— Он він! — показав Сашко.

Киндзя стоїть угорі біля ковша, стомлений, високий, зосереджений, вслухається в роботу каміння, стоїть склавши руки, у шкіряній кепці, під якою не вміщається сивий чуб. Привітав Сашка кивком голови і знову стоїть незрушно, ніби зайвий тут. Подав знак якомусь вусатому дядькові засипати, а сам спустився вниз до лотків.

Я лише зараз помітив, що там Паня. Нарядилася, наче на бал, одне що боса. Гарно змолов для неї Киндзя, посміхнувся, розтерши борошно на пучках пальців.

— Непревзойдьонно! — мовив Киндзя.

— Приходьте на пироги.

Паня відчепила мішечок, втрусила борошно, зав'язала. Попрохала, щоб Киндзя допоміг їй завдати мішечок на спину, і вже присіла, але тут сам чорт штовхнув мене перейняти Паню, яка вже було взялася за гичку.

— Я занесу!.. — мовив я зніченій Пані.

— О, який лицар! — І Киндзя завдав мішечка мені на спину. — Чий це? — справився він десь за спиною у Бартя.

— Вавилонський. Мальвин родич…

Знущальний смішок провів мене до дверей, та якби зараз весь млин розреготався, то й тоді відступати мені було б пізно. Вже надворі спитав у Пані:

— Куди нести? Додому? — Мовляв, я можу віднести куди завгодно.

— Додому, додому. Обіцяв приїхати Журба, але щось його «біди» не видно. Чи забув, чи й досі скиртує? А тут два з половиною пуди… — поскаржилась Паня.

— А мені завиграшки ті пуди… — Я навіть підшугнув з мішечком, аби бачила, з ким має справу.

Паня хотіла йти по дорозі, все ще сподіваючись зустріти Журбу, який їхатиме з поля. Але ж цією дорогою повертатиме зі ставу і Лель Лелькович із Мальвою, я прикинув, що саме час їм повертатись, хоча і ніщо не може квапити їх зі ставу: вода тепла, ніч гарна, можуть купатися собі досхочу.

Умовив Паню піти навпростець, так ближче. А Журба хай скиртує собі свою конюшину.

Якщо ж Лель Лелькович і досі на ставу, то, напевне, зупинить мене, і вже ця пересторога відразу зробила мішечок важчим, аніж він був видався мені напочатку. Одначе чому я, свідомий школяр, залюблений до того ж в історію, як і сам Лель Лелькович, не маю права допомогти Пані, чоловік якої десь у далекому рейсі, а ніхто не спромігся виділити для Пані підводу до млина? Ви ж бо бачите, Лелю Лельковичу, що Паня висока, як–бо високо їй, такій високій, піднімати мішечка з землі, мені ж нести цього мішечка — сама насолода… Паня ніби зачула ту мою уявну розмову з Лелем Лельковичем.

— Тобі не важко, хлопче?

— Мені? Аніскільки…

— Дивись. А то поміняємось…

Чудна Паня! Чи ж я перекинько якийсь та чи я не маю якогось відношення до мого гордого Вавилона, щоб звалити такого важелезного мішечка посеред дороги на такі тендітні та гарні плечі, на яких і так лущиться шкіра від сонця. Паня була у безрукавці, те я примітив ще у млині, коли одбирав від неї мішечка. Та радніше сконати мені, аніж перекласти його на таку граціозну постать, якої не мала, либонь, ні сама Семіраміда, ані цариця Савська, про красу якої так полюбляє розповідати Лель Лелькович, неначе саме він був у неї закоханий. Не так ми виховані у нашому Вавилоні, щоб за свої почуття нічим не платити.

Иду! Весь світ у ці хвилини міг би належати мені, якби не ставало його дедалі менше — мішечок сповзав із моїх плечей, тяг усього мене кудись назад, але я ще боровся з ним, зупинявся, підстрибував на одній нозі, другою балансуючи в повітрі, мішечок опинявся там, де був напочатку, але тепер пригинав мене до землі чимдуж, тому я міг бачити перед собою лише стежку, яку перебігав петрів батіг із чорними квітками (а мали ж бо бути вони голубі!), та клаптик неба над самим обрієм, на той клаптик так і кортіло зіпертись рукою, перепочити. Нема ціни, якої людина не погодилася б заплатити за свою любов, та я, либонь, перебрав, не розрахував своїх сил, перебільшив їх зопалу. Пройдено ледь половину дороги, а чую, що мішечок здолає мене, як би я не бився з ним, як низько не клонився б до землі.

Десь за спиною шурхотить Панина спідниця, пошита з малинового атласу (це я також примітив у млині), те шурхотіння чи шелестіння схоже на вітерець у листі, поспіває за мною, а то ознака того, що я хочу втекти від мішечка, що я вже біжу. Добігти б мені до греблі! Але ніяк не далі. Якщо Лель Лелькович іще на ставу і якщо він бодай трішечки любить Паню, то хай спробує виперти того мішечка на гору до Паниної хати, це далеко не те, що прогулятися з Панею до цукрозаводу, на вечірні сеанси, це, Лелю Лельковичу, робота, та ще й яка! Піт заливає очі, борошно, таке м'якеньке і тепле, тепер пашіло на спині, ніби розпечений камінь, просто дивно, що сталося з борошном. Уже бачу смужку ставу, а далі і весь став із білим монахом. І ніякого Леля Лельковича. Повіз собі Мальву, викупану, свіжу, веселу. А я вибігаю на греблю на останніх рештках волі, а може, й на отих найвищих її спалахах, коли людина ладна винести заради іншої людини і не такі муки…

Мішечок сам вислизнув із рук, я ще чув, як сунувся він вниз по спині, та зупинити його я вже не міг — мішечок глухо упав на землю. Луснув там, як порхавка (певно, старий був мішечок), і біле марево на якусь мить сховало мене від Пані. Хтось розсміявся, не то монах на ставу, не то сама Паня, а коли марево спало, то купка муки (зовсім мізерна) біліла на греблі, а поруч стояла Паня у малиновій спідниці і не сміялась.

— Принесли… — мовила Паня, скрушно склавши руки так, наче розбилося тут щось живе. Я стояв похнюплений, проклинаючи в душі ту хвилю, коли сам чорт підбурив мене взятися за мішечок. Паня ж показала на землю: — Шукай там зав'язку… Що ж робити?

А сама розстебнула свою атласну спідницю, виступила з неї, показала, де в'язати, і за якусь хвилю вже заходилась збирати пригорщами борошно та зсипати у цю атласну посудину, яку я притримував для Пані. Вийшов тлумачок, який Паня спересердя завдала на спину без моєї помочі. Решта залишилась на землі.

— Перший аванс… — сказала Паня і пішла на гору.

А я стояв у білому крузі й незчувся, як заплакав монах.

Та Паня, либонь, зачула його, зупинилась.

— Приходь краще на пироги! Чуєш? У неділю приходь…

Які вже там пироги!

Прощайте, Паню! Завтра ж подамся у свій Вавилон із Зелених Млинів. Так що не чекайте мене в неділю. Ані в понеділок… Тепер я залишусь для вас у білому крузі довіку… Хіба що монах на ставку інколи вам нагадуватиме про мене, хоча й він до того всього ніби й не причетний.

Хоч як крився Лель Лелькович перед «старою когортою», а подружжя Пасовських, та й сам Кирило Лукич (доки не загубив пенсне в полові), не могли не помітити іще на самім початку молотьби, що барабанщиця (так вони називали Мальву) не на жарт запала в душу директору. Коли ж уже по всьому та опинилася на рамі його кола (між іншим, як вона сама призналась, уперше в житті їхатиме на велосипеді), то тут наші стражі директора змогли лише переглянутись багатозначно й розвести руками, вбачаючи у тому бозна–які гріхи перед школою. Надто занепокоїлась Марія Вільгельмівна. Сама іще в розквіті літ (як жінка), вона ніяк не могла змиритися з думкою, щоб їхній Лель Лелькович купався при місяці (а той саме був уповні) в одному ставу з чужою жінкою, якій, врешті, втрачати нічого, тоді як авторитет директора, а отже, й школи, похитнувся б в очах народу надовго. «Хлоп'яцтво!» — сказав Кирило Лукич і поїхав додому на своїй скрипучій «дамці»[21] (він жив на хуторах). Пасовський ядушливо засміявся (той хворів на ядуху, досить задавнену), а молодий ботанік Домірель і справді зачув у повітрі палене і побіг рятувати півників: умовились потай від «старої когорти» відсвяткувати кінець молотьби вечерею на квартирі директора.

Домірель прибув сюди рік тому, сам родом із Поділля, напівтурок, розумівся на турецькій кухні й чудово готував півників по–турецьки, приправляючи їх часником та червоним перцем, який завів на шкільному ж городі. Доки добіг, півники згоріли, довелося йти до Яреми, прохати ще півників і все починати спочатку. «Бідний Лель Лелькович, — скаржився Домірель Яремі, який зняв з сідала двох півників, — вже йому і кроку не можна вільно ступити перед цими паріями честі, які забули про свою молодість». Пасовські тим часом із подвір'я перенесли розмову до ліжка, чули, як Домірель рубав голови півникам десь поблизу директорського ґанку, то вже ніяк не могли заснути. Пасовському, який всю молотьбу стояв біля ваги, також запраглося на ту їхню вечерю, але ж не знав, як дістатися на неї без дружини. Спроби приспати її лише додали масла у вогонь.