— Комуна щомісяця буде посилати для тебе гроші… Пожитки свої можеш залишити тут, вони ніде не подінуться. А там побачимо. А не повернешся — бог з тобою… Відвезу твоє до матері. Я вже якось звик, що ти живеш наді мною… Відчуваю, ти ще не вибралась із його любові, й лише тепер вірю, що вона справді була… Вибач, якщо я був до неї десь надміру жорстокий чи неуважний. А був, був…

Випровадивши Данька в поле, Лук'ян із самісінького ранку заходився натоплювати піч, перейняв ще від матері, що чим те робиться поступовіше, тим кращий удається хліб. Після околоту, від якого ще пахло Даньковим духом, Лук'ян накидав на черінь вишневих дров, тоді закачав рукави і почав місити тісто, що саме підійшло в діжі. Тужавіло місиво, думки линули швидше насуплених хмаринок, які бачив із вікна; десь починається Турксиб і Тракторобуд та всілякі інші світи, про які доходять чутки до Вавилона, а він мусить день при дні човптися у цій прадідовій хаті, з якої, можливо, вже й ніколи не вибереться, отак і зіскніє свій вік при Данькові, при каганці, при цій дубовій діжі, в котрій із покоління в покоління залишалося на дні розчину, щоб та не звелася, не зупинилася, не примусила людей повернути до прісного хліба. У старовину, напевне, лише вогонь підтримували таким способом. Адже малося дбати не лише про себе, а й про забудькуватого сусіда чи, точніше, сусідку, аби потім не довелося бігати за розчиною на верхній Вавилон. Скінчивши місити, Лук'ян хотів було почистити руку від тіста, коли раптом дрібно зайшлася в подвір'ї невсипуща Мушка й метнулася до воріт. Лук'ян так і вибіг із тістом на ґанок.

Біля воріт стояла бричка з якоюсь невідомою, загорнутою в плащ, кучер сидів на передку — вусатий, у високій смушевій шапці і домотканій свитці з відкритим башликом, коні в шорах косували на в'їдливу Мушку, перебирали ногами. Лук'ян мимоволі заховав руку в тісті під мамин фартух, який був на ньому, побіг проганяти Мушку.

Жінка виступила з брички так звично, ніби робила це ціле життя. Це була Мальва Кожушна. У простих чоботях, у теплій картатій сукні, в хустині терновій і в плащі зеленої парусини, довгому–предовгому, з рукавами закачаними, явно з чужого плеча. Лук'ян і сам мріяв дістати такий плащ для сльоти, бодай один на двох. Ясна річ, Мальва не могла б ступити в ньому ні кроку, коли б не відкинула поли назад, заклавши руки за спину.

— А я побачила, що у вас топиться, знать, є наші вдома…

— Заходь. Бувала жколись. Данька, правда, нема. Я один…

Вона ніби чекала цього, сказала фурманичу на передку:

— Постійте, Юхиме. Хтозна, коли й побачимось.

— Невже зовсім вибираєшся з Вавилона?

— Може, й зовсім… Хіба тільки й світу, що тут?

Лук'ян поглянув на клунки, якими була заставлена бричка, кивнув, мовляв, розумію. Завважив:

— А плащ завеликий на тебе…

— З Клима Івановича, — засміялася Мальва.

— Як тобі там, у комуні? На голубнику? Чи вже перебралася нижче?… — посміхнувся з окулярів.

— А куди нижче?

— До Клима Синиці… Куди ж іще? Він один, ти одна… Одна ж?

— Ні, Лук'яню, я не одна…

— Облиш, Мальво… Безсмертні лише боги, і то тільки тому, що їх не було в природі…

— Ніхто не розуміє поетів. Ні царі, ні прості люди… Вбили Володю… І що від того змінилося у Вавилоні? Однаково комуна прийде сюди хоч рано, а хоч пізно. — На ґанку вона зупинила його. — Ось послухай:

Хата хоч і видалася Мальві занедбаною, захаращеною, долівка чорна, не стинькована, пилюки на ній, як у Глинську, але пахло в ній чоловіками, земними, творящими, димом вишневим та житнім тістом, що саме прагло до свого останнього сплеску, аби враз опасти й згаснути.

Лук'ян узяв ножа, зробленого з коси, тупим боком очистив тісто, сполоснув руки в казанку. Гостя тим часом скинула плащ, поправила рогачами жар у печі, підійшла до діжі, взяла обіруч і перенесла з лави на припік, — мав би знати, що біля тепла тісто швидше поспіє. Лук'ян побіг у комору, вніс первачку, який тримав для Данька від простуди, поставив пізніх антонівок із тих, що Явтухові діти не встигли обнести, — велетенських, прозорих, ніби морські перлини, налив дві чарки, та, згадавши, що нема хліба, метнув пекти підпалка. Поки він готував місце на черені, Мальва здмухнула лопату, притрусила її мукою, в одну мить виробила підпалка; дивовижа — у неї тісто не липло до пальців, вона вміла рятуватися від нього борошном, і через хвилю в хаті запахло хлібом. Дістала підпалок, обстукала його кісточками, вже на столі розламала на кілька шматків — він запарував, запах іще більше.

«Ні, є щось у цій Мальві», — подумав Лук'ян, коли вони цокнулися чарками.

Як гарно, невимушено вона вписалась у його днину, таку сіру й гнобливу, ніби хвиля, що впала на дно морське, а це раптом знову вирвалася на поверхню, заграла барвами; начебто все щастя Вавилона трималося на ній, на Мальві, а ось її не стало — і життя посіріло, загіркло, запрісніло, немов тісто без розчини, без дріжджів. Призналася Лук'янові, що їде далеко, аж за Москву, на ті самі курси, які закінчив колись Володя Яворський. Їде одна з усієї комуни. Он яка честь!

Лише біля воріт попрохала:

— Не кажи Данькові, що я була тут. І богів хай облишить… Бувай!..

Іскрилася черінь, коли Лук'ян згортав із неї жар вишневий. Паляниці виробляв величезні, на всю лопату, такі завбільшки, як Мальва спекла б. Коли Данько повернувся, то не повірив, що брат міг витворити таке сам. Рум'яні шишки видувалися з паляниць у всі боки, у ті шишки гарно втирати здір та часник, для Данька це була найкраща вечеря, і цілком заслужена, бо сьогодні він вибрався на самий дах Абіссінії.

Ще того–таки дня комунар відвіз її на станцію, на вузькоколійку. Поїздок із Глинська ходив маленький, майже іграшковий. Коли рушав, Мальва заплакала, а Клим Синиця стояв із батіжком, посміхався, не знав, що їде вона туди не одна — зачала дитинку від поета…

«Чула ще від Володі, що та Кострома далеко, що їхати туди кількома поїздами, а зими там такі білі, як костромські собори. Так воно і є, Климе Івановичу, — напише йому в першому ж листі. — І Соснін — це той самий, отой самісінький, що заснував нашу комуну. Він не вірить, що Володі нема, що я була його дружина, то напишіть йому, Климе Івановичу… Не взяла кожушка, а тут дістати важко, бо ж зима така, що плюнеш — і слина замерзає в повітрі…» І полетять, полетять листи з білої холодної Костроми — теплі, людські, наївні й чисті листи від Мальви Кожушної.

Після неї більше ніхто не поселявся на мансарді. Комуна перестала вивозити до Глинська червоні головки сиру, цей товар тут зник з обігу. Клим Синиця жалкував за тим, хоч на душі стало йому ніби спокійніше. Кілька ночей ще появлялась у голім саду хаплива постать, шаруділа в опалому листі, але, впевнившись, що мансарда порожня, примара забула сюди дорогу. Синиця знав — то Данько Соколюк. Вдень, об'їжджаючи комунівські поля верхи, бачив його на Абіссінських горбах, той розорював їх до рудої глини, щоб вони могли набратися од вітрів снаги та сили за зиму.