Неспокійна ніч настала для всіх, коли в куточку замовк цвіркун, зачувши тривожне людське дихання. Данько, як завжди, постелив собі на землі, для того внісши з клуні великого холодного околота, Лук'ян простелив для себе полотняне ряденце на протопленій лежанці, а Даринку, як і було умовлено напередодні, впрохали зайняти ліжко, переклавши на скриню цілу гору подушок, не бездоганно білих, занадто великих і тому зовсім не придатних під голову — кожна подушка годилася б хіба що для левеня[10], тому всі й користувалися маленькими ясиками, заношеними, але дуже зручними для голови. Після сутички, яка сталася вранці, ніхто з братів не посмів роздягатися до білизни при світлі. Даринка ж навіть після того, як Лук'ян підійшов до каганця й погасив його, не стала роздягатись — у неї не було доброї сорочки, тихо прилягла на постіль у верхньому одязі, котрим прикривала свою ветху кошулю. І тут Лук'ян згадав, що в скрині залишилося чимало білизни, яка, напевне, прийдеться на Даринку. Мати дбала про білизну, тож не стлівати добру задарма в скрині. Він вичекав, доки Даринка заснула, тоді тихенько зліз із лежанки до брата, аби порадитись із ним, бо той міг бути і проти цього.

— То що — з богом чи як? — запитав пошепки Данько, як тільки Лук'ян приліг біля нього на околоті.

— Ну, чим вона нам, Даньку, заважає?

— А людям? — буркнув Данько.

Ще довго шепотілися на околоті. Лук'ян, так і не сказавши чогось певного, а лише посіявши сумніви, пішов на лежанку. Там зняв окуляри, поклав на карнизику і вже не міг заснути. Сині звабні вогники Даринчиних очей усю ніч палахкотіли над Лук'яном, наче далекі зірки, й випромінювались десь аж у серці.

Після цієї ночі все Даринчине подобалося Лук'янові — її ластовиннячко, знадний пушок над верхньою губою і навіть її басовитий, але по–своєму м'який голос. Адже в жодної дівчини Лук'ян не чув такого дивного голосу.

Наступної ночі, коли брат захропів долі на всі заставки, Лук'ян прошепотів до неї:

— Даринко, ти спиш?

— Не спиться, — стиха відповіла Даринка.

— Я там поклав тобі під подушку свіженьку сорочку.

— Я одягла…

— У скрині ще є сорочки, носи. Вони нам навіщо?

Даринка чепурилась сама, а більше чепурила хату, в якій непомітно ставала господинею. Перетерла закопчену піч, пофарбувала її в жовтогарячий колір, а коминок розписала такими павичами, що обидва брати аж терпли від захоплення. Даринка не крилася, призналась їм, що бачила ті витвори не так уже й далеко звідси — в хаті Мальви Кожушної. Мальва все те вміла робити сама, а Соколюки не ймуть віри, бо ж жоден не побував у Мальвиній хаті. Зінгери неохоче показували хату чужим, і Данько лише зараз подумав про те, що Мальва мала його за чужого.

Сьогодні до Вавилона добувся на своїх санях–глабцях Клим Синиця. Біля вітряків коні пірнули в сніговину, з якої ледь вибрались. Отченашка, що тепер за вітряного сторожа, вичумлившись із вітряка в кожусі, сказала, що такої лютої зими, як ця, не пам'ятає. До хати Зінгерів дістатись іще важче. Прикидало вуличку в деревії, засипало і подвір'я по самі віконця, вів туди лише манівець, пробитий вже хтозна–ким. Синиця подумав: хтось, проте, не забуває Кожушну. Мав передати старій листа від Мальви, що прийшов на комуну. Мальва скаржиться, що тут, у Вавилоні, Боніфацій перечитує чужі листи. Чудна! У Глинську те з успіхом робить до Боніфація сам начальник пошти, колишній поштмейстер Харитон Гапочка. У того пристрасть до чужих листів уроджена. Стару звичку Гапочки засудив райпартком, але ж той, напевно, не може інакше, хоч і робить це тепер обережніше, витонченіше. Коні з глабцями комунар залишив біля сільради на виконавця Савку, а сам побрів тим первопутком до Кожушних.

Савка прикрив коней рябчаками, вчепив для них опалку, а сам засів у глабці — не на козли, а на заднє сидіння, і розсміявся, уявивши себе бозна–яким паном. Вийшов і Боніфацій, доскіпливо оглядав глабці, вимацував, деякі деталі вимірював п'яддю, докопувався до тайни тієї забутої нині моделі, в якій легко коням і зручно, затишно людям.

— От би тобі, Савко, такі власні сани!

Савка ж інших саней і не зазнав, окрім грушевих санчат свого дитинства. Але що може порівнятися з ними, коли витягнеш їх на найвищу гору і потім очманіло летиш на них у біле вавилонське дно. Савка пам'ятав Боніфація на тих дитячих гульках. Хлопчина також появлявся з санчатами, тримав їх за поводок, а по всьому сходив із ними з гори, боявся розбитись. Загалом Боніфацій для Савки ще з тих пір — чи не найбільша вавилонська загадка. Нині й сам Вавилон ніби в якомусь незбагненному лабіринті: стежки, стежки, стежки — сорочі, собачі і людські. Ті, людські, перший прокладає Савка, потім їх утоптують школярики, далі бабусі чимчикують ними на оденки, а за тими немічними бабусями, яких піснява та холод гонить по Вавилону, уже вільно ходять собі всі інші тутешні мешканці.

«Чорті–що… Дорогу пробивають найслабкіші, хоч мало б бути все навпаки», — думає Савка, засівши у Климових глабцях.

Секретар чмокнув, клацнув язиком — та так хвацько, що луна пішла, — збагнув, видно, як робити ті сани, і рушив був на обід, у цьому він точніший за сільрадівські ходики. Але Савка зупинив його, прибрав рябчаки з коней, зняв опалку, сів на передку і подав глабці. Все це тривало якусь хвилю. Боніфацій не встиг навіть отямитися, відмовитись, заліз на заднє сидіння, і Савка повіз його через Вавилон.

Хто бачив Боніфація в глабцях, той нізащо не міг би повірити, що це він. Сама гордість та гідність запанували ним. Він ані не повернув голови в жоден бік, навіть коли віталися з ним, а лише глядів перед себе в худорляву Савчину спину, на якій видималися лопатки. Савка також поводився з гідністю, не дозволяв собі озиратись на Боніфація й тим ганьбити його, як дещо випадкове чи недостойне, тільки коли під'їжджали до двору, запитав:

— Ну, як тобі там?

— Світ переіначився, Савко… Коли я буду правити Вавилоном, то неодмінно заведу собі такі сани. З козлами і з пружинами на задку.

— А хто ж на козлах?

— Ти, Савко, тільки ти. Хто ж іще…

— Давай, прав. А я вже згоден послужити тобі. Хоч виконавцем, хоч кучером… — гиготів Савка.

Біля воріт Боніфацій зліз, наказав Савці зачекати на нього і неквапом пішов до хати, як великий пан.

Там, у теплій господі, Боніфацій обідає, а тут, на передку, пронизує наскрізь вітерець, форкають запушені памороззю коні. Савка знову поклав на них рябчаки та все позирав на хату Кожушних, чи, бува, не вийде звідтіля Клим Синиця. Не виходить, мабуть, частує його стара Кожушна за доччиного листа гарними наїдками — гречаними лигунами з салом або ще чимось. І досі славиться її кухня, яку Орфей Кожушний, мандруючи по світах, щоразу доповнював якимись небувалими тут вигадками. Він сам готував таку собачатину по–маньчжурськи, що запахував нею усе пригір'я, але, окрім нього самого, більше ніхто не торкався тієї осоружної страви. Цей же Боніфацій не терпить жодних вигадок, до страв людина звикає, як до днів, але сумніву не могло бути, що борщ зараз мав гарний, із баранячим порібрям, а на друге були вареники з капустою — те повідомив Савці іще зрання: «Сьогодні замовив Зосі вареники з капустою». Савка саме пік на сніданок картоплю у грубці — також славна річ! Та якби не щодня, а бодай через день.

В'язки стоять на горі, причаїлись у білій тиші, а сама гойдалка перепочиває на сільрадівськім горищі. У Савки ключі до гойдалки й до дзвіниці, і секретар мав би на те зважати.

Боніфацій не появлявся. Савка підготував виїзд, сів на передок, та нараз у нім спалахнула люта злість на Боніфація. Він миттю перебрався на заднє сидіння, встромив у стояк на передку батожилно з доскоцьким батіжком і голосно розсміявся.

З'явився Боніфацій із Зосею на дверях. Вона у фартушку, невеличка, на останніх днях.

— Здрастуй, Савко!

— Здорова була, господине.

Боніфацій чекав, щоб Савка звільнив йому місце.