Тяглися від самого Прицького, через Вавилон, на Семиводи. Весна була в розпалі, вавилонський чорнозем о цій порі перетворюється на непрохідний чорний океан, тисячі ніг місили його, чвакали, визувалися з чобіт, вже й не розібрати було, хто йшов озутий, а хто босий, а попереду тієї сірої гідри ступав якийсь високий чин, все ще тримав на рівні носа фельдмаршальський жезл, хоч той жезл на рівні носа вже нічого не міг для них змінити. «Можливо, це і є той самий Манштейн, — подумав Фабіян, — війська якого не так давно сунули через Вавилон і ніч, і день, і ще два тижні поспіль — на тисячах машин котилися на схід».

Ніякісінької уваги на Фабіяна й на його цапка. Фельдмаршал пройшов перед цими двома вавилонянами, наче на передсмертному параді. Завважив удалині зеленець весняного вруна, напевне, подумав, що то твердь, озирнувся на колону, підняв жезл, показав ним у той бік. Але тут зметнулась над Вавилоном душа Явтушка, розстріляного минулої осені за ті вруна, перепинила фельдмаршала, вихопила з його руки жезл і вказала іншу дорогу — розгаслу дорогу на Журбів. Де–де, а на тому вруні вони вже, напевно, потонули б, та для Явтушка навіть погибель його вбивць не могла б відшкодувати високої ціни цього живого поля, яке він засівав осінніми ночами для Вавилона.

Хтозна, як обійшовся б із ними живий Явтушок, може, став би благати: «Пане фельдмаршал, пане фельдмаршал! Це ж хліб! Брот, брот по–вашому. Хіба ж можна плюндрувати його такої ранньої весни?..» Але ж той вічний селянин, що постав зараз в уяві філософа, мав діяти рішучіше й саме так, як діяв воскреслий Явтушок. «Безсмертна земля і безсмертний Явтушок на ній, — подумав Фабіян. — Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший. Пріся скаже про нього перед смертю: “Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон…”»

Філософ помирав, на його смерть не надійшов ніхто з вавилонян, він, власне, й не сподівався на те, оскільки відтоді, як остаточно осліп, контакт з Вавилоном підтримував лише з допомогою цапа. З ним інколи виходив на люди, тримаючись за ріжок, пощерблений кільцями літ, — син цапа Фабіяна не мав тих велетенських кручених паничів, що їх мав батько, розумом також був кволіший, що аж ніяк не свідчило, що цапине плем'я вироджується, воно лише повертається до свого нормального, природного стану, в якому батько був лише щасливим винятком. З цим нащадком філософ говорив рідко й зараз згадав про нього тільки тому, що передчував смерть, а поруч не виявилось живої душі, до якої міг би звернутись перед смертю.

«Отак–то, брате, — сказав Фабіян, чуючи, як цапок зітхає під верстаком у неприбраних стружках, які залишив там новий трунар Савка Чибіс, майструючи кілька днів поспіль домовину для філософа. — Після мене в цій хатині оселиться Савка, а я забув попросити його, щоб він не проганяв тебе. Як–не–як, а ти був мені за поводиря, хоч скільки разів заводив у став замість того, щоб спершу перевести мене через греблю, а тоді вже йти собі на водопій. Загалом у тобі щось є від того геніального Фабіяна… А знаєш, коли я вперше виявив у тобі присутність розуму? Коли оті вавилонські бешкетники, які завжди мали втіху глузувати з мене і взагалі з істот безпорадних, обрізали тобі бороду, і ти не виходив на люди, аж доки не відросла борода. Я тоді був ще зрячий і бачив, як ти ходив виглядатись на Чебрець, як ти страждав без бороди. Ось коли, телепню, я признав у тобі спалах розуму. А мені Бог так і не дав гарної бороди, і, може, тому я не став великим філософом. Але що тобі казати, однак нікого з тих філософів ти не знаєш. Ліпше вставай, голубе, та проведи мене по Вавилону, сьогодні, либонь, неділя, підемо до гойдалки, треба попрощатися з людьми. Де ти там? Ага, вже стоїш. Ну, молодець».

Вони вийшли з хати й стали на вуличку з теплою порохнею під ногами, яка нагадала філософові про його дитинство. Філософ вів далі: «А знаєш, як Сократ сказав про смерть? “Душа, що заснувалась у тілі, неначе солдат на посту; їй не дозволено ні піти без наказу командира, ні перебувати там довше, аніж вважає за потрібне той, хто призначив варту”[38]».

Цапок, байдужий до тієї тиради, вивів його на греблю, де вони перепочили, вслухаючись у шум водоспаду та вдихаючи прохолоду, що линула від води, потім повів його понад ставом, крізь пахощі конопель та перших огірків. Стежиною вийшли до гойдалки, на подвір'я Зінгерів. Тут не було ні душі й не вчувалося ані найменшого вітерця, який збуджує гойдалка, коли на ній літають. В'язки створювали холодок, Фабіян відпустив цапка, приліг горілиць і уявив ті тисячі веселих вавилонських гойдалок, які відсвяткував тут за своє життя. Шкодував, що не спромігся замолоду вигойдати собі пару, не вельми клопотався про те, а коли вже відчув гемонський плин років, то й зовсім збайдужів до жіночої статі, тому не залишає нащадка, не залишає й найменшого паростка ні у Вавилоні, ні за його межами. Отак і йде він від безсмертного натовпу до прекрасного зібрання душ, яким прислужився своїм хистом кілька десятиріч, з тих пір, як перебрав на себе похмурі, але ж такі необхідні обов'язки трунаря. Жоден трунар, як і жоден самодержець, не може втішати себе надією, що він буде вмирати останнім. Після нього йтиме і йтиме вічно молодий натовп по Аппієвій дорозі, і літатиме на гойдалці Орфея Кожушного новий Вавилон, спалений, знищений, розстріляний, але відроджений знову з руїн і попелу.

Філософ не міг бачити, який він тепер — Вавилон, але ж міг уявити його з оповідей, з частувань, з пахощів хліба, з пісень, з нових звичок і нових забаганок. «Зір свідомості стає гострим тоді, коли очі уже втрачають свою зіркість»[39]. Він збагнув, що вся гарячковість його життя, вся ота біганина по Вавилону не мали ніякого сенсу — він зараз не виявив незавершених справ, окрім одної: не встиг трохи весело й безклопітно пожити у перейменованому Вавилоні.

Вавилонові не судилося зажити всесвітньої гіркої слави, як Лідіце, чи Орадуру, чи Крагуєвацю, але Вавилон у республіці — те звучало. Перед його трагедією ніхто не міг залишитись байдужим, — ні тут, у Зернограді, ні в столиці — Вавилону давали все, що він просив, — цеглу, залізо, шифер, асфальт, цемент, скло, гуму для машин; одне слово, агенти Вавилона нишпорили по главках, міністерствах, управліннях, де прохали, а де і вимагали, саме слово «Вавилон» діяло чудово на слух і проймало найчерствіших, а ще сказати і те, кому із смертних не хочеться доторкнутись до вічності: Вавилон! І коли на станцію в Глинську приходили вантажі з поміткою «Вавилон, колгосп ім. Рубана» та ще з категоричним застереженням — «обережно», «не кантувати!» і таке інше, — у Глинську аж закипали від заздрощів. «Підкупили всю країну, бестії», — казали про Вавилон. Загострення між Глинськом та Вавилоном ставали дедалі одвертіші, а надто з тих пір, як Вавилон збудував свій власний аеродром для поштових і сільськогосподарських літаків. Коли глинський аеродромчик жух від дощів — вся пошта і всі пасажири з великих міст прибували сюди. А як заходилися тут будувати знамениту вавилонську фабрику сала, з бойнею і ковбасним заводом, то Глинськ зовсім втратив ґрунт під ногами і для рівноваги виклопотав для себе кілька унікальних підприємств, в тому числі і новий цукрозавод–автомат, хоч це загрожувало закриттям старенького Журбівського заводу, збудованого іще за Терещенка. Аби Вавилон не так круто дерся вгору, до нього ще приєднали Козів, потім гонорове, але таке ж відстале Прицьке, а далі іще одне невеличке сільце — Веселі Боковеньки, за вісімнадцять кілометрів від власне Вавилона, і з того дня почали називати Вавилон Веселими Боковеньками, поки що без декрету, а згодом таки виклопотали указ про перейменування Вавилона на Веселі Боковеньки на тій єдиній підставі, що, мовляв, стара назва вичерпала себе історично й соціально. Так було покінчено з Вавилоном, і Глинськ тепер вгамувався, бо хто може назвати цілий район Веселими Боковеньками? Адже є щось дискредитуюче вже у самій назві: Веселі Боковеньки, веселі лежебоки й загалом слово веселі прибрало тепер дещо іншого відтінку, аніж сто чи й навіть п'ятдесят років тому. Воно стало синонімом — несерйозний, недержавний, хоч Фабіян завше твердив, що веселощі — це те небо, під яким цвіте все, окрім злоби.