Всю весну Мальва чекала, та посланець із Зелених Млинів так і не прибув тоді. Посіяли буряки, і вродили буряки, і довгоносик їх не сгрубив завдяки Мальві, і дійшло аж до цього першого бурякового балу, на який прибули лемки і з якого вона привела Журбу до хати…

А це приїхав. Без втручання райкому, без спонукань Яші Тимченка — сам приїхав. Політав на гойдалці сам (Мальва почувалась кволою і не стала з ним). Стара Зінгерка зовсім розмріялась на печі: може, й сама доля прибула за Мальвою.

Коні у шорах, вудилах, одне слово, в такій збруї, про яку Вавилон уже почав забувати. Виїзд той витлумився з розгаслої весни на Вавилон, наче з казки, забрав разом із Мальвою і мене, геть ослаблого на вавилонських затірках, які тут ще богвість по–чиєму називали шліхтою. Відпускаючи Журбу за Мальвою, Аристарх заодно написав цидулку моєму батькові (вони колись служили в одному продзагоні), нагадавши, що його, батькова, мати нині одна, без діда, в хаті й води подати нікому, а там, у тебе, мовляв, Валахів — як сміття, то чи не прислав би одненького до старої, Вавилон від того не збідніє ніскілечки. Тим «одненьким» у Вавилоні виявився я, Валахи з радістю подарували зайвого рота Зеленим Млинам (на одну весну!), але мені здавалось, що, як і Мальва, їду туди на все життя (так ґрунтовно вони мене виряджали). Мальва всю дорогу витирала очі крайками перкалевої хустини, а надто обіймав її той туск, коли проїздили через притихлі, звечорілі села. Журба втішав її, але не так уміло, як міг би те інший на такому панському возі. Тільки показував на підв'язані кінські хвости (у Вавилоні повелось відчикрижувати хвости по саму ріпицю і стригти гриви, від чого коні щось істотно втрачали) та ще на лискучі крупи, що аж палали при місяці: «Заспокойся, Мальво, ти ж бачиш, які у них коні. Це, братику мій, Зелені Млини, а не щось. Лемки!» Мальва все допитувалась про лемків, поцікавилась, чи працює знаменитий млин… «Атож, атож!» — радо викрикував Журба, а коні сприймали те як погукування на них і рвалися вперед. Запитала й про помешкання в тих Зелених Млинах. Журба сказав, що житиме вона в хаті Тихона та Одарки. Були такі в Зелених Млинах Парнасенки… А ключ від хати у нього, може вручити хоч зараз. Вони з Аристархом усе обмізкували. Хата на самій околиці, у запусті, над ставочком, місцина просто райська, жити та бути. «Атож, атож!…» — зітхнула Мальва, передражнюючи його…

Тепер я все тут міг порівнювати з нашим Вавилоном. Будяки, дерева, колір волошок у житі, червоні маки у пшеницях, жінок, чоловіків, філософів тутешніх із безсмертним Фабіяном, богів, учителів, сільрадівських виконавців, одне слово, все одухотворене й неодухотворене, все, що поставало перед моїми очима вочевидь, і те, що доводилось відкривати самому і що в себе дома складало внутрішню суть Вавилона. Я передчував, що це заняття буде тривати довго, аж доки Зелені Млини не заселять мені душу так густо собою, що там не залишиться місця ані для Фабіяна, ані для сина цапа Фабіяна, цієї вавилонської покручі білої масті з буланою, ознак розуму по батькові та вже суто вавилонської війкуватості по матері (син цапа Фабіяна появився на світ від кози Чаплі, яку і нині можна зустріти на щонайвищих вавилонських кручах, куди лише восени здатні залетіти перед мандрівкою в теплі краї сірі зграї шпаків). У Зелених Млинах є цап, але без клички, без імені, без філософічної мислі в очах, тому практично він анічогісінько до Зелених Млинів не додає, щодень валандає собі без пуття, а вночі, кажуть, перекидається в чорта й лякає лемківських молодиць, коли ті розходяться після агронавчання, яке запровадив тут Федір Журба замість лікнепу.

Журбі, колишньому чередникові, напевне, лестило душу те, що він знав тепер у сто крат більше від господинь тих корівок, які випасав, а плату за них отримував до того мізерну, що побільшення кількості корівок у череді майже не зараджувало тим злигодням, в яких Федір перебував ще з тих пір, коли наймитував у Гордини. Було щось протиприродне в тому, що нині саме він, а не ті великі бурякосії, на яких стояли колись Зелені Млини, повчав, як сіяти, як вирощувати, як ставити рекорди на цукрових буряках, хоч сам за все життя не вивіз до Журбова жодного воза власних буряків. При всій своїй скромності й тихості Журба міг сприймати тепер себе набагато серйозніше, аніж сприймали його ті, кого він повчав до пізньої ночі в холодній кам'яниці пихатого Гордини, що у двадцяті роки вивтікав за кордон, куди загодя переказував капітал. Молодиці посміювались, знаючи передісторію виникнення агронома Журби. Адже тоді, коли постало питання, кого посилати вчитись на агронома, на зборах в один голос назвали Журбу, аби спекатись його із Зелених Млинів, позбавити молодий колгосп найполум'янішого захисника й прихильника. Аристарх Липський, довірливий до волі мас, як дитина, невдовзі відчув цю втрату. Він позбавив себе чи не найбільшої опори, почувався в Зелених Млинах без Федора набагато хисткіше, непевніше, але повертати Журбу з Білої вже було й пізно, та й незручно (студентові вже тоді перевалило за тридцять), а коли довідався, що той після Білої осів у Козові й читає на курсах, то місця собі не знаходив.

Іншому, можливо, було б і байдуже, та Аристарх конче хотів мати в Зелених Млинах ученого агронома, і не якого–небудь, а саме Журбу. Він і вирвав його, можна сказати, з перших обіймів Мальви, яка саме прийшла тоді на курси. Один лише раз Мальва привезла у Вавилон з тих курсів агронома, а вдруге його бачили на буряковому балу. Він прибув із Зелених Млинів разом із лемками, які хоч раз, а побачили справжній Вавилон.

Хата Тихона та Одарки, кажуть, і при них була порожня, як після конфіскату. Ні ліжка, ні скрині, ні лави під стіною. Лише стіл стояв ногами на чотирьох цеглинах, щоб не вростати йому в долівку, та ще піл, застелений потертим ряденцем, і також на цеглинах. У миснику одна миска — ото й усього посуду; навіть лопати для хліба вони не тримали в кутку біля печі.

Тихін був високий, мовчкуватий, із каштановим чубом, що стирчав на голові, наче просмолений живицею, кажуть, вітер виспівував у тому чубі, ніби у хвої. А ніс Тихонів був схожий на льодинку, тільки намерз він не так, як намерзають льодинки під стріхою, коли після відлиги вдарить раптовий мороз, а грубілим кінцем униз, починаючись майже ні з чого, з крапельки межи кошлатих брів, що нагадували стріху. Коли Тихін чхав, то Одарці здавалось, що ніс у нього може відпасти зовсім. А чхав він голосно, смачно, довго, приказуючи: «Матиму честь, матиму честь». І ще Тихін мав на диво довгі руки, діставали вони за коліна аж до халяв. Боронячись од собак, Тихін ляпав долонями по халявах не згинаючись; собаки, бачачи, що перед ними щось аж занадто довгоруке, відразу вгамовувались. Очі в Тихона, добрі та лагідні, сиділи так глибоко, що до них не добиралося сонце, і були вони ніби завше у затінку.

Одарка ж невеличка з себе, тому, коли вони виходили у світ частуватися, не йшла поруч із Тихоном, а бігла за ним підтюпцем на певній відстані.

Їхні виходини збігалися з порою обіду в Зелених Млинах. Не було випадку, щоб Тихін з Одаркою ошукалися, на чий саме обід слід завітати сьогодні, як і щодня. «Хай цьому дому…» — казав Тихін і починав чхати на порозі, пропускаючи вперед Одарку. Та відразу ж починала розхвалювати пахощі, які нібито чути аж на вулиці. «Маю честь, маю честь», — казав Тихін чхаючи. Їх припрошували до столу, на гарячу ковбаску, а то навіть і на ітерниці (кров'янку), ба іще вдосвіта Тихін бачив зі свого пагорба, як тут смалили кабанця за клунею. Балачку за столом брала на себе Одарка, а Тихін їв мовчки, лише вряди–годи вставляв словечко на честь і славу господарів. Він умів триматися за столом ґречно, не як випадковий лайдак, а як жаданий і великий гість.

Коли ж їм випадало ще й по чарочці, то з гостей вони поверталися попідручки і співали в два голоси завше одну й ту ж пісню. Одарка своє, а Тихін своє: