. Іди сюди.

Барть підійшов з острахом. Вона схопила його за чуба, пригнула над відром.

— Дивись!..

— Не бачу. Їй–їй, не бачу майок!

Взяла відерце і вихлюпнула воду на Бартя.

— Ха–ха–ха! Наточи чистенької…

Пила вона довго, поволеньки, боялась простуди. А Барть стояв мокрий і посміхався своїм прискаленим оком. «Отаку б йому жіночку, — подумав я. — Вона із Бартя виліпила б, що захотіла». Журба напився, хлюпнув на брусок і заходився мантачити косу. Барть виліз на бочку, поїхав далі, а я ніс за ним повне відерце. Чи є щось прекрасніше, ніж нести студену воду для Пані! Та Лель Лелькович ніколи про це не знатиме. І сама Паня також не знатиме. То загадка, може, рівна тій, яку бачив Валтасар перед кінцем: мене, мене, текел, перес. Та Зелені Млини не мають свого Фабіяна, щоб прочитати той текст.

Ніде в світі того не роблять, що роблять лемки, освячуючи перший хліб. Обирають найбільшу піч у Зелених Млинах, запрошують коровайниць, ті випікають велетенський коровай із нового млива, одягають хлопця і дівчину в старовинний національний одяг, покладають їм пшеничні вінки на голови, тоді беруть коровай на рушник і через усе село з музиками несуть до майдану. На майдані процесію зустрічає натовп, перед яким стоїть стіл, застелений білою скатертю. З натовпу виходять найстарший із лемків і найстарша з лемківен, також у старовинних костюмах, приймають коровай від молодих і дарують його народові — покладають на стіл. Старий говорить якісь високі слова про хліб, про одвічне благо мати його сьогодні та повсякчас, про щастя сіяти та збирати його, про землю, яка ні до чого не здатна без людської любові та без наших рук. Тоді бере ножа і, доки музики грають «Твій день настав», лемки підходять до столу породинно, і кожна з родин отримує свою частку короваю, до числа їдців. Вільно той шматок поділити і з'їсти тут же таки, а вільно однести додому й причаститися новим хлібом у родинному колі, після чого дозволено всім учиняти хліб з нового врожаю. І ніхто із лемків не сміє обійти цього ритуалу першого хліба, якщо не хоче накликати біди на себе й на Зелені Млини. Кажуть, свого часу навіть Михей Гордина боявся переступити його і приходив брати з рук старця свою долю нарівні з усіма. І ще кажуть, що ніхто не годен був спекти такого казкового короваю, як Тихін та Одарка. Вони виліплювали на ньому богів і дияволів, щоб задобрити тих і других. Начебто богів ліпив Тихін, а дияволів — Одарка, за що їм і припадало щоразу рогате бісеня, від якого всі відмовлялися. Цього разу воно припало мені. «Не бійся, — втішила мене Мальва. — По–чиєму жити, по–такому й вити». Підбадьорений нею, я з'їв бісеня залюбки, чим розсмішив лемків і став ще більшим другом Сашка Бартя. Він потім признався, що в минулі свята бісеня припало йому. І втішив мене, що бісеня діє лише в Зелених Млинах, а на великий Вавилон його сила не поширюється. По тому, як Сашко Барть мислив і говорив, я міркував собі, що з мого нового друга може вийти колись лемківський Фабіян, бо ж великі філософи чи й не починаються з бісеняти на короваях…

Лемки і досі називають млин Гординою й неодмінно кажуть: «Іду до Гордини». Правління колгоспу вони називають Аристархом. «Звідки?» — запитаєте лемка. «Від Аристарха», — відповість вам, хоч самого Аристарха він у вічі сьогодні не бачив! Колгоспну січкарню вони лише доти називали січкарнею, доки та не відтяла руку Прощо, а звідтоді січкарня — це вже для них Проць (до речі, Хома Проць помер від того випадку). От і кажуть тепер про січкарню: «Проць сьогодні як найнявся». Про свою дитину батько може сказати: «Закінчить Леля Лельковича, та й годі!» Тобто лемко тим хоче сказати, що не має наміру вчити свого лобуряку далі. Коли ж прибула в колгосп молотарка МО–900 і лемки побачили, на що вона вдатна, то за її роботящість та невситимість одразу й охрестили машину Яремою Кривим. «Мене поставили на все літо до Яреми Кривого», — пожаліється лемко лемкові, а тим більше сказано, аніж — призначили до молотарки. Так само, як «іду до млина» — це просто нічого, щось вельми нейтральне, а ось «іду до Гордини» — тут і згадка про колишнє, про те, що «Гордина» неодмінно зажадає мірчук за мливо; і безліч інших відтінків та підтекстів, без яких лемко став би щонайменше просторікуватим, якби не користався ними.

Отож «Ярему Кривого» Аристарх погодився надати школі лише на одну ніч, і то для жита, яке ціпами молотити важко, та Лель Лелькович знав, що коли вже молотарка опиниться на шкільному току, то зав'язне вона там надовше. І ось цей великий трудівник — «Ярема Кривий», припнутий до трактора, запилений і натруджений, одного надвечір'я одділився від велетенської скирти, яку вивергав за який тиждень на житнищі, й повільно посунув до села в бік школи. Попереду трактора поважно їхав на коні Лель Лелькович, показуючи дорогу, на крилі трактора сиділа Мальва, поки що єдина барабанщиця в Зелених Млинах (навчилася того ще в комуні). Ми галасливою веселою юрбою бігли за «Яремою Кривим», а спритніші навіть видерлися на нього й сиділи там тихо, щоб їх не вгледів Лель Лелькович. Сам же справжній Ярема Кривий чекав на цю процесію біля воріт школи, міряючи на око, пройде «він» крізь ворота чи ні? Наш сторож і завгосп неабияк пишався з того, що таку гарну і дорогу річ названо його іменем. Це вже безсмертя, а безсмертя для лемка — то дещо більше і за життя. Ярема Кривий шкутильгав на праву ногу, озуту у велетенський чобіт, на кілька номерів більший за лівий. Досі шкільний хліб з усіх тринадцяти гектарів він обмолочував ціпом. Молотьбу починав після Спаса і з невеличкими перервами на свята, яких дотримувався найпунктуальніше, продовжував аж до Великодня, щодень нагадуючи школі, на кому та тримається. Він був і сторожем, і завгоспом, і кучером, і конюхом — усим, ким доводиться бувати такій особі при школі. Та несправедливо було б сказати, що він був просто роботящою людиною для блага інших, для школи. Такі ще мають день при дні працювати в поті чола, щоб прогодувати самих себе. Ярема завиграшки з'їдав решето найдавніших груш зі шкільного саду, так званих терпких панянок, завезених із Лемківщини свого часу. За одним подихом він випивав полив'яний глек кисляку, після чого обтирав руді вуса й роззирався, чи нема напохваті другого. В інші часи, виходячи з посту, якого суворо дотримувався, він з'їдав одразу ціле плічко, орудуючи при тому невеличким складаним ножиком, від шинки залишалася на таці лише кістка, оброблена бездоганно. Але ж і такої смачної шинки ніхто в Зелених Млинах не вмів готувати, як він. А славного тиврівського пива у спекотний день міг випити тридцять шість гальб підряд, ні з ким не закладаючись і навіть не надаючи значення цьому «подвигу», а лише маючи це за досить помітну мірку вгамування спраги. Він умів і полюбляв поїсти, зате на шкільних балах, на весіллях та інших оказіях був стриманий і ґречний, як рідко хто, й при потребі міг вдовольнитись і самою росинкою. Він належав до тих «машин», де кількість пального цілком відповідала «кількості» витрачуваної енергії. Гарно поснідавши, він за кілька годин викорчовував пня старої груші, на що іншому довелося б потратити кілька днів. Ну, а вже доброти його, то й не зміряти. Її з лишком стачало на всю школу та ще осібно на Леля Лельковича, якого вважав особою як ніжною, так і великою.

Директор займав у будинку школи дві великі кімнати з окремим парадним ходом, то Ярема прибирав їх, топив грубки, заправляв постіль, регулярно провітрював одежу директора, щоб її не поїла міль, прав, крохмалив і прасував його сорочки, сам варив ваксу для чобіт і сам чистив директорові чоботи, ставлячи їх на ніч біля постелі директора, прочувши колись від нього ж, що римський імператор Август також на ніч ставив взуття напохваті, коло ліжка. Коли ж восени між селом і школою утворювалась велетенська калюжа, яку не обійти, то Ярема (коли не було свідків) залюбки переносив Леля Лельковича через цю калюжу на руках, і директор появлявся у клубі в таких наглянцьованих чобітках, ніби він у них перелітав через калюжу.