— Підвал, де ви тримаєте дітей. Я годна померти разом з ними. Туди нехай і присилає своїх людей ваш шеф.

— Даремно, Мальво, даремно, — зовсім розгубився Фрідріх Янович. — Ми тут з вами ніхто. Одне його слово… півслова — і ми з вами на шибениці. А хто ж буде боротись?.. Хто, коли всіх перевішають?

— Не ви, Шварц!

Шварц, напевне, сказав, що у неї нема явочної квартири. Вона згодна приходити сюди. В гестапо. І переклав дослівно:

— Тоді кожного першого числа. В ніч на перше. Мої люди знатимуть про це. Ось тут, на цьому папірці, буде пароль.

Ріхтер узяв аркушик, щось написав на ньому й подав Мальві. Вона не стала читати.

— Заховайте, — сказав Фрідріх Янович.

Мальва склала аркушик вчетверо. Запитала:

— Все?

Фрідріх Янович був помітно розгублений. Він не знав, чого ще можуть від неї зажадати, начебто все. Пароль у неї, згода є, тепер вона матиме попереду місяць, а це немало, щоб усе обдумати, зважити, вивірити всіма висотами душі. Фрідріх Янович зараз приписував собі рятунок цієї жінки, яка, може, й справді хотіла мати спільника в його особі. В душі він дякував Валігурову, який напоумив Мальву на те. Мальва хотіла встати, та Ріхтер зупинив її різким жестом руки.

Шварц перекладав:

— Ваша мати казала мені минулого разу про давні зв'язки вашої родини з німцями, з фірмою «Singer». Я потім перевірив. Це справді так. Мій рід має певне відношення до цієї фірми. Мій прадядько виготовив для цієї машинки унікальну голку, яка однаково добре шиє і батист, і англійські сукна, й кожухи з герцеговінських баранів та хром із монгольських коней. Другої такої голки в світі немає. Це ваш батько знав, не міг не знати. Щось подібне до цієї голки має й гестапо, унікальний витвір генія нашого фюрера. В нашій машині це та голка, яка здатна прошити усі шкіри й матеріали, з чого б вони не були виготовлені. Тому я раджу вам ставитись з пошаною до цього безвідмовного інструмента. Я розумію, це важко, ви, напевне, вважали себе чесною людиною — я в цьому переконався щойно, по цій ось вашій записці, але вона має бути заповнена до кінця. Через місяць, через два, нехай через десять місяців. Нас цікавить ще й підпільний обком і так далі. Ви наділені довір'ям, за яке я вам дарую життя. Живіть собі, але ми дещо мусимо мати з цього довір'я. Чи не так? — Перекладач ледве встигав за ним. — Цієї ночі вас відпустять. В ніч на перше я вас чекаю… Доведіть, що ви маєте право на життя. Один наш філософ, власне, не стільки наш, як ваш, — ви, напевне, чули про такого дивака Іммануїла Канта? Так от він говорив, що все для людини стає зрозумілим наприкінці життя. Можете вважати, що ваше життя могло б скінчитися сьогодні… У мене все. — Він підвівся. — А щоб вам було легше і щоб ваші могли вам вірити — про це вже ми потурбуємось… Ми і надалі будемо розшукувати Мальву Кожушну… Але це вже вас хай не лякає… Це наші внутрішні справи. Бажаю успіху…

Фрідріх Янович, гупаючи дерев'янкою, провів Мальву до дверей. Там її зустрів той самий жандарм, убивця. Повів через Глинськ до тюрми.

Як вона потім довідалась, її привели до камери смертників. Було їх щось п'ять чи шість, ніхто не підвівся з нар, коли за нею зачинилися двері. Лише один, уже літній чоловік у формі залізничника, привітав її, сказав: «Проходь, проходь, не бійся, тут усі свої. Місця нема, але й навіщо. Тут розкошувати недовго. Не бачила, шибениця вже готова?» — «Не бачила…» — «Тоді розміщайся».

Дідок покрутив вус, кахикнув, сказав Мальві:

— Зараз я закінчу, й ми займемось тобою. Така ж молода, гарна, а вже до пекла. Тьфу, яка непевна штука життя. Розміщайся… — І до слухачів на нарах: — То ви чуєте? На чому це я закінчив? Ага, працюю я на маневровому, аж тут викликає начальник служби руху. В «Южнороссийском железнодорожном обществе» машиністів називали механіками. Господін механік! — це звучало. Отож, викликає і каже мені: «Господін механік, поведете перший товарний поїзд до Фастова». Вирушаємо.

— З якої станції?

— Зі Жмеринки…

— Ну, ну…

— Ага, їдемо! Настрій чудовий, паровоз новенький, ешелон довгий–довгий. Ніч, а пообіч картоплі цвітуть. Перша самостійна поїздка в ранзі механіка. Ну, думаю, я вам покажу, як треба водити товарні поїзди. Та ось на одній маленькій станції заминка. Семафор закрили, а наш товарняк на повному ходу переводять на запасну колію. Розумію, треба пропустити поштовий поїзд, який іде за нами. Веду на запаску. Але запаска виявилась тупиком, і всі мої намагання втриматись на ньому виявились марними. Гальма не витримали, паровоз врізався у шлагбаум і влетів у картоплю, яка біло цвіла серед ночі… Я розгубився, схопив маслянку і, вибравшись з кабіни, навіщось став змащувати букси, з яких валував дим. Та ось у хаті поодаль скрипнули двері, з них вийшла молодиця і, склавши руки, сказала: «Ая–я–яй! Господін механік! І не соромно ото вам їздити паровозом по чужих картоплях! Що вам, дороги мало?..» Отак я і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Одаркою. У неї чоловік загинув на імперіалістичній. Німці вбили… А я — молодий «господін механік». Але відтоді більше не потикався паровозом у чужі картоплі… Незручно якось. — І до Мальви, що все ще стояла під кованими дверима, не знаючи, в який бік ступити: — Ну, а ти ж як тут опинилась, голубонько? Хто вони, ці люди? Один геть слабий, помирає на нижніх нарах. І обличчя його наче Мальві знайоме. Якби трішечки більше світла. Тоненька цівка падає якраз у протилежний куток на відерце, накрите дерев'яною кришкою. І чому її, Мальву, вкинуто саме сюди, до чоловіків?..

— Хіба ви не глинські? — запитує Мальва.

— Є і глинські. Ось я глинський, — каже машиніст. — Після пенсії побудувався тут, на Бузі, підробляв на станції. Діда Морозенка чула?

— Це ви батько того Морозенка? Героя фінської?

— Того самого… За те і на шибеницю мене… Розміщайся, чого ж ти стоїш, наче в гості прийшла.

— А це хто?

— А це ось товариш Галочка, — показав на помираючого на нижніх нарах. — Теж глинський. Харитон Гапочка.

— А за віщо ж товариша Гапочку?

— Приймача знайшли. Не здав приймача. Приймач з батарейками, Москву брав. От вони його й розгамселили, бідного Харитона Гапочку. Царського поштмейстера. А то молодь, — показав на нари. — П'ятеро нас тут. Ти шоста.

Мальва підійшла до Гапочки, схилилась над ним, зашепотіла:

— Товаришу Гапочко! Товаришу Гапочко! Це я, Мальва Кожушна. Ви чуєте мене? Мальва Кожушна. Пригадуєте мої листи з Костроми? Тоді ще, давно… Хіба забули? Товаришу Гапочко!..

Гапочка розплющив очі, тупо дивився на Мальву.

— Не знаю… Не бачив тебе. Я нікого не знаю. Яка Кожушна? Яка Мальва? Багато вас. А я нікого не знаю. Я царський поштмейстер… Харитон Гапочка…

А Валігуров сказав тої ночі в райкомі, що товариша Гапочку вони залишають тут. На допоміжних ролях… Безпартійний… Одного року затаврований публічно в районній газеті як царський чиновник… Тепер же… З сутінків дивляться на неї холодні очиці.

Та ось вони впізнають Мальву, людніють, спалахують іскорками, щось промовляють до неї. Квола рука показує Мальві: підступи ближче. Гапочка посувається, звільняє місце, щоб вона могла присісти. Тихо шепочуть уста:

— Так, так, це я, Харитон Гапочка. А ти справді Мальва Кожушна? Ота сама, що писала колись із Костроми?

— А хіба ж є яка друга?

— Ага, ага. Та сама. Вавилонська. Гарно ти колись писала про Кострому. Невже і туди дійдуть ці гаспиди? Я що? Мені вже байдуже. А ти ж іще молода. Зовсім молода. Саме жити… Саме б будувати Зелені Млини… Це вони тебе — Зелені Млини — виправили сюди, на смерть?

— Ні. Я сама прийшла…

— Сама?

— Так сталося. Хотіли забрати сина, то я сама…

— Відважна ти… Я б сам не прийшов. До кого? До кого, Мальво? До вбивць? До вандалів оцих?

— Я мати, товаришу Гапочко. Мати…

— Бач, що з мене зробили…

— Бачу…

— Нагнися сюди. Хочу спитати тебе…

Нагнулась. Жар пашів з нього.

— Ти знала Максима Теслю?

— Знала. Як же не знати. І дружину знала. Іванну Іванівну.