Одинокий орач на горбах здавався маленьким і впертим, скидався на вічного польовика. Його віз стояв під горою, націлений дишлом у мокре небо, наче ще мав там якусь надію. Коли ж починалася мжичка, холодна й сікуча о цій порі, орач напинав на голову мішечка ворком і тоді зовсім зливався з рудою землею, так наче й нікого не було за плугом, наче коні самі орали те безплідне поле — самі, без нікого…

Лише в надобідню пору сюди прошкував через чужі межі Лук'ян — бився проти вітру, як птиця, з сірим вузликом, у важких чоботях, що облипали тванюкою, — мабуть, приносив для орача гарячі обіди. Доки Данько обідав під возом, той напинав на себе мішечка ворком, ставав до плуга й орав те неродюче поле далі, й ті завзятці билися там геть за Покрову, аж як забіліли сніги. Забрали і Мальвину десятину на самім челепочку…

Привіяло Денікінський рів, прибрало його зарості в білі, урочисто–печальні намітки. Лише дурман порозкривав жабкуваті коробочки та ніби журився, що не встиг розсіятися. Спокій і білизна, од якої болять очі до сльози і порожніє душа… Здіймається парок над кіньми, легко біжать сани, що вціліли ще від пана — чудернацький витвір зимової фантазії. Цього недільного дня Клим Синиця їде до Глинська з якимось нез'ясовано–тривожним і чистим почуттям. Мальва ніби перебралась на іншу планету, далеку й недосяжну. Везе для Мальви кожушка на глинську пошту…

У Глинську пахло солом'яними димами.

Поспішав на службу Пилип Македонський у довжелецькій бекеші, підбитій однотонним хутром. Поземок відгортав полу, хутро виднілося вогненно–руде, на полу міг піти і його власний песик, якого закидали непмани камінням в останню осінню тічку з ненависті до хазяїна. Непманські крамнички стояли забиті наглухо, на декотрих — залізні жалюзі опущено цього разу вже, мабуть, назавше. А на ярмарковому майдані вітер цієї ночі зірвав дашок із комунівського рундучка, на полицях якого тепер не скоро появляться червоні головки сиру щонайменше всеєвропейської слави.

Комунар завіз на пошту посилку, вручив самому поштмейстерові, Харитон Гапочка поцікавився, що в посилці, поставив на ній штемпель глинської пошти і сказав, наче між іншим, що кожушок може в дорозі пропасти, мовляв, тепер не та пошта, що була колись, за царя.

Бані дзвіниць, що стоять на різних горбах та мовби перебувають у вічному протиборстві, були мовчазні, заінеєні, та, напевне, щомиті готові вдарити на сполох у разі потреби. Максим Тесля, чоловік ранній, розчищав стежку од ґанку до воріт райпарткому. Млинове колесо вмерзло в льодах, не лопотіло, й від того було якось незвично в цьому закутку Глинська. Буг також зальодів, і тепер по ньому вільно снували маленькі та жваві люди в дублених чорних та білих кожушках, наче змішалися водне сажотруси й мірошники.

Тесля донедавна також ходив навпростець, через лід. Він зважився на це чи не раніше за всіх, коли лід ще прогинався і тріщав під ногами. Тепер лід заглибів і стріляв у морозні ночі, будив Глинськ од зимової сплячки. Клим Синиця в'їхав у саму снігову хмаринку, що її здійняв Тесля біля воріт. Ще довго не гасли іскринки. У Глинську починалася люта зима, а з нею і голод на паливо. Райпарткомівський ожеред, що стояв у подвір'ї, вже був засмиканий до живого, по його білій шапці сьогодні вночі пробігла лисиця.

Тесля добрав стежку й повів комунара грітись із дороги. У будинку було натоплено і тихо, як у вусі. В коридорі зовсім по–домашньому почував себе велетенський фікус. Він не вміщався у Снігурів, то цієї осені, ще до морозів, Тесля перевіз його сюди. Нехай поживе тут до весни. Сам також перебрався до райпарткому, хоч міг би те зробити й раніше.

Коники Клима Синиці, затеплені строкатими рябчаками, простояли майже півдня у дворі райпарткому, а їхній господар із Теслею, Рубаном та іншими, час від часу розглядаючи світ крізь маленьку проталинку, яку хтось прохукав у білій і чудернацькій квітці віконця, сушили собі голову, як сотворити новий Вавилон замість старого. Коли проталинка затягувалась інеєм, підходив хтось знову, хукав, і так це тривало до сутінків, доки Тесля не запалив мідної лампи з бокатим склом.

— Ми не відступимо нізащо, навіть якби на те пішло ціле наше життя, — твердо сказав Максим Тесля.

Надворі здіймалася хуга. Коні самі зайшли в затишок. Тесля всіх заспокоїв тим, що у подвір'ї стіжечок, і нічого страшного, якщо одну ніч їм доведеться внести соломи й заночувати на райпарткомівській постелі. Адже ж мусять вони доуявити собі ту грандіозну споруду до кінця, бо ж то має бути не міф, а жива реальність звичайних людей.

Коли Савка Чибіс знімає гойдалку в передчутті зими, то в'язки над прірвою вже стають холодні, як мерці. З того починається пізня вавилонська осінь, куди й хотілося б перепровадити вас із нетопленого Глинська, тим паче що подібні часові зміщення дозволяли собі й до нас. О тій порі, про яку йдеться, днина на днину падають у Соколюків щільно, як скиби одна на одну. Нема ні просвітку, ні перепокою, звичайне мирське життя ніби зчужіло для них, а затурбований Вавилон неначе одійшов у минуле. Вдень і вночі тяглися підводи на Журбів, вантажені цукровими буряками, тяглися відчайдушно і сумно, за тими ж возами, в яких коні кволенькі, місили тванюку чоловіки; чимось те скидалося на велетенський похорон осені, але ж ніхто не занепадав духом на ньому, ніхто не сумував, бо ж то мало обернутись у гроші за каторженну працю. Соколюки не сіяли своїх буряків, не мали до них рук жіночих, і далекі гудки цукроварні лише нагадували братам про цей прорахунок. На що вже Явтух, так і той поставив палубки на воза й випер кілька підвід до Журбова одним махом, тепер посиплються йому грошики в хату, як манна з неба. Недарма ж казано, що в будь–яку працю ще належить вкласти бодай крихту вигадливого розуму. Тож і орав Абіссінські горби глибоко, під буряки, а про руки жіночі вже доведеться подумати взимку, десь по Йордані, коли засилають сватів до зарані обраних долею вавилонянок. Поки що обидва не мали на прикметі нікого. Лише Данько котрої ночі все ще крався примарою серед білих комунівських богів.

Додому повертався пізно, натомлений, забрьоханий, похапки вмивався і після вечері не роздягаючись падав посеред хати на помервлений околот, якого Лук'ян уносив із клуні, щоб удосвіта витопити ним піч. «Хоча б роззувся!» — подумки нарікав Лук'ян. Уже з напівсонного ледь стягував чоботи, які потім мив, просушував під комином, а вранці ще й здобрював дьогтем, аби не пропускали води. А проте не було випадку, щоб Данько був тим бодай трішечки розчулений, він сприймав ту послугу, як щось належне. «Ну і вдача в мого братця!» — щоразу кривився Лук'ян, заходжуючись біля чобіт. Обидва обцаси на них були викривлені в один бік — у лівий, а носи зміщені вправо — то від ходьби по Абіссінських горбах, від ходьби в борозні в одному і тому самому напрямку. Як не доглянеш чобіт такому чоловікові, коли б навіть той і не доводився тобі братом.

Лук'ян також не байдикує. Надто в ті дні, коли попри все інше ще випадає пекти хліб, а те трапляється наприкінці кожного тижня. Хліба їдять багато, одному Данькові ледве стачає буханця на день, та ще Фабіян підвечіркує, та й Пріся прибігала позичати хліба мало не через день, а до віддання була зовсім ненадійна…

Запах вечері переповнив хату, прирікаючи на тяжкі муки кота Тирана та Мушку, яка самими більмами зазирала з сіней у прохилені двері. Але про божих тварин цього вечора було забуто, обидва брати не могли з'ясувати для себе ні спільно, ні кожен зокрема, чим скінчиться і як далеко зможе зайти їхній рішенець щодо вавилонської чередниці, рішенець, котрий виник чи не під впливом Мальвиних відвідин. І все ж Лук'ян більше схилявся до того, що третя людина в хаті їм не завадить, ліжко з двома горами подушок, мовляв, все одно стоїть незаймане, а коли людині є де спати, то вважайте, рідний братику, що їй і жити є де, оце тільки що вона дівка і може вчепитися за котрогось із них, за це одне Лук'ян потерпає, але ж хіба ми, братику, не мужчини, хіба ми нездатні владати собою настільки, аби не дозволити собі якесь халеп'я. Данько дивився на все з більшою пересторогою, що й властиво для старшого, навіть натяку на залицяння до Даринки він не потерпить ні за собою, ні за Лук'яном, вони обидва мусять розглядати її тільки як наймичку, а, не приведи господи, не якось інакше. Так собі намовили один одного, намуштрували, а коли полягали спати, то чудно було обом — Лук'яну на лежанці, а Даньку на околоті, що наступної ночі вони вже матимуть співбесідницю — на ліжку, а подушки туманітимуть не там, де зараз, а на скрині, бо ж Даринці стачить одної подушки.