Журба забував при тому про дітей, птах та мурашок, для яких шовковиці були справжнім дивом, ніби манна з неба. А мурашки не могли поділити між собою «солодкі дерева» і вже впродовж багатьох років вели за них жорстокі й кровопролитні війни, про що Журба, звичайно, міг і не знати, оскільки агрономічний талант є талант однобокий, і місця для маленьких мурашок там годі шукати. Але все в єдності та в протиріччях на цій землі споконвіку, хоч людям і здається, що вони одні запанували нею назавше і ні з ким не хочуть ділити тих запанувань.
Під такою ось межовою шовковицею, звичайно ж, білою (чорної жінки уникали, щоб не заплямувати під нею свої плаття), і засіла полуднувати ланка Пані Властовенко. Усі дванадцять жінок, кожна виклала до загалу, що мала, і хай те полуднування не було таке щедре, як хотілося б, зате щире й веселе. Адже всі молоді, з–поміж них Паня наймолодша, а в такому гурті легко і посміятися від душі, і посперечатись, ба навіть поглузувати з власного щастя. Он Раїна Плющ видалась торік заміж за допризовника, зразу ж по весіллі новобранця взято до флоту на Балтику, а вона тепер ні дівка, ні молодиця. Все приписує їй трудодні, на щось сподіваючись, Сильвестр Маківка, скрипаль і бухгалтер, перестарок зеленомлинський; та й сам Аристарх Липський зиркає на неї з такими чіпкими вогниками в очах, що Раїні лише сміх від того. «Смієшся, морячко, ну–ну, посмійся», — щоразу вчувається їй від Аристарха. З усіх, якби вже направду, подобається «морячці» агроном, так і кортить сказати йому десь наодинці, а хоч би й на танцях у клубі: «Федю, га, Федю чому ви так боїтеся жінок? Невже ось я, Раїна, не подобаюсь вам ніскільки? Хіба є тут краща від мене, та і вільна ж я птаха». Іншим він не подобається, їх навіть відлякує його руда кучма на голові і ніс–кирпоніс, який завше чомусь у росинках, хоч холодно, а хоч жарко, відштовхує лапатість його і рукатість, а Раїні заблукатися б пучками у тій кучмі, та тільки відповіді ніякої на її зови. А зате агроном стає об'єктом висміювань під шовковицею. Висміювань позаочних і від того пекучих, як перець. А то підхоплять на глум Леля Лельковича, директора школи. Настя Кринична копіює його прононси на уявних освідчинах із Панею, регочуть, беруть на кпини і саму Паню, аби та не дерла носа, не думала про себе, що вона тут он яка вже недоторкана повелителька над ними. А то котрусь із присутніх у вічі висміють за потріскані литочки, мовляв, як чоловікові і приступитися до такої порепанки, та ще, анахтемські, порадять тій мастити литочки коров'ячим маслом, хоч добре знають, що корови в її подвір'ї катма. Одне слово, перепадає тут кожній, та й усім Зеленим Млинам, дотепниці добираються інколи аж до Глинська, але неодмінно через Вавилон, і все конче через загадкову для них Мальву, що саме ходить по плантації о цій порі, перевіряє коритця проти озимої совки. Бочка з випряженим конем стоїть геть аж по той бік плантації, спутаний кінь пасеться на парах, а Мальва одне ходить із відерцем, доливає в коритця отруту для совки. Ходить боса і без хустини, журна якась і дедалі загадковіша для цих, під шовковицею, бо ж ніяк не можуть вони сполучити для себе Мальву з Журбою, ніяк не можуть розгледіти їх під одною стріхою.
Потім стихає сміх, умовкає то одна, то друга, спека аж бринить над полем, видовжує Мальвину постать, кінь на пару зачамрів і похитує головою, нуртує метелик над коритцями, зачувши солодкий дух меляси, а тут, у затінку, розслабле тіло поринає в сон, поснулих потім розбудить Паня, а чи Аристарх Липський, нагадає їм рейкою з дворища, що обід зминув, пора вставати до праці. Паня щось не може заснути, лежить горілиць, розметавши руки, остуджує очі у вітті, у неї від сонця ріжуть очі, сльозоточать, а то чи не від того, що в дитинстві перехворіла золотухою. Нишком прорветься вітерець у віття, скине у траву одну, другу ягоду — ось–ось поспіє шовковиця, те диво стається іноді за одну ніч, Паня чомусь певна, що все поспіває вночі, потайки від людей…
За кілька військових переходів від шовковиці, а насправді майже поруч із нею, у рові, живуть мурашки, всевидючі та всечуючі, вони заснували тут свою колонію багато років тому, та не оті найдрібніші й метушливі, що нагадують про себе відразу, а червоні, розумні, розважливі пришельці з якоїсь далекої планети, напевне, прилетіли сюди на велетенському астероїді багато мільйонів років тому, як сказав би про них Фабіян, який усе життя цікавиться інопланетцями на Землі. Цю білу шовковицю вони вибороли для себе у безперервних війнах із мурашками сусідніх племен, що живуть на південь від них, зразу за велетенським кущем шипшини, яка гарно цвіте, але плодів своїх не скидає геть до морозів. Від фортець, де мурашки живуть, до шовковиці веде кілька воєнних доріг, на яких рух не припиняється ні на хвилю навіть у мирний час.
Ось і зараз, перш ніж розпочати велику війну, мурашки за сигналом тривоги вислали своїх дозорців, найдосвідченіших вояків. Декотрі з дозорців не повертались, були або ж убиті, або ж знаджені загарбницями і перейшли, напевно, на бік ворога. Це вселяло тривогу, близьку до паніки, негайно ж було послано послів до сусідніх племен за підмогою, а на майданах вишикувалось стомільйонне військо для відправки на фронт. Перед військом виступили ветерани та полководці з палкими промовами. «Зрада нестійких, — говорили вони, — має лише додати сил та запалу мураві, яка визвольні війни проводить не вперше».
Тож не далі як минулого літа вони попудили звідціля косарів, які повдягалися під шовковицею ніби в себе на печі, і теж десь о цій порі літа, коли перші ягоди впали на землю. Мурашки билися з косарями відважно, хоча й потім кілька днів хоронили полеглих, збирали поранених. Зазнавши поразки у чесному бою, розлючені косарі заходились руйнувати мурашники чобітьми, як справжні вандали, знищуючи і мирних жителів. Дехто з мурах закликав залишити це місце, але тоді ще жив старий цар, він–бо умовив мураву триматися рідної землі, змиритися з долею, відбудувати країну, всіма силами оберігати білу шовковицю.
І ось ці зайди, прекрасні тіла яких звели з розуму багатьох хоробрих воїнів уже в перших сутичках у мурашниках, забили у дзвони, заграли у свої труби сурмачі. Війська радо зустріли появу на майдані царя мурашок Мину в оточенні вірної гвардії. Потерпаючи за молодого царя, про щось перемовлялися старі полководці. Цар і справді був занадто молодий для такої війни, і це викликало занепокоєння у лавах. І все ж вони вирушили в похід.
Йшли обхідними дорогами, щоб напасти на ворога зненацька. Вже в поході цар посміхався, чуючи сумніви та пересуди за спиною на свою адресу. Он у людей хіба молодий Сціпіон не врятував Рим від Ганнібала, хоч підступні карфагеняни засилали до нього і нумідійок, і пунок, і андалузок. І навіть донька самого Газдрубала, красуня з красунь, не змогла заволодіти серцем Сціпіона.
Цар Мина з гвардією напав на Паню Властовенко, особу для мурашок знайому. Не далі як минулого вечора Паня зустрічалась під цією шовковицею із Лелем Лельковичем. Вони приїхали сюди на велосипеді — двоє на одному, й гомоніли тут до пізньої ночі. Про те було негайно доповідано цареві мурашок. Ще мить, і ця війна могла б початись уночі, якби старі полководці не вмовили царя дочекатися світанку. Ну а зараз… Цар Мина заплутався в її косах і знемагав від запаху любистку, хоч гвардія шукала його у зовсім іншому районі, де смертю хоробрих впали перші ратоборці…
І гадки не маючи, яка жорстока війна точиться у цей час між людьми та мурашками, агроном Журба поволечки плив собі на «біді» дорогою понад житом. Не сходячи з «біди», дістав колосок, розім'яв його на долоні, провіяв, кинув жменьку зерна до рота. У кожного свій спосіб визначати початок жнив. Жито було ще водяне.
Журба з'являється на буряковій плантації ополудні, коли жінки спочивають у холодку під шовковицями або ж збираються на політінформацію у лузі біля кринички, куди приїздить Лель Лелькович із газетами. Журба залишає «біду» на дорозі, заклавши гальмо в колесо (за гальмо править стовпець із молодого в'язка), кінь дріма собі в лузі, а Журба ходить по плантації розважливо й статечно, як боцюн на руді. Такий усе примітить, усе виміряє, де на око, а де метром складаним, що його має у кишеньці, а лише по тому дозволяє собі зробити заувагу тш чи тш ланці або ж висловити побажання і то щонайґречніїше, а здебільшого у письмовій формі. Для того має папку та папір, а за поштові скриньки правлять коритця, де залишає він свої записки для ланкових.
