…Прийшли у виселок. У надвечір'я він справляв враження іграшкового міста з одною вуличкою, але з безліччю стежечок–провулків до цих дивних, ніби не людьми, а якимись диво–птахами вимощених жител. Сюди прилітали і відлітали, та вже з яких пір, хтось тут і вмирав, напевне, але ж тут народжувались і філософи, і поети, і ті ж Ізотови. Може, найбезкорисливіші з людей. Бо ж як подумати, то велич духу визначається не розмірами осель, а часом і силою держави. Тож чи не в палацах найчастіше плодилась ницість, поборена колись і відкинута назавше вічними мешканцями цих осель… «Вазоєв, чуєш, Вазоєв, і давно це стоїть?» — «Оце? — Вазоєв дивився на виселок так, наче побачив його вперше: — Років зі сто, мабуть. Закривали вже при мені, і не раз закривали. А воно знову ожива. Тут вода, білі осокори, річечка отам внизу… А зими тут просто якісь казкові. Як задме — виселок білий, наче й нема його, лише дими встають, як свічки…»

— Здоров, Вазоєв! — То циганка з повним відеречком від колонки. Та сама… «Родичка»…

— А, Лейла! Здрастуй, здрастуй!

Вже переодяглась, відмилась, у рясній квітчастій спідниці, у білій кофтині в горошок з викотом, у червоних разках намиста, боса.

— Кого це ти нам привів? — певна річ, упізнала вже.

— Свояка до Івана Голоти… Не знаєш, Люба ще тут?

— А що їй тут робити без Івана? — Пересміхнулась: — Ми вже десь бачились, ге, свояк? — Лише тепер видно, яка гарна ця Лейла.

— Бачились… — винувато підтвердив Лук'ян.

— Зовсім виїхала? — перепитав Вазоєв про Любу.

— Зовсім… — Поставила відерце: — Бери неси, побачиш. — Отак просто собі зі знаменитим Вазоєвим. — Я тепер у їхньому палаці. Розкошую. Сама. Можеш перебиратися у прийми. Ха–ха–ха!

Вночі його проводжали на поїзд. Тепер вони знали всю історію двох братів з Вавилона. Вазоєв порадив йому більше ніколи не шукати Данька. Сам знайдеться… Хоч на Донтопі, хоч на Кузбасі, а хоч будь–де. Бо шахтар, хай і під землею працює, а душа його завше тут, на людях… Якби тут не було у Данька чогось дорогого, то не написав би того листа… А Лейла сказала, що могла б закохатися у такого, як Данько, якби зустріла тут, на «Кочегарці». Сказано, напевне, супроти Вазоєва… Підступність циганська. На пероні стояв директор «Кочегарки», когось проводжав. Лук'ян упізнав його по тельманівці. А «Кочегарка» палахкотіла вогнями, куріла, трудилася, не знала перепочинку і вночі. Лук'ян стояв у вікні весь якийсь внутрішньо просвітлений, почував на душі щось гарне і вічне…

За прикладом більших міст, що перейняли ту моду від Європи, у Глинську відкрили похоронне бюро, чим завдали дошкульного удару сільським трунарям, а надто вавилонському, зовсім непристосованому до конкурентного способу існування. Ощадливий Ткачук відразу ж зметикував, що Вавилонові вигідніше користатися послугами похоронного бюро, аніж утримувати Фабіяна, та ще треба буде дбати про дошки, гвіздки та про чорний сатин для оббивки домовини, оскільки вавилоняни тепер не полюбляли і вічного супокою на голій дошці, а конче вимагали оббивки.

Похоронне бюро очолив австрієць Шварц. Такому високому призначенню Шварца могло сприяти зникнення Австрії як держави після аншлюсу. Шварца ж у Глинську розцінювали як жертву фашизму, хоч сам він поводився спокійнісінько, напевне, за ці роки австрієць встиг збайдужіти до рідної батьківщини. Був, однак, іще один істотний мотив для висунення Шварца. Як виявилось, до Першої світової війни він разом з батьком тримав приватне похоронне бюро у Зальцбурзі й тепер міг у Глинську поставити це нове діло на європейський лад. Шварц налагодив серійне виготовлення трун, бляшаних вінків і навіть пам'ятників з надбузького граніту, червоного, як жар; зібрав оркестр з тринадцяти музик, в якому сам грав на трубі (там, у Зальцбурзі, він також грав на трубі), обладнав півторатонку під катафалк, на якому не лише перепроваджував небіжчиків, але й гасав по району, укладаючи контракти на послуги свого бюро. Його дерев'янка не вміщалася в кабіні, то він у дорозі відстібав її, а коли прибував на місце, знову припасовував, гадаючи, напевне, що лише в такий спосіб міг гідно представляти свій заклад, щоб не вдаватись до милиць і тим не кидати тінь на спроможність свого бюро.

Варивон Ткачук, якому осточортів Фабіян через нестачу дощок та інших матеріалів, яких той вимагав щоразу над норму, охоче підписав контракт зі Шварцом, позбавивши Фабіяна і зарібку, і шани воднораз. Фабіянів складаний метр, яким він обміряв не одне вгасле життя, опинився на столі голови, як докір за контракт зі Шварцом. «Ото єдине, що я вам радив би зберегти для історії…» — сказав Фабіян і, вийшовши на Вавилон, відчув себе тут майже зайвою людиною. На ньому залишився лише єдиний обов'язок.

Він вів дошку «Червоне і чорне», куди заносив передовиків і ледарів, а тепер і сам наче опинився в ледарях.

Але вже на третій день безробіття в нього зародилась ідея, яку належало, однак, перевірити. Він розбудив цапка під верстаком і сказав йому таким тоном, наче щойно зробив і справді геніальне відкриття: «Радій, старий, ми знову на коні великого дивака Дон Кіхота Ламанчського!» Цап позіхнув при тому, він–бо добре знав свого господаря і вже не піддавався на радісні поклики його душі. Скільки разів, ідучи до кого–небудь обідати у найкращому настрої, вони хапали там облизня і повертались голодні до порожньої домівки. Але цього разу в хаті відбувалося щось серйозне, варте уваги й цапа, і той прокинувся, струсивши сон, як це роблять підстаркуваті цапки, спонукувані до продовження життя. Взагалі вид таких цапів оманливий, їхня обмерлість буває й удавана, вони вміють оживати, коли якась ідея раптом заполонює їх.

Фабіян тут же таки озброївся святцями, які ще Панкрат (попередній вавилонський трунар) залишив у верстаку, погортав їх, знайшов там щось таке, що знову примусило його зрадіти, а далі вже все відбувалося у тому доброму ритмі та настрої, які находили на філософа у хвилини великих відкриттів. Він дістав зі скрині чорного суконного костюма, придбаного у глинських майстрів іще за непу (тепер зодягав його лише на Першотравневі демонстрації), на голову надів панського клобука, подарованого Чапличами за домовину для батька (то, власне, і все, що вціліло від їхнього розореного дворянства), озув парусинки зеленого кольору, — вифрантившись отак (статечності надавали золоті окуляри), він у супроводі цапка вирушив до нижнього Вавилона.

Було це на плащаницю. Кращої пори й не треба для такого сходження. Незважаючи на всі утиски Ткачуком православних і католицьких свят, Вавилон все ж готувався до Великодня. Вже вчувався у повітрі єрусалимський запах пасок, то в тому, то в іншому кінці Вавилона вищали кабанці, нагадавши Фабіянові про колія Панька Кочубея, який ніби вже й помер у далеких холодних краях; тепер кабанців кожен у Вавилоні мучив по–своєму, тому інколи і спалахувало оте страшне вищання мучеників; жінки вибілювали хати знадвору, декотрі пересинювали, а декотрі перечервонювали, надаючи хатам якогось дивного, але вельми приємного для ока кольору. Діти носилися з банячком, у якому барва для крашанок на цілий Вавилон. Кому не дотікалося її, ті фарбували яйця відваром з лушпиння цибулі або ж у відварі кривавчика, трави, яка надає крашанкам рідкісного кольору з відтінком крові. Барву для крашанок дістають у Глинську, з давніх запасів, робить те завше хтось один, а користається барвою весь Вавилон. Банячок кочує від хати до хати, інколи через нього пересварюється, перегнівується Вавилон, навіть родичі стають на якийсь день–другий ворогами і потім мусять миритися. Фабіяна вражала витривалість цих людей, які півроку могли жити надголодь, але тримали клумачок білого борошна для паски.

Зараз Фабіян кланявся жінкам, що причепурювали хати, трішки заздрив коліям–самоукам, що розбирали за стодолами великодніх кабанців; вітав зграйку дітей з закопченим банячком — вони саме перебігали вулицю, несучи барву для Бугів. Дітки аж розгубились, побачивши Фабіяна таким паном. Жінки також одривались од стін і завмирали у подиві. Загалом, хто спостеріг тих двох диваків, то не міг не посміхатися в душі з грації та величі їхнього духу, які відчувалися в них зараз, при тому не нарізно, а ніби в одному цілому. Чапличів клобук, звичайно, був вершиною того дивацтва. Але ще ж ніхто, окрім самого Фабіяна, не знав, яка ідея зріє під тим клобуком.