Та невдовзі вона трохи заспокоїлася, побачивши, що компанія на луці помалу розбрідається і міс Кроуфорд, все ще верхи, але в супроводі пішого Едмунда, проминає паркову браму і наближається до місця, де стояла вона. Тепер Фанні злякалася, що виглядатиме грубою і нетерплячою, і пішла їм назустріч, над усе бажаючи уникнути цієї підозри.

— Люба міс Прайс, — мовила міс Кроуфорд, під'їхавши досить близько, щоб її було чути, — я вирішила поїхати до вас сама і попросити вибачення за те, що змусила вас чекати; але мені нема чого сказати у своє виправдання. Я знала, що вже пізно і я поводжуся вкрай нечемно; і тому просто будьте такі ласкаві, пробачте мені. Егоїзм завжди треба прощати, — це, знаєте, невиліковна хвороба.

Фанні відповіла їй з надзвичайною ґречністю, а Едмунд додав, що, на його думку, і не треба було поспішати.

— Часу ще лишається більш ніж достатньо, щоб моя кузина встигла двічі проїхати ту відстань, яку проїжджає зазвичай, — сказав він, — і те, що ви завадили їй вирушити в путь на півгодини раніше, тільки зробить її прогулянку приємнішою: збираються хмари, і вона не потерпатиме від надмірної спеки. Сподіваюся, вас не втомив такий довгий урок. Як на мене, вам не слід було б іти додому пішки.

— Мене не втомлює ніщо — хіба тільки необхідність спішитися, — відповіла міс Кроуфорд, з його допомогою зійшовши з коня. — Я дуже міцна. Мене ніщо ніколи не втомлює, окрім того, що мені не до душі робити. Міс Прайс, мені дуже прикро поступатися вам місцем, але я щиро сподіваюся, що вас чекає гарна прогулянка і що я почую лише схвальні відгуки про це миле, чудове, гарне створіння.

Старий конюх, який чекав неподалік зі своїм конем, тепер приєднався до них, допоміг Фанні сісти в сідло, і вони рушили у протилежний бік парку; і смуток Фанні анітрохи не розвіявся, коли вона, озирнувшись, побачила, що інші двоє спускаються пагорбом до селища; її супутник також не вельми її втішив своїм зауваженням про те, яка вправна вершниця вийшла з міс Кроуфорд. Він дивився на неї з не меншою цікавістю, ніж Фанні.

— Аж поглянути любо, коли леді отак сміливо тримається на коні! — казав він. — Ніколи ще не бачив, аби в котроїсь краще виходило. У неї того страху наче й зовсім немає. А як ото ви, міс, починали вчитися, — на Великдень тому шість років мине, — ой божечко, та як же ж ви трусилися, коли сер Томас уперше посадив вас на коня!

У вітальні всі також розхвалювали міс Кроуфорд. Її природні переваги — сила і хоробрість — заслужили найщиріших похвал сестер Бертрам; вона, подібно до них, діставала справжню втіху від верхової їзди, була, як і вони, навдивовижу до цього здібною, і вони з великим задоволенням віддавали належне її успіхові.

— Я й не сумнівалася, що вона буде добре їздити, — казала Джулія. — Вона просто для цього народжена: такої ж зграбної статури, як її брат.

— Це правда, — додала Марія, — і вона так само завжди в піднесеному настрої, і така ж енергійна. Тепер я впевнена, що вміння вершника багато в чому залежить від його настрою.

Коли вони прощалися ввечері, Едмунд спитав Фанні, чи вона збирається їздити завтра.

— Ні… не знаю, — якщо кінь тобі потрібний… — відповіла вона.

— Мені він не потрібний для себе, — мовив Едмунд, — та будь-коли, якщо ти захочеш лишитися вдома, я гадаю, міс Кроуфорд буде дуже рада взяти твого коня на довший час, — інакше кажучи, на весь ранок. Їй хотілося б доїхати до Менсфілд-Коммон; місіс Грант розповідала їй, які там гарні місця, і я не маю сумніву, що вона подолає таку відстань. Але це можна зробити будь-якого ранку. Їй буде дуже прикро, якщо вона зіпсує тобі настрій. І це справді вийшло б негарно… Адже вона їздить лише заради втіхи, а ти — заради свого здоров'я.

— Завтра я, безперечно, не буду кататися, — мовила Фанні. — Я дуже багато їздила останнім часом і залюбки лишуся вдома. Ти знаєш, я вже досить зміцніла і чудово можу прогулятися пішки.

Едмунд був дуже задоволений, і це мало її втішити; а прогулянка до Менсфілд-Коммон відбулася наступного ж ранку. У поїздці взяли участь усі молоді люди, окрім Фанні, і всім вона видалася дуже приємною — і під час самої подорожі, і ввечері, коли про неї згадували. Один успішно виконаний задум нерідко спонукає до іншого; і, здійснивши подорож до Менсфілд-Коммон, всі вони були ладні наступного дня їхати кудись іще. Довкола було стільки чудових місць; і, хоча надворі стояла спека, тінисті стежки були всюди, куди б вони не помандрували. Молодь завжди знаходить для себе тінисті стежини. Чотири ясні ранки вони провели подібним чином, показуючи Кроуфордам навколишню місцину і пишаючись красою своїх володінь; всі були веселі, у незмінно доброму гуморі, і спека дошкуляла їм не настільки, щоб про неї було неприємно говорити; і так було до четвертого дня, коли радість одного з членів цього веселого товариства дещо затьмарилася. Це була міс Бертрам. Едмунда з Джулією запросили до пасторату, а нею знехтували. Виною цьому були добрі наміри місіс Грант, що вирішила так вчинити з прихильності до містера Рашворта, якого чекали сьогодні в Менсфілд-парку; але міс Бертрам почувалася так, наче їй завдали кревної образи, і по дорозі додому їй знадобилося прикликати на поміч усі свої гарні манери, аби не виказати роздратування і гніву. А містер Рашворт не приїхав, і образа її чимдалі зростала, а вона навіть не мала змоги утішитися, показавши, як то бувало, свою владу над ним; вона могла тільки надутися на матір, тітку і кузину і, наскільки можливо, своєю бундючністю зіпсувати їм обід і десерт.

Між десятою та одинадцятою годинами Едмунд і Джулія увійшли до вітальні, бадьорі від вечірнього повітря, сяючі та веселі, — повна протилежність трьом леді, які їх зустріли; Марія ледве підвела очі від книги, леді Бертрам дрімала, і навіть місіс Норріс, роздратована поганим настроєм племінниці, лише задала їм два-три питання про обід, на які ще й не одразу отримала відповідь, і нібито заприсяглася зберігати мовчання. Кілька хвилин брат і сестра надто захоплено вихваляли красу зоряної ночі, аби подумати про що-небудь інше, окрім власних вражень; але під час першої ж паузи Едмунд озирнувся довкола і спитав:

— А де ж Фанні? Вже пішла спати?

— Ні, чи, може, я просто цього не знаю, — відповіла місіс Норріс. — Вона щойно була поруч.

Ніжний голосок, що забринів з іншого кінця просторої кімнати, вказав їм, де була Фанні; вона сиділа на канапі. Місіс Норріс одразу ж накинулася на неї з докорами.

— Це справжнісіньке неподобство, Фанні, отак розсиджуватися цілими днями на канапі! Чому ти не підійдеш, не сядеш тут і не знайдеш собі якесь заняття, як ми? Якщо в тебе нема роботи, я можу дати тобі щось із кошика для бідних. Там є новий коленкор, його принесли минулого тижня, і до нього ще ніхто не торкався. Я думала, мене простріл вдарить, — так я з ним наморочилася, поки кроїла. Тобі слід навчитися думати про інших. Затям, дуже це негарно для молодої дівчини — вилежуватися на канапі.

Вона ще й половини не проказала, а Фанні вже повернулася на своє місце біля столу і знову взялася до шиття; і Джулія, що перебувала в якнайліпшому гуморі після усіх веселощів того дня, вирішила відновити справедливість, зауваживши:

— Мушу сказати вам, тітонько, що Фанні вилежується на канапі менше, ніж будь-хто у цім домі.

— Фанні, — мовив Едмунд, уважно подивившись на неї, — мабуть, у тебе болить голова.

Вона не могла заперечувати, але сказала, що болить не дуже.

— Щось мені не віриться, — сказав він. — Я надто добре знаю оцей твій погляд. І давно це почалося?

— Перед обідом. Та це нічого, це просто від спеки.

— Ти виходила надвір у спеку?

— Виходила? Ну звісно ж, — сказала місіс Норріс. — А ти б хотів, щоб вона в такий чудовий день сиділа вдома? І хіба ж ми всі не виходили? Навіть твоя матуся пробула надворі більше години.

— Так, справді, Едмунде, — втрутилася її світлість, що повністю прокинулася, лише коли місіс Норріс почала сварити Фанні. — Я була надворі годину, не менше. Три чверті години я просиділа у квітнику, поки Фанні зрізала троянди, і дуже там було приємно, можеш мені повірити; тільки страшна задуха. Альтанка стоїть у затінку, але, знаєш, я просто вжахнулася, коли настав час іти додому.