Її роздратування не минуло й за тиждень. Усе це було прикро і само по собі, але їй стало зовсім зле, коли пройшла п'ятниця, а Едмунд так і не приїхав; коли настала субота, а його все ще не було; і коли в неділю при короткій зустрічі з менсфілдською родиною вона дізналася, що він якраз написав додому, що мусить затриматися, бо пообіцяв провести ще кілька днів у домі свого друга.

Якщо досі вона чекала на нього з нетерпінням і каяттям — шкодувала про свої необережні слова, боялася, що вони вразили його надто сильно, — то тепер відчула незмірно більшу тривогу. До того ж їй довелося бороти одне вельми неприємне і досі незнайоме їй почуття — ревнощі. Його друг містер Оуен має двох сестер; Едмундові вони могли здатися привабливими. Та в будь-якому разі його відсутність у той час, коли, як йому було прекрасно відомо, вона мала поїхати до Лондона, була для неї невимовно тяжкою. Якби Генрі повернувся, як обіцяв, за три-чо-тири дні, вона б уже покидала Менсфілд. І вона раптом відчула, що їй конче необхідно зустрітися з Фанні і спробувати іще щось дізнатися. Вона більш не могла скніти в такій осоружній для неї самоті і вирушила до маєтку, ладна подолати усі труднощі дороги, які ще тиждень тому вважала непереборними, щоб почути хоч щось нове — зрештою, хоча б іще раз почути його ім'я.

Перші півгодини були згаяні марно, бо Фанні сиділа з леді Бертрам, а без розмови віч-на-віч міс Кроуфорд не було на що сподіватись. Та нарешті леді Бертрам вийшла з кімнати, і міс Кроуфорд негайно перейшла до розмови, намагаючись говорити з такою стриманістю, на яку лишень була здатна:

— Ну, і як вам подобається, що вашого кузена Едмунда немає так довго? Ви тепер єдина молода особа в домі, то, певно, вам доводиться найтяжче. Ви, мабуть, скучили за ним. Вас не дивує, що він отак затримався?

— Не знаю, — непевно відповіла Фанні. — Так, я, власне, цього не чекала.

— Можливо, він завжди буде повертатися пізніше, ніж обіцяв. Це властиво всім молодим людям.

— Але ж він не затримався, коли був у містера Оуена минулого разу.

— А тепер йому там сподобалося більше. Він дуже… дуже приємний, і мені буде трохи прикро, якщо ми з ним не побачимося до мого від'їзду; а я неодмінно поїду, це вже вирішено. Я чекаю Генрі щодня, і щойно він приїде, мене вже ніщо не триматиме в Менсфілді. Щиро кажучи, я б хотіла побачити Едмунда ще раз. Але ви передайте йому мої дружні вітання. Так, саме вітання. Чи не правда, міс Прайс, у нашій мові бракує якогось слова, що позначало б щось середнє між «дружнім» вітанням і… любовним, — що пасувало б для такого знайомства, як наше? Адже ми знайомі вже багато місяців! Проте, можливо, досить буде і дружнього вітання. А його лист, чи він довгий? Чи багато він пише про те, що там робиться? Певно, він затримався через різдвяні розваги?

— Я чула лише частину, це лист до дядечка… та мені здається, він зовсім коротенький; справді, я навіть певна, там усього лише кілька рядків. Усе, що я почула, — це як його друг умовляв його погостити довше, і він погодився. Довше на кілька днів, чи, може, «на деякий час»… я точно не пам'ятаю.

— О, то він писав до свого батька… а я думала, до леді Бертрам чи до вас. Але якщо він писав до батька, то не дивно, що лист такий короткий. Хто став би писати серові Томасу про якісь дрібниці? От якби він писав до вас, то розповів би про все докладніше. Надіслав би вам детальний опис усіх та кожного. Скільки їх, сестер Оуен?

— Три; дві дорослі.

– І вони музикальні?

— Оцього я не знаю. Ніколи про них не чула.

— Знаєте, це ж найперша річ, — мовила міс Кроуфорд, намагаючись говорити з безтурботною недбалістю, — про яку завжди питає жінка, що сама вміє на чомусь грати, коли мова зайде про іншу. А взагалі це справжнє глупство — розпитувати про будь-яких молодих дівчат, про будь-яких трьох сестер, що не так давно стали дорослими… Кожен знає, які вони можуть бути: всі гарно виховані, приємні, а одна дуже гарненька… У будь-якій сім'ї є своя красуня; так вже воно ведеться. Дві грають на фортепіано, а одна — на арфі; і всі співають, чи то співали б, якби їх навчали співів, чи співають навіть краще від того, що їх не навчали; чи щось подібне.

— Я не знаю нічого про сестер Оуен, — спокійно відказала Фанні.

— Нічого не знаєте і, як то кажуть, не переймаєтеся. Ніколи не чула, щоб тон виражав таку відверту байдужість. Справді, чого б не бути байдужим до людей, яких ніколи в житті не бачив? Ну, а коли ваш кузен повернеться, в Менсфілді його чекатиме тиша та спокій; усі шумні особи поїдуть: і ваш брат, і мій, і я сама. Мені щось не хочеться розлучатися з місіс Грант — саме тепер, коли настав час їхати. І їй не хочеться, щоб я їхала.

Фанні відчула, що мусить щось сказати.

— Не сумнівайтеся, багато хто за вами скучить, — мовила вона. — Багатьом вас бракуватиме.

Міс Кроуфорд звернула до неї погляд, так, наче сподівалася почути чи побачити щось іще, а потім, сміючись, промовила:

— О, так! Бракуватиме, мов будь-якого шумного лиха, коли воно зникає, — бо тоді відчувається величезна різниця. Ні, я не прибідняюся, не треба мене переконувати у зворотному. Якщо за мною справді хтось скучить, це буде видно. Ті, хто захоче мене бачити, зможуть мене відшукати. Я ж не збираюся мандрувати в якусь незнану далечінь.

Тепер Фанні не могла змусити себе заговорити, і міс Кроуфорд була розчарована; адже вона сподівалася почути приємне підтвердження своїх усепереможних чарів від тієї, хто, як їй здавалося, мав про це знати; і вона знову спохмурніла.

— Оті міс Оуен, — мовила вона по хвилі. — Уявіть, що одна з міс Оуен оселилася в Торнтон-Лейсі, — як би вам це сподобалось? Адже траплялися й чудніші речі. Зважуся твердити, вони тільки цього й домагаються. І вони мають на те право, бо для них це можливість вельми непогано влаштуватися в житті. Я не дивуюся і їх не звинувачую. Кожен мусить у міру своїх сил дбати про себе. Син сера Томаса Бертрама — це не абихто; а тепер він з ними нарівні. Батько в них священик, і брат також священик, і всі вони вірні служителі церкви. Він — їхня законна власність; він один із них. Ви мовчите, Фанні; міс Прайс, ви мовчите. Але скажіть відверто, хіба ви не чекаєте саме цього?

— Ні, — твердо відповіла Фанні, — я взагалі такого не чекаю.

— Взагалі не чекаєте! — знервовано вигукнула міс Кроуфорд. — Просто диво. Та я думаю, ви чудово знаєте, що… я завжди вважала, що ви знаєте… може, ви взагалі не думаєте, що він одружиться… принаймні зараз.

— Справді, не думаю, — обережно мовила Фанні, сподіваючись, що не помилилася ні у своїй здогадці, ні в тому, що зробила це зізнання.

Її співбесідниця гостро позирнула на неї і, втішена тим, що Фанні зашарілася від цього погляду, мовила:

— Для нього найкраще так, як зараз, — і змінила тему розмови.

Після цієї розмови міс Кроуфорд стало легше на серці, і вона йшла додому, впевнена, що зможе стійко витримати навіть іще один тиждень у такому ж малолюдному товаристві в таку ж негоду; але того ж вечора повернувся з Лондона її брат — як завжди, в доброму гуморі, а може, ще й у кращому, ніж завжди, — і тому їй не довелося випробувати власне терпіння. Він знову відмовився сказати їй, задля чого їздив, але ця відмова лише її потішила; ще напередодні вона могла б розсердитися, але тепер сприйняла це просто як жарт, подумавши, що тут, певно, ховається якийсь приємний сюрприз для неї. І наступний день таки обернувся для неї сюрпризом. Генрі сказав, що піде до Бертрамів дізнатися, як їм там ведеться, і за десять хвилин повернеться, — але його не було більше години; сестра, даремно почекавши на нього в саду, щоб разом вирушити на прогулянку, стала нетерпляче виглядати його на розі алеї і, коли він нарешті з'явився, вигукнула: «Любий мій, де ж це ти забарився так довго?» — а він у відповідь зізнався, що сидів з леді Бертрам та з Фанні.

— Сидів з ними півтори години! — вигукнула Мері.

Та її чекав ще більший сюрприз.