— Будьте ви прокляті, аби я вам слугувала!

Лук'ян кинувся до неї, благав, тримав за руки — він один знає, як осточортіла йому ця хата, а Данько ще вагався, нахмурив брови, та, чуючи благання брата, прояснів і собі підійшов до Даринки. Підійшов і остовпів. Він ще ніколи не дивився на неї так зблизька. В очах аж палахкотіло синє полум'я, кожне ластовиннячко на вродливому, злегка кирпатому носику ніби тремтіло, надаючи всьому обличчю дивовижної привабливості, верхня губа з пушком надималася од гніву і була ніжна, гладенька, пругка. Сказав щиро:

— Даринко, даруй мені, їй–право, я зовсім забув, що ти в хаті. Я звик, що ми самі…

Лук'ян досить упевнено забрав од Даринки її речі, а Данько найчемніше взяв бунтівничку за руку й посадовив на лаві. Дівчина майже ненароком підвела погляд на маленький портрет Шевченка, обрамлений вишиваним, але запиленим рушником, і десь у душі обізвалося в ній: «Наймичка…» Ні, не наймичкою почувала себе Даринка в цю мить. Їй видалося, що вона скорила братів своїм гнівом, і віднині або ж почуватиметься у цій хаті господинею, або піде геть, знову тинятися поміж добрими і лихими людьми. Рвучко висмикнула свою руку з Данькової, підвелася із лави і якусь мить стояла горда, сповнена гідності і влади над ними. Обидва брати відвернулись, щоб приховати від неї й один від одного своє сум'яття, коли не свою скореність. Вони разом вийшли із хати з непевним почуттям — не то сорому, не то тривоги.

Вибравшись на вулицю, йшли мовчки, кожен нишком роздумував про Даринку. Їхній сусід Явтух стояв за ворітьми у вишиваній сорочці, в чорній камізельці, тій самій, яку не доносив колись пан Родзінський, а ще нап'яв кожушка і стримано вклонявся з коміра братам Соколюкам: доброго здоров'ячка! Вони відповіли йому посміхнувшись: Явтух стовбичить отак за ворітьми кожне свято, кожної неділі, показує людям вишивану сорочку та камізельку з чорного кастору, а колись–бо дійде і до штанів (за ті гроші, що Бубела дав на штани, купив гуньку Прісі), і до чобіт дійде, і до пояса у два кольори, до всього — він–бо такий. Хоч, до речі, відсутність того всього не заважає Явтухові вважати себе за гарного господаря. Щоправда, він нікому нічого не позичає, але й сам не знає, що таке позички, бо має все своє: плуга–п'ятерика, млинка, воза і все інше, необхідне до зарізу навіть у найменшому господарстві. Явтуху припало чимало землі — на діток, і він тепер уже не діждеться, щоб ті підросли, аби загнати і їх у борозну. Як тільки це станеться, то Явтух випередить багатьох, і ці, нещасні, вклонятимуться йому до землі. Цього дня, коли Вавилон святкує Михайла, об'їдається і пиячить, геть забувши про святість дня і про освячену церковцю–вапничку[9] на північних відрогах гори, біля цвинтаря, Явтух довше звичайного вистоює за ворітьми й приховує злидні, мріє про ті часи, коли він поставить у своєму подвір'ї грізні машини, котрі зітруть на порох бундючний Вавилон і все підкорять йому, Явтухові, тільки швидше б виростали діти — для землі.

Його невсипуще око повсякчас пильнувало за подвір'ям Соколюків, навіть обідати він сідав проти вікна, з якого добре видно маєток Соколюків. Недарма там повелося говорити: «І не повилазить тому гаспидові». Явтух знав усі їхні статки, аж до курей і півнів. Сьогодні вранці він зовсім несподівано для себе виявив там Даринку. «Як? Чому? — обурився. — Експлуатація чужої праці?» Але ж, матері його ковінька, чому ж він не додумався до цього раніше і не забрав Даринку до себе? Коли Соколюки поминули його подвір'я, Явтух, хоч як йому не хотілося показувати кому–небудь свої штани в такий день, тихенько відхилив у паркані штахетину й, озирнувшись, чи нікого нема поблизу, скрадливо, злодійкувато пірнув у сусідське подвір'я. Прочинив сінешні та хатні двері й постав на порозі так раптово, що Даринка здригнулася зі страху:

— Це ви?

— Я, небого, я. А що ти тут робиш? Наймитуєш? Оцим жеребцям, оцим скнарам, що морять себе голодом і тебе заженуть на той світ? Іди краще до мене, не наймичкою, а так… Нянькою для діток…

— Навіщо мені ваші дітки! Колись своїх матиму…

— Без шлюбу, без вінця, без весілля?..

— Ну, а якщо я тут уже господиня? — манірно пройшлася по хаті Даринка.

Він глянув на її міцні, беручкі руки. О, скільки ці руки могли б зробити для нього, коли б він догадався привласнити їх раніше! Скільки буряків вони могли б зростити для Журбова! А то ж гроші, чистий капітал…

Пішов додому радитись із Прісею, яку не відпустив на храм. Гризота була на душі велика, то ні за що ні про що побив Прісю, ніби й справді та була винна, що Даринка у Соколюків, а не у них, Голих… Пріся вибігла з хати боса, напівроздягнена — в чому стояла біля печі й, рятуючись од Явтуха, метнула до Соколюків. Щонайвартіше, ніколи не плакала при тому, а завше сміялася і нарікала на свого Явтуха, застерігаючи Даринку від такої долі, як у неї. Ноги в Прісі збуряковіли від холоду, груди ледь вміщались у кофтині, обличчя розслабле і від того все сяяло добротою — була десь на четвертому чи на п'ятому місяці. У хаті в Соколюків тепло, затишно, вже й не хотілося б іти звідси, але майже слідом прийшов Явтух, приніс чоботи, кожушка з хустиною, перепросив її, озув, зодяг і повів додому, також нарікаючи на долю:

— Не дай бог кому такої жінки, як у мене. Досить один раз проїхатись із нею на хурі — і вже набуток… — сплюнув собі під ноги.

Зате повів її з таким вавилонським шиком, наче вони разом приходили сюди в гості. На храмі вже заспівали…

— Прісю, а пригадуєш оту пісеньку, якої ти співала мені, коли ми пасли овець у Тисевича, будь вони прокляті?..

У Прісі голосок гарний, то заспівала йому тої пісні стиха, біля воріт.

— А що вона тут знайде?

— Хто?

— Даринка! Чи ти вічно думаєш про себе?..

— Здоров будь, Явтуше!

— Не будькай мені, не будькай! Он уже звелися діти.

Щось у хаті гупнуло, дзенькнуло, розлетілося на друзки.

— Глек! — вигукнула Пріся і метнулася до дверей. А Явтушок їй услід докірливо:

— Якої співають старі, такої цвірінькають молоді. Хе–хе–хе!

Пузатенький глек із квасолею стояв на полиці, під самісінькою стелею, а вони, капосні, билися подушками і зачепили його. Квасоля розкотилася по хаті, то тепер по бубочці усі восьмеро, і мати заодно, визбирували її, і то завше: тільки вона до Соколюків — так нещастя в хаті або в полі. Того дня, пригадуєте, як Пріся купала тих люциперів, Явтушок двічі перекинувся зі снопами, з доброго дива, на рівній дорозі…

У цей час біля щойно освяченої вапнички уже весь Вавилон гомонить про Соколюків. Дотепники перепитують братів, кого з них вітати: старшого, меншого чи обох поспіль? Відколи стоїть Вавилон, ще такого дива ніхто не знав, аби два брати та мали одну приймачку. Тим часом дівчат у селі хоч греблю гати, щоправда, багатих мало, бідні ж як маки цвітуть. Ні, ні, це клятий Лук'ян щось перейняв від штундів — шаленіли набожні тітусі, проклинаючи всіх богів, окрім Ісуса — єдиного пана і Бога, і шкодуючи, що у Вавилоні нема своєї парафії, щоб на грішників наблагати прокляття перед вівтарем.

Стільки підступних запитань, недоброзичливих поглядів обрушилось на Данька та Лук'яна, що брати не добули свята і, не звідавши як слід храмового хмелю, примчали додому, щоб спекатися Даринки. Умовились вибачитися перед нею і спровадити назавше, щоб зразу ж і припинити всілякі пересуди. Але досить було їм відчинити двері й ступити до хати, як одразу спало з них оте навіття Вавилона.

У хаті немов посвітлішало, всі темні закутки зникли, долівка була потинькована і скидана в'яленим зіллям, яке Даринка знайшла в клуні, не стало павутиння, з образів і портретів знято пилюку, а сама винуватиця цього обновлення мила в ночвах косу, запахавши хату любистком. Брати перезирнулись і не посміли сказати їй ані слова. Потім довго стояла перед пожовклим від часу дзеркалом–осколком, вмурованим в стіну, й розчісувала м'яку косу з дивними прозолотками, які викарбувало на її голові чередницьке літо.