— Піду на своє дворище…
— Там піч холодна. А я протоплю зараз, кулешику наварю. Воно хоч і окупація, а їсти треба. А ще як з війни йдеш… Народ став скупий, вредний, є таке, що й води не подасть. А чи ж ви винні? Гляди ж, не збовкни про Мальву. Певно, щось вона важить, коли фашисти її дошукуються. От я, бачиш, вільно ходжу, і нічого. На біса я їм, Отченашка? А Мальва їм кісткою в горлі. Іще якогось Ксанича шукають. Даринка привела з полону. Хронт тут у нас тримав. А так більше наче нікого.
— Поліція, староста є?
— Поліція — це в Глинську. Тут бог милував. А старостою був наставлений такий пес, що життя від нього не було. Гірший за німця. З Прицького сам. Якийсь Штус чи ПІтуц. На коні їздив додому. Німці вбили. Не знали, хто їде. А ніч. Певно, такі німці, як ось ти. Залив людям сала за шкуру, буряки одбирав, хліб витрушував із пазухи. То «німці» його прямо посеред дороги. Тому й шукають Ксана Ксанича…
— І хто ж тепер?
— На старосту хоче Явтушок. Він Голий, і ми будемо голі при ньому. Половина синів на хронті, сам з хронту прийшов, а геть тобі німець. Шваркоче по–їхньому. Чи не шпигуном був ще до війни? Ось які, дитино, дива. Шпигун штрахував наші хати, палив їх, а ми сиділи і мовчали. І царство його прийшло у древен Вавилон, як сказано у Писанії…
Іду повз Рузин дім, що при самій греблі, вже мрущий день, а світла в домі не світять, чи, може, він порожній. Забув довідатися в Отченашки про Рузю, адже вона чи не найближча моя рідня у Вавилоні. Рузя Джура гриміла перед війною, стала знаменитою ланковою, виступала в столиці від Глинського району. Тепер німці нагребуть цукру з її буряків, кілька днів тому пустили Журбівський завод. Йдучи сюди, я наткнувся на вавилонську валку з буряками. Вскочив у глибокий рів, але чув, що заправляв валкою Явтушок, він мугикав якусь сумну пісеньку на передньому возі, пісеньку без кінця. Одну з тих, що її полюбляють вавилонці в дорозі. Слухаючи ту пісеньку і впізнавши по голосу Явтушка, я ледь не зронив сльозу й уже був недалекий від того, щоб вигулькнути з рову й привітатися з ним (він товаришував з моїм батьком, а я дружив з його сином Яськом, найстаршим. Ясько служив у гарячому місті Мари, де спека така, що тане каніфоль до скрипки, а на піску можна варити курячі яйця — так писав мені Ясько в листах). Одне слово, все було за те, щоб привітати першого вавилонянина, який трапився в дорозі. Ніяк не можу уявити собі Явтушка в цій ситуації й не можу повірити, щоб такий колоритний вавилонянин та «знімчурів». А тим часом ловлю себе на тому, що нікого з вавилонян мені зараз так не кортить побачити, як його. Це, напевно, зовсім не той Явтушок, якого я знав, нині це мало бути щось доконче загадкове. Під Пирятином нас був перейняв якийсь чоловік, почав вимагати документи. Нас було двоє, то ми стягли його з коня і хотіли вже відпустити його душу на покаяння, коли він: «Там німці стоять. А я хочу завернути вас, щоб не гинули задарма». — «Хто ж ти будеш?» — питаємо. «Староста, — каже він. — Новоспечений. Вчора поставили». Розійшлися мирно, ще й подякували йому, а потім пошкодували. Бо ніяких німців у сусідньому селі не виявилось, а ми кралися через болота й ледь не загинули в них. Староста просто перехитрив нас, опинившись під конем. То був перший староста, з яким мені довелося мати справу. Так чи інакше, а не слід поки що показуватись Явтушкові, хоч він і ходив у друзях мого батька, а я був другом його сина, і пісеньку сьогодні він наспівував не з веселих.
Коли я приїздив у відпустку, Явтушок не міг намилуватися формою Аерофлоту, яку ми, курсанти, всілякими хитрощами, а надто кльошем штанів, трансформували майже в морську. «Оце так штани!» — дивувався він, а кашкета з крабом все приміряв на своїх синів. «Учіться, песиголовці, якщо хочете літати», — казав він ошелешеним синам (Ясько вже тоді служив у місті Мари). Коли мій літачок падав, то спав на думку чомусь саме цей епізод у хаті Явтушка, куди я прийшов не так побачити Явтушка, певна річ, як показати себе, майбутнього цивільного льотчика, тоді чи не єдиного на весь Вавилон. Смішно, але ті мої кльошні штани, якими так захоплювався Явтушок, тепер мені можуть коштувати життя. Адже запам'ятав їх тут не один Явтушок, і нема ніякого способу примусити Вавилон про них забути, а що ж до окупантів, то їм досить лише натякнути про такого вавилонянина, хай той і невисоко літав з Глушенею…
Зі згарища Валахів, де закіптюжена піч з комином, нагадуючи комунівський локомобіль, замчала мене в дитинство (скільки ж бо зим переслухано на тій печі!), іду до Рузі через ту саму греблю, на якій колись Боніфацій (пригадуєте?) все норовив усістися верхи на Савку, коли той повертався вночі від Рубана після вечері. Зараз і мене охопив якийсь острах на цій греблі: невже й досі душа Кармеліта блукає по Вавилону? Звідки–бо душі знати, що тут давно нема Зосі, бо Рубана перекидали з одного села в друге, Зося з дітьми металася за ним, а де тепер — невідомо, можливо, причаїлась десь тут, в районі, а можливо, подалася на схід, бо кому–кому, а дружині Рубана тепер не світило тут. Біла зграйка качок ночує на ставу, батько писав мені в Миргород напередодні війни, що вирішив завести білих качок, узяв з інкубатора тридцятеро качат, отже, могли то бути й наші качки. Я покликав їх — зграйка прокинулась, ворухнулась, закричав качур і потяг біле намисто в очерет, подалі від гріха. Та врешті хтось їх таки докличеться, чиї б вони не були.
Рузин дім, такий знайомий з дитинства. З усіх вікон знайшов обжите, в якому білі гаптовані фіранки звисають, як білий сум, — за їх візерунком жевріють очі, геть не божевільні, не полохливі, пропікають мені душу наскрізь, насторожують своєю насторогою. Потім рука відгортає фіранку, й ті самі очі тепер дивляться на мене з подивом і довірою, а друга рука показує мені на двері.
Іду до дверей, стою, чекаю, але бачу — на дверях чималенький замок. Як же це так? Хто замикає тітку Рузю? Навіщо?.. Мабуть, дійшла краю, коли вже замикають її. Від когось чув, що німці розстрілюють причинних. То це Вавилон її замикає, рятує…
Стало водночас і ніяково під цими дверима, і боляче за те, що нема ніякої змоги зарадити її горю, розвіяти печаль її білих вікон. Хто ж відмикає її, бідолашну? А мені чи не краще податися геть…
— Підніми руку. Там на віконці ключ. Відмикай і заходь…
Роблю, як мені звелено, сам–бо напросився, відступати вже пізно. Вітаюся з нею, а вона, війнувши білим подолом, побігла до хати, не може там знайти сірників.
— Ні, ця Рузя таки божевільна. Йде з дому і забирає з собою сірники. Стривайте, ось я зараз з печі дістану жаринку, якось засвітимо.
«Так, вона зовсім кепська, коли вже починає наговори на себе. Це край…»
— Мало того, що вона замикає мене, то ще й ховає від мене сірники, щоб я не світила світла. Проходь, проходь, не бійся. Я зараз дістану жаринку…
Побігла за перестінок, грюкнула там затулою, заходилась розгортати попіл рогачем — все це чути мені, а по хвилі вносить жаринку на затулі, кладе щипоть вати, каже: «Дмухайте». Я дмухаю, аж доки не спалахнуло полум'я, а від нього вже засвічуємо сліпничка. На рижієвій олії. Запахло полем…
— Ну–ну, то хто ж це буде?.. Щось не впізнаю. Схожий на когось, а не впізнаю. Певно, це ти, старший Валахів?..
— Я… Мальво… Мальво Орфеївно.
— Скільки ж це ми не бачились? Ще тоді, як у Зелених Млинах…
— На шкільній молотьбі. Пригадуєте? Ви тоді на барабані стояли. А я відгортав полову. Лель Лелькович, Домірель, Кирило Лукич у пенсне… Загубив його в полові…
— Пасовські…
— І Пасовські. Марія Вільгельмівна і Олександр Стратонович. Математик.
— Помер, бідолаха, з ядухи. Перед війною. На останньому екзамені помер. Задушило.
— Ну, а Лель Лелькович? Домірель?
— Піїпли на війну… В перший день. Залишився один Кирило Лукич там. Старий уже. Ще земський… Повоювала я з ним. Не хотів залишати свого хутора. Не хотів перебиратися у нове село. А хутір там — півтори десятини одного саду. Сад залишився, у колгосп перейшов, а хату ми перенесли в нове село. Звісно, старому не хотілося кидати обжите місце — довкола жита шумлять, овес, пшениці, — рай для птиці, для худоби, лише голубів було сот зо три, — отаке життя, але й мені ніяк було відступати. Тепер мені за ті хутори в Зелені Млини й не потикайся…
