— Ну, ну, тут ми з тобою не порозуміємося. В адмірала є свої вади, та загалом він дуже добра людина і був для мене більше ніж батьком. Не кожний батько отак дозволив би мені жити на свій власний розсуд. Тобі не слід під'юджувати Фанні проти нього. Я хочу, щоб вони полюбили одне одного.

Мері змовчала, не бажаючи висловлювати свою думку — що немає на світі двох людей, чиї характери й манерa поведінки були б менш схожі; з часом він це зрозуміє; але вона таки дещо докинула про адмірала:

— Генрі, я такої високої думки про Фанні Прайс, що якби я могла припустити, наче в майбутньої місіс Кроуфорд буде хоча б наполовину менше підстав ненавидіти саме його ім'я, ніж у моєї бідолашної тітоньки, яка так натерпілася від нього, — я б постаралася зробити все можливе, щоб запобігти цьому шлюбу; але я знаю тебе, знаю, що дружина, яку ти любитимеш, буде найщасливішою жінкою у світі, і навіть якщо ти її розлюбиш, то будеш поблажливим і ґречним до неї, як личить справжньому джентльменові.

Хіба можна не зробити все, що завгодно, тільки щоб Фанні Прайс була щасливою, хіба можна її розлюбити, — звичайно, саме таким був зміст його пишномовної відповіді.

— Якби ти бачила її сьогодні вранці, Мері, — продовжував він, — коли вона з такою лагідною покірністю, з таким терпінням спішила виконати будь-який примх її недолугої тітки, вишивала з нею й для неї і, схиляючись у роботі, заливалася чарівним рум'янцем, а потім поверталася на своє місце — записати щось за вказівкою цієї дурепи; і все це з такою скромною делікатністю, наче це так і треба, щоб вона жодної миті не належала самій собі, — і зачіска в неї була така ж акуратна, як завжди, та коли вона писала, один маленький завиток спадав їй на чоло, і вона раз у раз відкидала його назад, і водночас розмовляла зі мною й слухала, що я говорив, так, наче їй подобалося мене слухати. Якби ти її тоді побачила, Мері, ти б не змогла навіть уявити, що її влада над моїм серцем колись послабшає.

— Любий мій Генрі! — вигукнула Мері і на мить загнулася, з посмішкою дивлячись на нього. — Як я рада бачити, що ти так закохався! Це дуже мене тішить. Та що ж скажуть місіс Рашворт і Джулія?

— Мене аж ніяк не хвилює, що вони скажуть чи що відчуватимуть. Вони побачать, якою повинна бути жінка, щоб мене привабити, — щоб привабити розумного чоловіка. Я щиро бажаю, щоб це відкриття пішло їм на користь. І тепер вони побачать, що до їхньої кузини ставляться так, як вона того варта, і нехай їм буде соромно згадувати, як вони безсовісно та зневажливо з нею поводилися. Вони страшенно лютуватимуть, — і, помовчавши, він продовжував уже спокійніше: — Місіс Рашворт страшенно розлютиться. Для неї це буде гірка пігулка; і, як усі гіркі пігулки, вона смакуватиме вельми погано, та її проковтнуть і забудуть; адже я не так знахабнів, щоб думати, наче її почуття, хай навіть до мене, виявиться стійкішим, ніж в інших жінок. Так, Мері, моя Фанні щодня, щохвилини відчуватиме зміну в поведінці кожного, хто з нею спілкується; для мене буде справжнім щастям розуміти, що це сталося завдяки мені, що це я дав їй усе, чого вона варта. Зараз вона безправна, безпомічна, без друзів, усіма забута й покинута.

— Ні, Генрі, не всіма; не всіма забута; в неї є друзі, і вона не забута. Її кузен Едмунд ніколи її не забуває.

— Едмунд! Може, воно й так, я вірю, що він, загалом кажучи, добрий до неї. І сер Томас, по-твоєму, також; але це доброта багатого, зверхнього, велемовного та владного дядечка. І сер Томас, і Едмунд, що такого вони можуть зробити для неї, для її щастя, спокою, честі й гідності, — такого, як зроблю я?

Генрі Кроуфорд наступного ранку знову був у Менсфілді, і навіть раніше, ніж зазвичай приходять з візитами. Леді Бертрам і Фанні були в малій вітальні, і, на його щастя, коли він увійшов, леді Бертрам саме збиралася покинути кімнату. Вона була вже біля дверей і, розсудивши, що не годиться даремно завдавати собі такого клопоту, після люб'язного вітання та квапливої згадки, що на неї чекають, кинула слузі: «Скажіть серові Томасу, що в нас гість» і попростувала далі.

Генрі, безмежно радий, що вона йде, вклонився, провів її поглядом і, не гаючи ані хвилі, одразу ж звернувся до Фанні, витяг якісь папери і жваво заговорив:

— Мушу зізнатися, я дуже вдячний тим, хто надав мені таку можливість побачитися з вами наодинці. Я жадав цього більше, ніж ви можете собі уявити. Знаючи ваші сестринські почуття, я б навряд чи примирився з тим, щоб хтось іще розділив з вами першу радість від звістки, яку я приніс. Він отримав підвищення. Ваш брат — лейтенант. Я безмежно щасливий, що можу привітати вас із наданням Уїльямові звання офіцера. Ось листи, які про це сповіщають, я щойно їх отримав. Певно, ви захочете їх проглянути.

Фанні не могла вимовити ні слова, але він і не чекав, що вона говоритиме. Бачити вираз її очей, її рум'янець, зміну її почуттів — від сумніву й ніяковості до радісного збентеження — було для нього досить. Вона взяла в нього листи. Перший був від адмірала, що в кількох словах сповіщав племінника про успіх справи, якою він клопотався, — службове підвищення молодого Прайса; до цього листа додавалися ще два: один — від секретаря першого лорда Адміралтейства до друга адмірала, який займався цією справою на його прохання; другий — від цього друга до нього самого; у листі говорилося, що його світлість був дуже радий приділити увагу рекомендації сера Чарлза, що серові Чарлзу було дуже приємно мати можливість виказати свою повагу до адмірала Кроуфорда і що надання містерові Уїльяму Прайсу звання другого лейтенанта на Його Величності шлюпі «Дрозд» було радісною подією для широкого кола шанованих осіб.

Непевною рукою тримаючи листи, Фанні пробігала їх очима, і серце її тріпотіло в щасливій бентезі, а Кроуфорд вів далі, у непідробному захваті кваплячись висловити, яка важлива для нього ця подія.

— Не говоритиму про свою радість, — мовив він, — яка б вона не була велика, ваша радість значить для мене набагато більше. Порівняно з вами, хто має право радіти? Я ладен був дорікати собі за те, що першим дізнався новину, яку ви мали б знати раніше від усіх на світі. Однак я не згаяв ні хвилини. Пошта цього ранку спізнилася, та потім я вже не став зволікати. Як нетерпляче, як щиро я чекав завершення цієї справи — я вам і описати не можу; як прикро був вражений, як жорстоко розчарований, що вона не завершилася під час мого перебування в Лондоні! Я лишався там, щодня сподіваючись, що все нарешті владнається; адже будь-що менш важливе не затримало б мого повернення до Менсфілду навіть на половину цього часу. Але, хоч мій дядечко поставився до мого прохання з усією увагою, якої я лишень міг бажати, і негайно ж зайнявся цією справою, виникли труднощі — через відсутність одного з його друзів та невідкладні справи іншого; я не міг довше чекати і, знаючи, у які надійні руки передав свою справу, поїхав з Лондона в понеділок, сподіваючись, що мине не надто багато часу і я отримаю оці листи. Мій дядечко, найкраща людина у світі, побачивши вашого брата, як я й не сумнівався, зробив для нього все можливе. Ваш брат йому дуже сподобався. Вчора я не дозволив собі розповісти, як дядечко його хвалив, і переказати хоча б половину з цих похвал. Я вирішив це відкласти доти, поки не матиму певності, що то були похвали справжнього друга, — і сьогодні тому є докази. Але тепер я можу сказати, що Уїльям Прайс ніде не зустрів би такого сердечного прийому та живого інтересу до своєї персони, не удостоївся більш високих похвал, ніж у мого дядечка, після того як вони разом провели вечір.

— То все це — завдяки вам? — вигукнула Фанні. — Господи милостивий! Які ви добрі, які добрі! Ви справді… це сталося за вашим бажанням? Вибачте, будь ласка, я просто розгубилася. Невже адмірал просив за Уїльяма? Як це сталося? Я просто приголомшена.

Генрі був невимовно радий пояснити все з самого початку і взявся дуже докладно розповідати, що він для цього зробив. Метою його останньої поїздки до Лондона було не що інше, як ввести брата Фанні у дім на Хіл-стрит й умовити адмірала зробити все можливе для того, щоб Уїльям отримав підвищення. Це й була його лондонська справа. Він нікому не обмовився про свій намір, не мовив ані слівця навіть Мері; не маючи певності, що справа завершиться успішно, він не хотів ні з ким ділитися своїми планами. І зараз він з таким запалом розповідав про свої тривоги, уживав такі сильні вирази, на зразок «глибокої зацікавленості», «подвійних мотивів», «заповітних бажань, які неможливо висловити», що Фанні не змогла б лишитися байдужою до цих натяків, якби була здатна їх почути; але її цілком заполонили інші почуття, вона була все ще настільки приголомшена, що ледве могла слухати навіть те, що він говорив про Уїльяма; і коли він на мить замовкав, промовляла: «Які ви добрі! Ви надзвичайно добрі! О, містере Кроуфорд, ми так вам зобов'язані! Любий, любий Уїльям!» Вона скочила з місця і поспіхом кинулася до дверей, вигукнувши: «Піду до дядечка. Дядечко мусить якнайскоріше про це дізнатися!» Але Кроуфорд не міг так просто її відпустити. Нагода була чудовою, а він — надто нетерплячим. Він умить опинився біля Фанні. Вона не повинна йти, нехай подарує йому ще п'ять хвилин, — і він узяв її за руку і повів на колишнє місце, і лише посередині його подальшої промови Фанні запідозрила, навіщо він її затримав. Коли ж вона остаточно це зрозуміла і водночас збагнула, що від неї чекають, аби вона повірила, наче збудила в його серці почуття, незнані раніше, і буцімто все, зроблене ним для Уїльяма, слід вважати доказом його безмежної прихильності до неї, вона украй збентежилася і якусь мить не могла вимовити ні слова. Вона гадала, що все це дурниці, просто звичні для нього джиґунські балачки, якими він схотів її звабити; вона мимохіть відчувала, що це негарно, неблагородно з його боку, що вона не заслуговує такого поводження; та це на нього схоже, це достоту та манера, яку вона вже помічала раніше; але вона не дозволила собі бодай чимось виказати своє невдоволення, оскільки була йому надто вдячна і, хай йому навіть бракувало делікатності, не могла про це забути. Поки серце її сповнювала радість та вдячність за його благодіяння, вона не могла ображатися на те, що зачіпало лише її саму; і, двічі віднявши у Кроуфорда свою руку та марно спробувавши відвернутися від нього, вона підвелася і схвильовано мовила: