Поверталися вони пізно. Я стояв під шовковицею при самій дорозі. У дідовому колі ланцюжок робив пропуски, і Лель Лелькович помітно відставав од Пані. Зорі втікали від мене у нікелі велосипедів, про щось тихо шепотілося жито, за білим ланом якого виднілися чорні труби млина. Коли вони закурять — Зелені Млини відразу заживуть іншим життям, іще не відомим для мене. Досі ж труби не куріли й разу від самої весни. Лель Лелькович, напевне, проводжатиме Паню аж до хати.

А тут іде довжелецький потяг, коли слухати перестук коліс, паровоз метає у ніч іскри, сопе, стогне, йде на підйом, на повороті подає протяжний гудок. То міг бути сигнал для Пані від Миколи Рака. Певно, знову скинув для неї хліб, який видають кочегарам перед рейсом. Бабуся сказала з пітьми, що мені ще рано вкидатися в парубки і так пізно приходити, а молоко для мене стоїть на столі у глечику, як завше. А ще втішила, що залишився якийсь тиждень до нового хліба. Місяць тому вона говорила те саме. Чи є щось прекрасніше на світі за наших бабусь, які напувають нас євшан–зіллям… П'єш його прямо з глечика біля вікна і думаєш: а оце ж Лель Лелькович іще повертатиме від Пані додому, стежки відтіля звивисті, коло високе, їздець може впасти і вбитись… Бабуся то вмирає на полу за відгородкою, то знову дихає рівно і тихо. А ти лежиш, думаєш собі про те, що колись твій дід спав на цьому ліжку під віконечком, маленьким–маленьким, але в чотири шибки, такі віконечка ставлять у хатах чи не для онуків. Гілка з вишнями зазирає до нього, а наче вчора та гілка була ще зовсім біла… У Вавилоні такого густоцвіту я не бачив, може, тому, що нема там і такого віконечка. Десь у Липських завалували собаки, зненацька завалували і зразу ж ущухли — то повертається від Пані Лель Лелькович, повертається через греблю, яку хто й зна скільки років тому насипав для нього старий Смереченко. Тепер у його хаті живуть Липські. Лише великий Фабіян міг би збагнути ті тайни світотвору, над якими я бився цієї ночі під несамовиту музику поїздів, у якій вчувалося більше праці, аніж натхнення.

«Помер старий Снігур — Варин батько. Ми викликали Варю телеграмою з Великого Устюга, але на похорон вона не встигла. Довелось нам із Марсіянином ховати старого. Варя потім приходила в райком подякувати за допомогу. А допомога яка там: дошки для труни та вавилонський оркестр. Отож Варя зовсім осиротіла. Син залишився на Устюгу, там баба теж на ладан дише. Варя одна, ображається, що ти їй ані словечка зі свого Білого Лебедина. Квартиранти, — каже, — всі однакові: їдуть і забувають… І правда. Словом, вона повернулась звідти якась не така, як була. Може, смерть батька, а може, що інше… Я так собі думаю: ану ж там об'явився цей самий її Шатров? Як подумати, то ніщо її тут тепер не тримає, могла б податися туди. Я кажу про неї.. А ось якось Глинськ без неї — не те… Що надає ваги цій жінці? її минуле? Ні, ні, ні… Тут я з тобою не згоден. Є щось інше, щось таке, про що не може знати ніхто… І ми з тобою не знаємо. Тобто я кажу про себе. (Даруй за пляму, саме підкручував ґнота у лампі, то недогляд маленький, а переписувати не хочеться.) У Глинську стоїть суша, вже кричать у ліщині горлиці на дощ.

Говорив Сосніну про цей самий журнал, який був настільною книгою старого. Він і досі вважає, що для деяких областей Росії, таких, як Костромська, де нема великих полів і великих сіл, а все деревеньки, галявини, затиснуті лісом, та мокрі луки, добре було б спрактикувати невеликі ферми на державних наділах. Там лежать велетенські території без ужитку, болота і ліс витісняють людину, а відступати нікуди. Колись ці території мають стати житницею держави, місцем найпередовішого в світі тваринництва, такого, як голландське чи бельгійське нині. І це могли б зробити оті його державні фермери. І взагалі, цей Соснін знає стільки, що, коли б я стільки знав, я б помер. У Древній Греції кілька років підряд лютував голод — з 330 року по 326 рік до нашої ери. Тоді греки кинулись сюди, до Пантікапею, на пшеницю. Соснін твердить, що вони вивозили морем близько ста тисяч тонн нашої «кримки» щороку. Я і не знав, що цій «кримці» стільки років. Соснін ще каже, що в Америці теж наша «кримка», — вони вивезли, а може, й викрали її з Криму, і тепер їхні фермери творять на ній чудеса — беруть по 200—300 пудів з гектара на звичайних каштанах. А тепер уяви собі, що може статися з «кримкою» на наших чорноземах! Коли Європа виснажиться, вщент висотавши плодючі сили землі, ми тоді саме будемо у розквіті і зможемо прогодувати не лише себе, а й усю Європу, тому вона вже тепер має триматися нас, як свого єдиного рятівника у майбутньому. Отаке читає Соснін у своїх лекціях.

Ще одна новина. Зелені Млини іще торік звернулись до ВУЦВКу, щоб забрати їх від Шаргорода і приєднати до Глинська. Там лемки — лемківське село — великі бурякосії, кохаються на ячменях, на пиві та на музиці. ВУЦВК зажадав нашої думки, а думка яка? Станція Пилипи теж відходить до нас, і Глинськ матиме прямий вихід до великої залізниці. Я дав згоду, обережну, щоб, бува, не передумали у ВУЦВКу. Головує у них Аристарх Липський, лемок, їхній революціонер. Уранці поїду туди, хочу побачити, що ж воно за народ — лемки. До Шаргорода їм стало не з руки… До нас на сім кілометрів ближче, вони ж твердять, що на всі сімнадцять, а по–моєму, воно однаково, тут, напевне, якась інша причина… Отож доведеться прив'язувати лемків до Глинська. Соснін уже там побував як директор МТС і просто в захопленні від них. Прочитав їм лекцію про роль МТС у світовій революції…

А так усе по–старому. «Корчма» працює, колесо під нею лопотить, церкви нагадують про себе дедалі рідше, оце тільки святі отці заходились освячувати криниці у Глинську та довкруж, щоб викликати дощ… на довгоносика. Просто спасу від нього нема. Кинули ми на довгоносика приватних курей. А знаєш, хто придумав наслати курей на довгоносика? Фабіян, вавилонський філософ. Проста, здавалося б, річ, а геніальна. Курка робить те, що їй завбачено природою. Правда, для цього вона має бути голодна…

Оце прийняли до партії Родіона Чумака з Семивод. Там тепер колгосп «Новий світ», і всі комунари вступили до нього, за винятком старого Сіповича, того, що прибув з Америки, ти все бився з ним у шахи. «Покуль подождем». Вступить… Листа вкину у Пилипах на поштовий, щоб Харитон Онуфрійович Гапочка не читали. Ось тобі вже і перша маленька вигода з Зелених Млинів».

Колись у Зелених Млинах ставили на межах, як і повсюди на Побужжі, межові камені, які, проте, легко було вночі пересунути в бік сусіда й відбатувати тим способом шмат його поля собі, до чого тут вдавались не раз і з неабияким успіхом, хоч іноді доходило до кровопролиття. Запеклого викрадача меж Макашку Воронця хазяї піймали на гарячому і зарубали посеред поля. Після того випадку і напоумились замість каменів садовити на межах шовковиці, молодь яких можна було дістати саме на той час у зеленому поясі залізниці, куди їх привозили чи не з самої Маньчжурії. Молоді деревця гарно приймалися, а прийнявшись, легко викрили б і найзапопадливішого злодія чужого поля, якби тому заманулося їх пересадити. Вкорінившись, ті мовчазні вартові трималися за межу міцно, так що господар поля міг спати спокійно, доки вони стояли на чатах.

Тепер ті шовковиці понад дорогами та ровами втратили своє колишнє призначення, однак і досі можна почути в Зелених Млинах: «А зародила наша маруша[19], аж чорна стоїть». Або: «Пішли б но ви, дармоїди, на рів та набрали наших ягід для пирога», — то батьки до дітей. Колись і людину тут вимірювали числом шовковиць на її межах. Коли ж дерева почали плодоносити, то вабили до себе дітей, птахів та мурашок. І ще з'ясувалося згодом: одні шовковиці виявились чорні, а другі — білі. Від чорних синіли уста та зуби, а от білі шовковиці (майже всі вони виявились на межах багатіїв) були і солодші за чорні, і крупніші, й мимоволі наштовхували на думку власників чорних шовковиць, відтак не таку вже й свіжу: «От кляті багатії, і тут нас ошукали». Виявляється, спекулянти від казни знали про два сорти шовковиць. І білий сорт відпускали тим, хто більше міг заплатити. Лише самі дерева на полях були ніби байдужі до тієї нерівності, та на тому стоять і досі, радуючи око та надаючи полям гарного затишку, опиняючись то в житах, то у вівсах, то на буряковій плантації, а то навіть у білих гречках. Проте агроному Журбі вони — як більмо на оці, надто ті, що ростуть посеред поля і заважають машинам, яких усе більшає в Зелених Млинах. Але ж звести їх не так–то й просто, мали вони живих прихильників, і Журба мусив терпіти їх до часу, щоб не викликати, як він казав, «шовкового бунту». І все ж, перейнявши науку древніх, він повторював час від часу: «Шовковиці мають бути знищені».