— Десять є — десять і здай. Бо німці, чуєш, люди точні. Вони полічать… А шовк гарний, хустки були б вічні. Ге, Паню?

«І це вони на такій павутині спускались», — подумала Паня. Киндзя допитливо зиркнув на Паню, поїхав. Його візок задеренчав з гори й затих біля ставу. Чи не заїхав до ставу поїти коня. Саме так. Почувся посвист, то Киндзя поїть коня. А тут гайнув вітерець, прокинулись чуби у траві, таке враження у Пані, що зараз ці повстають і запитають у Пані: «А де ж подівся Микола?» Киндзя все не виїздить та не виїздить на греблю, наче заповзявся продовжити й далі ті Панині муки. Вже й у Хоми терпець увірвався.

— Що з ним? От гад, здогадався…

Збігають стежкою вниз, тоді біжать понад ставом і бачать візок у заїзді, де поять коней, на греблі стоять чоботи, лежить одежа, а Киндзя у спідніх поліз до монаха. Доки Чорновух роззувся, Паня у платті вже була там. Кінь сам вийшов на греблю й зупинився біля чобіт. Став як на чатах…

— Хто? — запитав Чорновух з греблі. Він згадав, що не вміє плавати, то так і стояв там без чобіт. До Пані: — Твій?..

— Лель Лелькович…

— Живий?

— Наче живий…

Вибрали його, поклали на голубий шовк, а прикрили чи не його парашутом. Шовк увесь у череді й череда була на гімнастерці. На поясі був ніж, яким ріжуть стропила, то Чорновух вийняв ножа з ножен, пожбурив у став, все ж менше доказів. Паня розплакалась, Чорновух цикнув на неї: «Прокляті лемки, те й роблять усе життя, що плачуть. А чи ти бачила, щоб німці плакали?» Паня згадала про білі черешні, на які полюбляв приходити Лель Лелькович, коли її кондуктор (тоді ще не головний) ішов у черговий рейс на товарняках. А товарняки ходять далеко, за тридев'ять земель, скільки–бо разів черешні починались і відходили без Миколи…

Конем правив Аристид Киндзя, то перед самим селом повернув до млина. «Ну, що я казав?» — шепнув Хомцьо Пані. Винесли його на горище, а вже по тому Аристид повіз німцям парашути. Вартовий не пропустив Киндзю до клубу. Приїхав на дрезині якийсь високий чин, і вони розбирали там операцію. З клубу долинав крик, майже істеричний. Киндзя подумав, що такий крикливий народ не зможе нас перемогти. Вартовий полічив парашути, на одному була кров, то він хотів віддати його Киндзі, але повагався і кинув на купу.

Лель Лелькович останній виходив з оточення, брів через ставкові зарості, й тут явився йому з досвітку монах, тихо приймав воду. На горі, оточивши сад, усе ще кричали: «Рус, здавайся!» — хоч здаватися там уже було нікому. А тут тиша і цей журливий монах, такий знайомий Лелю Лельковичу. Вода вже зовсім крижана, а в ньому тепло, навіть затишно, якби не замокли сірники, то міг би й запалити. Потім підняли їх прочісувати сад, а він стояв собі у монасі, при самій греблі (у цьому й порятунок, думав він, що монах при самій греблі), вода падала невелика, верхня, набагато тепліша, ніж у ставу (він пробував її на пальці). Так він стояв там, по греблі раз по раз гурчали машини, мотоцикли, то в село, то з села, не займали його, і він не займав їх. І тут з мотоцикла, який мчав по греблі на повному ходу, автоматна черга по монаху, глупа, нагла, можливо, що й випадкова. Якийсь бравий німчик просто розважався, поглумився над цим сумним монахом вже на радощах, що сам живий, вже після бою, вже по всьому… Тоді через смерть Леля Лельковича прокотився по греблі віз… З села. Либонь, з села. «Непревзойдьонно так, — підтвердив Аристид Киндзя. — Ми везли останню хуру подушок для поранених. Щоб вони на них зотліли!» Лель Лелькович посміхнувся крізь біль. Сказав Киндзі, що там, у саду, у дуплі красної панянки він заховав гвинтівку з оптичним прицілом. «Якщо я помру, то щоб не пропала гвинтівка…» — «Непревзойдьонно!» — погодився Киндзя, хоча й знав, що гвинтівку німці знайшли. Присвітили у дупло ліхтариком, а вона там. Якась у них дивна пристрасть до світла, страшаться нашої ночі, то всю ніч Лель Лелькович полював на ліхтарики. Вбиті ж не можуть застерегти живих.

Тепер, вишикувавшись істинно по–німецькому, березові хрести чапіють біля клубу (Лелю Лельковичу видно їх з віконця) у палісаднику, між буйними, як ніколи, жоржинами. Жоржинам–бо звідки знати, що то чужинці — одне ростуть собі! На хрестах каски, згодом вони перекочують до дворищ, і лемки напуватимуть з них курей та індиків, то лише справа часу, а поки що ті сталеві атрибути Круппа засвідчують марність спроб уберегтися від смерті будь–кому на цій війні. Пробоїни, що зяють на касках, свідчать про те, що їхнім недавнім власникам довелося мати справу зі снайпером. Одна–єдина пробоїна на шоломі капітана (проти чола) виявилася для нього смертельною.

Так почив Іоахім Веймарскінд (дитя Веймара, чи що?), особистий номер 3 071 400. Сильвестру, як колишньому бухгалтеру, нічого не варто було запам'ятати той номер, який досі був таємницею для нього, а нині давав певне уявлення про ворожу армію (Сильвестр не знав, що всі ті номери, які перекочовують із ший на хрести, зашифровані й не мають ніякої розвідницької вартості). Сильвестр був викликаний на відправу, грав з Баха, та, вичерпавшись, перейшов на веселі лемківські мотиви (також похоронні), але був неправильно витлумачений фельдфебелем і ледве не поплатився життям. Після відправи Сильвестр подався до млина, до «десятого», щоб повідомити йому деякі таємниці про германську армію (особистий номер Веймарскінда перш за все) та ще пограти для нього на скрипці, а німці тим часом справляли поминки, пили тиврівське пиво, привезене напередодні іще Веймарскіндом, і всю ніч бігали у палісадник, хоч і не так вільно, як раніше, остерігалися «десятого». На відправі фельдфебель поклявся перед загиблими неодмінно піймати «десятого», бо ж той, бачите, рано чи пізно, а конче має об'явитись у Зелених Млинах, або, як сказав фельдфебель, — kommen nach Haus[30]. Пробираючись у Зелені Млини, щоб розшукати «десятого», я був такої ж думки: той неодмінно прийде додому, який–бо лемко обмине свою хату чи своє село навіть під загрозою смерті.

І ось в одну з таких ночей, коли окупанти випильновували «десятого», я постукав до Пані Властовенко у її недобудовану хату. Паня вибігла на ґанок в сорочці, боса, а її розплетена коса печально спадала на плечі й чимось нагадувала музику, яку я щойно чув, проходячи повз вигаслий млин.

— Це ти, Аристиде?

— Ні, це я. Відчиніть, Паню.

— А хто ж це буде?

— Ось відчиніть. Не бійтесь. Свої.

Паня відчинила, хоч могла б цього й не робити, відчинила й змигнула біло крізь сіни до хати. Він (так я далі називатиму себе) заходить, а Паня шукає сірники й не може знайти. «Ховаю від Марушки, щоб не спалила хату». Налапала–таки десь у ковбашці, покалатала ними — там два чи три. «Не світіть», — застерігає Він. Місяць зазира до ліжка, де спить Марушка, місяця того обмаль, одна чверть, тому в хаті лише кілька промінчиків, та й ті заплутались у Паниній косі.

— Я з Вавилона, — каже Він, відчувши, що вже щось належить казати.

— З самого Вавилона? — дивується Паня.

— Атож, з самого.

— Така далеч. Вночі. А тут десант позаминулої ночі… Чули, напевне, про десант?

— На селах тільки про це й гомонять.

— У Вавилоні також шукають десятого?

— Шукають. Але я втік сюди.

— Хіба ж ви десятий? Щось не знаю такого лемка.

— Для них кожен може стати десятим. І я можу. І ви… Коли що, вони розстріляють кожного десятого.

— Зручно, — каже Паня. — Ось вони і вигадали десятого.

— Ні, Паню. Цього разу не вигадали. Десятий був. Кажуть, що десятий був агроном Журба. Начебто він. Саме тому я і навідався до вас. Чи не подавав він якої звістки про себе? Ви ж п'ятисотенниця. Краща ланкова Журби. Ось я і прийшов до вас… Проходив повз млин. Там пітьма, полин довкола, а на горищі скрипка грає. І що за скрипка?

— Ага, там завше щось таке коїться. Ввижається людям. То вішальник. Закляте місце. Чортівня якась. Там і до війни скрипка грала. І до революції ще. Кажуть люди. Я сама не чула, ходжу туди вдень. Ходила колись… Тепер млин стоїть… А вам же той Журба навіщо?