Незабаром поїхав і містер Йєтс. Його від'їзд цікавив сера Томаса найбільше; бажаючи відпочити в колі сім'ї, він був би невдоволений присутністю сторонньої людини, навіть приємнішої за містера Йєтса; а цей молодик — нікчемний і самовпевнений, розбещений, що звик до марнотратства, — дратував його на кожному кроці. Досить занудний сам по собі, у ролі приятеля Тома і кавалера Джулії він став просто нестерпним. Серові Томасу було байдуже, чи поїхав містер Кроуфорд, чи лишився; але містера Йєтса він супроводжував до парадних дверей з найщирішими побажаннями в добру путь. Містер Йєтс лишався в них доти, поки не пересвідчився в загибелі всієї театральної затії в Менсфілді, не побачив руйнацію всього, що хоч якось стосувалося вистави, і покинув цей дім, коли він знову набув колишнього вигляду статечної оселі; а сер Томас, спекавшись небажаного гостя, сподівався таким чином позбутися найгіршої частини недавнього задуму, причому останньої, що мала б невпинно нагадувати про його існування.

Місіс Норріс примудрилася прибрати з очей річ, яка могла б його розсердити. Завіса, пошиттям якої вона керувала з таким талантом та успіхом, зникла разом із нею до її будиночка, де тільки й бракувало, що зеленого сукна.

Повернення сера Томаса спричинило разючі зміни в житті сім'ї незалежно від «Уз кохання». Під його владою Менсфілд став зовсім іншим. Декого з членів товариства уже не було поруч, а майже всі, хто лишився, ходили зажурені, — усюди, порівняно з минулим, панували сум та нудьга, і тоскні родинні зібрання пожвавлювалися лише зрідка. Сер Томас, і взагалі не схильний підтримувати з будь-ким близьке знайомство, тепер тим паче уникав такого спілкування — хіба що за одним винятком. Рашворти були єдиними, кого він міг допустити до свого домашнього кола.

Едмунда не дивували батькові почуття, і він ні про що не шкодував, окрім розлуки з Грантами.

— Адже вони мають право на нашу увагу, — казав він Фанні. — Вони начебто належать до нас; вони ніби частина нас самих. Мені б хотілося, щоб батько подумав про те, як уважно вони ставилися до нашої матусі та сестер, коли його тут не було. Боюся, вони можуть подумати, наче ними знехтували. Але ж насправді батько їх просто не знає. Вони ще й року тут не прожили, як він поїхав з Англії. Якби він знав їх краще, він би оцінив їх, як належить; адже вони саме з тих людей, які йому завжди подобалися. Тут іноді не завадило б бодай якогось пожвавлення; сестри начебто не в гуморі, і Том, звичайно ж, нудиться. Доктор і місіс Грант внесли б трохи розради в наші вечори, і навіть батькові це здалося б приємним.

— Ти так гадаєш? — спитала Фанні. — Як на мене, дядечкові не сподобалося б ніяке доповнення до нашого товариства. Він над усе цінує спокій, про який ти кажеш, і прагне відпочити душею в колі сім'ї. І мені не здається, що нам зараз не так весело, як колись, — я маю на увазі, до того, як дядечко поїхав звідси. Наскільки я пам'ятаю, завжди було майже так само. При ньому ніколи багато не сміялися; та навіть якщо є якась відмінність, то гадаю, що це лише наслідки довгої розлуки. Така ніяковість цілком природна; але я щось не пригадую, щоб колись раніше ми надто веселилися ввечері, — хіба, може, коли дядечко від'їздив до міста. Певно, й ніде молоді люди не веселяться, коли за ними хтось наглядає.

— Твоя правда, Фанні, — трохи повагавшись, мовив Едмунд. — Наші вечори просто знову стали такими, як раніше, і в цьому немає нічого нового. Новим було, навпаки, їх пожвавлення. Та який слід залишили по собі ті кілька тижнів! У мене було таке відчуття, наче ми ще ніколи так не жили.

— Може, я не вмію так веселитися, як інші люди, — сказала Фанні. — Мені вечори не здаються надто довгими. Я люблю слухати дядечкові оповіді про Вест-Індію. Я могла б слухати його годинами. Це розважає мене більше, ніж багато інших речей; отже, я, мабуть, просто не така, як всі люди.

— Але що тут поганого? — І він усміхнувся. — Невже я мушу пояснювати, що ти не схожа на інших через свій розум та скромність? Хіба ти, Фанні, чи будь-хто іще, колись чули від мене компліменти? Якщо ти хочеш компліментів, піди до мого батька. Він тебе втішить. Спитай свого дядечка, якої він думки про тебе, і ти почуєш безліч компліментів; і хоч вони здебільшого стосуватимуться твоєї зовнішності, тобі доведеться з цим змиритися і повірити, що згодом він побачить і красу твоєї душі.

Подібні слова були такими незвичними для Фанні, що просто її приголомшили.

— Твій дядечко вважає тебе дуже гарненькою, люба Фанні, ось і вся таємниця. Будь-хто, крім мене, розводився б про це набагато більше, і будь-яка дівчина, крім тебе, образилася б, що її не вважали гарною досі; але, щиро кажучи, твій дядечко раніше й справді не помічав твоєї краси, а тепер він від тебе у захваті. Ти просто розквітла! І лице, й фігура… Та ні, Фанні, не сердься, це ж твій дядечко так каже. Якщо ти не можеш стерпіти похвали дядечка, що ж буде далі? Ти справді повинна звикнути до думки, що тобою можна замилуватися. Тебе не повинно засмучувати, що з тебе вийде гарна жінка.

— О, не кажи так, не кажи! — вигукнула Фанні, страждаючи від почуттів, про які Едмунд не здогадувався; але, побачивши, що вона засмучена, він не став більше про це говорити і лише додав серйознішим тоном:

— Твій дядечко задоволений тобою щодо всього; мені б тільки хотілося, щоб ти більше з ним говорила. Ти — одна з тих, хто завжди мовчить на наших вечірніх зібраннях.

— Але ж я розмовляю з ним більше, ніж будь-коли. Певно, що так. Хіба ти не чув, як я вчора спитала його про торгівлю рабами?

— Так, чув… і сподівався, що ти почнеш розпитувати його далі. Його б порадувала твоя цікавість.

– І мені справді було дуже цікаво… але стояла така мертва тиша! І оскільки кузини були поруч і не вимовили ані слова і їм наче було до того байдуже, мені не хотілося… я подумала, що це виглядатиме так, наче я хочу ствердитися за їх рахунок, виказуючи цікавість до його розповіді і задоволення, які б він бажав бачити у своїх доньках.

— Міс Кроуфорд мала слушність, коли нещодавно зауважила, що ти майже так само боїшся чужої уваги та похвали, як інші жінки — неуваги. Ми говорили про тебе в пастораті, і ось що вона сказала. Вона дуже прониклива. Я не знаю нікого, хто б вірніше судив про людей. Для такої молодої дівчини це просто диво! Вона, звичайно, розуміє тебе краще, ніж більшість із тих, хто тебе знає віддавна; а щодо декого з інших, то я зрозумів з її влучних натяків і мимохідь зронених зауважень, що вона могла б судити про інших з такою ж прозірливістю, якби цьому не заважало почуття такту. Цікаво, що вона думає про батька? Він повинен здаватися їй привабливим чоловіком, справжнім джентльменом, шляхетним, статечним; проте, можливо, через те, що вона занадто мало його бачила, його стриманість може її відштовхувати. Якби вони були довше знайомі, то, безперечно, сподобалися б одне одному. Її жвавість була б йому приємна, а їй не бракує розуму, щоб оцінити його душевні чесноти. Якби вони бачилися частіше! Сподіваюся, вона не думає, наче вона чимось йому неприємна.

— Вона має надто добре усвідомлювати, як прихильні до неї всі інші члени вашої сім'ї, — мовила Фанні, злегка зітхнувши, — щоб у неї могла виникнути така підозра. І бажання сера Томаса спершу побути наодинці з сім'єю таке природне, що вона не може його не розуміти. Певна, мине ще трохи часу, і ми знову будемо зустрічатися, як раніше, а наскільки часто — це залежатиме хіба що від пори року.

— Це перший жовтень від часів її дитинства, що вона проводить у селі. Танбридж і Челтенхем я б не міг назвати селом; а листопад — місяць взагалі тоскний, і я бачу, що місіс Грант непокоїться, чи не буде ця зима в Менсфілді надто нудною для її сестри.

Фанні могла б дещо сказати у відповідь, та безпечніше було не казати нічого і не торкатися звичок міс Кроуфорд, її уподобань, її вдачі, її схильності пишатися собою, її друзів, аби ненароком не видати свого несхвального ставлення. Уже через те, що міс Кроуфорд була такої гарної думки про неї, Фанні мала б поставитися до неї поблажливо; тому вона змінила тему розмови.