— Воно–то так, але що скаже Боніфацій? — запитав Савка Чибіс свого голову. — У нього ж ніхто ніколи води не напився.

— Ходім, ходім, про мертвих погано не говорять.

Коли вони зайшли в хату, Рубан мовив:

— Зосю, Савка тепер буде завше вечеряти з нами.

Савка Чибіс їв багато й сміявся за вечерею з доброго дива. Після вечері, коли виконавець повертався на роботу, на гатці його перестрів Кармеліт, забрався на нього верхи і їхав до самого сільрадівського ґанку. «А ти ж як думав, задарма вечеряти в моїй хаті? В мене так не піде, в мене так не піде», — ще за життя це була його улюблена фраза.

У саму сільраду Кармеліт боявся заїздити на Савці, боявся, напевно, щоб його не замкнули там, і Савка кожного разу був мокрий, як миша, від того страшного вершника. Але не міг сказати про це Рубанові не лише тому, що той партійний і нізащо не повірить у таке, а тому, що Савку й без цього достатньо мають за дурника. Він ходив на вечері і хоч повертався з них з холодною душею, але ходив, аби не образити, не відштовхнути нового голову від себе.

Якось зустрів його Панько Кочубей, веселенький, десь розібрав кабанчика, ніс інструмент і свою пайку за роботу. Від нього пахло салом, паленою щетиною, запитав Савку:

— Як тобі, Чибісе, без мене живеться?

Савка вже ніс на собі Кармеліта, не міг його скинути, ще було далеко до сільрадівського ґанку, відповів Панькові:

— А хіба вам не видно? — зареготав і подався своєю дорогою, котрої не зніс би ніхто на світі, окрім терплячого і пречудового Савки Чибіса. Кабаннику і не снилось, яку людину він мав ні за що.

Лише Зосі Савка признався:

— Мучить мене твій Кармеліт страшенно. — І розповів, як буває.

Вона зблідла, розвела руками, а потім тихо порадила:

— А ти позич у Антоші нагана.

Жінки не вміють тримати таємниць. Рубан після кожної вечері став проводити Савку до гатки, а інколи забувався й доводив грішного ще далі, аж до сільради. То були для Зосі найтяжчі хвилини. Навіть маленький Бонька, як вона його тепер називала, дратував її біля грудей своєю зажерливістю та ще очицями, пронизливо–спокійними. Ловила себе на тому, що одверталась од них, боялася їх, саме так — боялася найдорожчих очей на світі.

Бубела вірив у прикмети. Загубити селянинові шапку — однаково, що цареві загубити корону. Над усе йому не хотілося, аби та шапка опинилась у Глинську. Тривожився з того, що глинські експерти винюхають тепер усі його думки про них самих, про нову владу, про все, що потай і вголос думав про неї Бубела з деяких пір, а саме з тих пір, як Соснін зібрав по сусідству першу комуну і вивіз на глинський ярмарок перший комунівський сир — диво, якого у Глинську не бачили зроду–віку. Коли Соснін виїхав і більше не повернувся, Бубела відсвяткував перемогу в душі, цілий день ходив по хутору, забирався в степ, лягав там у травах і годинами дивився на хутір здалеку, потім качався від радощів, мов кінь. Але комуна вистояла, не розбіглася, на місце одного фанатика прийшов інший — Клим Синиця, над хутором нависла ще більша загроза. Бубела підбурював козівських заможців, а далі Павлюка і ще декого, відома річ, з певною пересторогою, позбутися Клима Синиці. Та сплутали його з сироваром і зіпсували замах на ватажка комунарів. Не мали жодного наміру вбивати сировара, але той сам випалився на них, виніс із піхов свою шаблю. Довелося рятуватись…

А це повернувся без шапки, з очима, повними злих, незігнаних сліз, і наказав Парфусі:

— Про всяк випадок насуши сухарів і приготуй скільки там сорочок на дорогу.

Кілька ночей не ночував удома, подався до своїх родичів у Козів (родичі по Теклі), прислав звідтіля свого вивідувача і повернувся лише тоді, коли дізнався, що тут усе спокійно, що Рубан живе у Зосі, що Вавилон готується до першого зимового ярмарку в Глинську (ярмарок по чорнотропу видався негожим, стояло велетенське груддя, ні йти, ні їхати). Бубела постарів у Козові за ці кілька днів, але набрався там, у своєму короткочасному запіллі, ще більшої ненависті, налився залізом супроти сваволі, котра, як він вважав, чинилася тільки на місцях, про це нічого не відають нагорі. Поїхав по шапку.

Голову не застав у сільраді, то випитав у виконавця, що шапка ще тут, лежить у скрині під двома замками, але він, Савка, не може знати, що з нею збирається чинити Рубан, мабуть, відправить до Глинська, а може, й сам носитиме, як ударить люта зима, поки що ж франтить у ремінному кашкеті, либонь, ще з фронту. Савка Чибіс засміявся при тому, а Бубела підійшов до кованої скрині, не вірилося, що його шапка ще тут, а не в Глинську. Отже, експерти ще не прочитали думок, які криються в його голові. Сказав Чибісу:

— А ти, Савко, не обманюєш мене, старого? Ми колись парубкували з твоїм батьком, потім разом служили у пана Тисевича, твого батька поносили панські коні на смерть, влетіли у прірву, а я, бачиш, загубив шапку, під якою хотів би померти.

Чибіс зовсім розчулився, він не пам'ятав свого батька, і згадка про нього була для Савки дорожча за усе.

— Вона тут, — показав на скриню, — але ключі не в мене. Колись вони були в Боніфація, а тепер їх носить сам Рубан.

Бубела ще якусь мить повагався, поцілував Савку в чоло по–батьківському і вийшов із сільради. Через якісь півгодини він повернувся сюди з Рубаном (на санчатах), Рубан одімкнув скриню, дістав шапку і віддав оторопілому, занишклому Бубелі:

— Не губіть більше, бо так можна і голову згубити.

Бубела пробурмотів щось невтямне, зібгав кашкета з навушниками, посадив собі шапку на сиву голову (коли б не Зося, то, може, й Рубан не віддав би шапку, Зося заголосила, коли побачила всемогутнього Бубелу, який упав на коліна в її хаті). Відкланявся Рубану, відкланявся Савці і поїхав, знову відчувши себе Бубелою. Вже уявляв собі, скільки радості спалахне в очах Парфусі, коли вона побачить на його голові диво–шапку. За Вавилоном зняв її, понюхав із денця. Шапка пахла ще ним, Кіндратом Бубелою, з домішкою пирію — Парфуся мила його голову в пиріях, аби не лисів.

Жодної живої душі не було в степу, тільки місяць шугав у хмарах. І там, на місяці, брат підняв на вила брата за землю. Чи є там своя історія, свої Бубели і Рубани, і чому це пси виють на місяць? Ой, як жалібно, проти чого б це?.. Треба покликати сажотруса Юхима Лаврика, нехай потрусить сажу в лежаках, на хуторі вже давно не трусили сажі, а топлять усі роки соломою, від неї більше сажі, ніж від дров, завтра треба буде послати за Лавриком, щоб не спалити хутір дочасу. А може, десь поблизу ходить вовча зграя? Бубела запалив люльку, з вогнем воно якось безпечніше. Коли все буде гаразд, то цієї зими він заполює кілька вовків, ніхто не мав, либонь, такого мисливського хисту на них, як він. Коли ще в комуні був Соснін, запеклий комуніст і не менш запеклий мисливець, вони частенько зустрічалися з ним у будяках на нічийному степу, той полював на вовків із коня, а Бубела саме купив ці легенькі санчата і полював з них, причому кінь завше відчував сусідство вовків раніше за мисливця. Бубела прикидався замерзлим, навіть заплющував очі, вовки робили круг, другий. Десь на третьому крузі він уже чув шерхіт снігу, кінь починав тремтіти, мов у пропасниці, лише тоді Бубела на санях оживав і робив той єдиний постріл, трофеї від якого потім весь день не давали спокою Сосніну, котрий частенько повертався в комуну без нічого. Власне, тут, на полюванні, вони і познайомились. Бубела хотів було запросити Сосніна на хутір, але, дізнавшись, що він живе в комуні один, без родини (його родина залишилась у Москві), не зробив цього тільки ради Парфусі.

Собаки виють усе відчайдушніше. Один із них, головний сторож Дідон, уже давно на хуторі, цей велетенський пес вогнистого кольору, з вічно червоними від люті очима, визнає тільки Бубелу, навіть Парфуся його остерігається, він бігає на ланцюжку вздовж повіток і сараїв. Два інших — мисливські, Принц і Пальма, він — на зайця, вона — на куріпку, нерівне подружжя, на яке щоосені зазіхають просторікуваті вавилонські собаки, наймиршавіші, і легко одбивають Пальму від Принца. Нащадків од тих незаконних зв'язків Бубела скидає зі скелі в Чебрець, іще сліпих, а Парфуся тим часом обливається слізьми за погублені душі, але Бубела має в тому якесь задоволення, в такий спосіб оберігає хутір од засилля істот непотрібних. Коли б то міг це право поширити на весь Вавилон, то дуже швидко очистив би його від поганих домішків, створив би щось недоторканне і високе.