Фанні не могла цього не розуміти, принаймні частково; повинна була відчувати — і відчувала, хоч ніколи й не подумала б про це такими словами, — що її «мамуся» — недорікувата, метушлива квочка, роззява й нечупара, що вона нічому не навчає і не виховує своїх дітей, що її дім украй занедбаний і незатишний і що сама вона, Фанні, не дочекалась від матері ні теплого слова, ні уваги, ні прихильності, ні бажання краще пізнати свою доньку і стати їй подругою, а це могло б виправдати в очах Фанні усі її вади.

Фанні щосили намагалася бути корисною, щоб не здалося, наче вона гребує своїми рідними чи то не може — або не бажає через своє шляхетне виховання — хоч трохи полегшити їхнє життя; тому вона негайно взялася шити для Сема і, працюючи з ранку до ночі з великим поспіхом та завзяттям, зробила так багато, що, коли настав час відправити хлопця на корабель, його білизна була вже наполовину готова. Фанні щиро раділа, думаючи, що змогла чимось прислужитись, але й не могла уявити, як вони б упоралися без неї.

Їй було шкода розлучатися з Семом; галасливий і зухвалий, він, проте, був метким, спритним і охоче ходив до міста з будь-якими дорученнями; і хоч він зневажливо огризався на докори Сьюзен, самі по собі розумні, та здебільшого несвоєчасні і сповнені безсилого гніву до делікатних умовлянь Фанні, останнім часом він почав прислухатися і був вдячний за її послуги; і тому вона скоро зрозуміла, що в ньому втратила кращого з трьох менших братів, бо Том і Чарлз були на стільки ж років молодші від нього, наскільки й від того віку, коли почуття та розум могли б підказати їм, якою дорогоцінною є для них дружба старшої сестри, і спонукали б їх поводитися пристойніше.

Сестра скоро втратила надію хоч трохи наставити їх на добрий розум; вони лишалися глухими до будь-яких намовлянь, на які в неї вистачало душевних сил і часу. Щодня, повернувшися зі школи, вони мало не розносили дім на друзки; і дуже скоро Фанні вже звикла тяжко зітхати, думаючи про суботу, коли заняття у школі закінчувались раніше. Бетсі також була розбещеною дитиною; привчена до думки, що грамота — її найлихіший ворог, вона весь час крутилася біля служниць, а потім радо бігла скаржитися на них матері; Фанні вже ладна була зневіритися, що та колись полюбить її чи почне допомагати. Про Сьюзен вона також не знала, що й думати. Її постійні чвари з матір'ю, безглузда гризня з Томом і Чарлзом та гримання на Бетсі дуже засмучували Фанні, і хоч вона й визнавала, що для цього вочевидь є підстави, її лякала схильність сестри заходити надто далеко у своїх гнівних звинуваченнях; така поведінка не робила честі самій Сьюзен і непокоїла Фанні.

Такий був дім, що мусив відволікти її думки від Менсфілду і навчити спокійніше згадувати про кузена Едмунда. А вона, навпаки, не могла думати ні про що, крім Менсфілду, його дорогих мешканців, його затишку та спокою. Усе, що оточувало її нині, являло собою разючий контраст до нього. Елегантність, благочинний устрій, поміркованість в усьому, гармонія і — передусім — мир та злагода, що панували в Менсфілді, згадувалися їй щогодини саме тому, що тут усе було зовсім інакше.

Для натури такої делікатної й вразливої, як Фанні, життя в постійному шумі було справжнім лихом, якого не могли б применшити ні елегантність, ні гармонія. Це було для неї найбільшою бідою. У Менсфілді вона ніколи не чула ні суперечок, ні підвищеного тону, ні брутальних слів, ні жодних виявів гніву; все йшло за усталеним звичаєм, у всьому був лад та спокій; кожен знав своє місце, але й до почуттів кожного ставилися уважно. Якщо іноді в поводженні бракувало теплоти, її заміняли здоровий глузд та гарні манери; а щодо незначних спалахів роздратування, які часом траплялися в тітоньки Норріс, вони скоро минали і були такими дріб'язковими, просто краплею в морі порівняно з невгамовним ґвалтом у її нинішній оселі. Тут галасували всі; хіба що материн голос звучав монотонно, як у леді Бертрам, — з тією різницею, що в ньому завжди вчувалося невдоволення. Про що б не йшлося, в домі не говорили, а кричали; служниці й ті, виправдовуючись перед господарями, переходили на крик. Раз у раз грюкали двері, сходи стогнали від невпинної біганини, все робилося похапцем та абияк, ніхто не сидів спокійно, і, заговоривши, ніхто не міг докричатися, щоб його почули.

Порівнюючи ці дві оселі, Фанні вже наприкінці першого тижня була схильна віднести до них відоме судження доктора Джонсона про шлюб і самотнє життя і сказати, що, хоч у Менсфілд-парку є свої прикрощі, в Портсмуті не знайти розради.

Фанні мала слушність, сподіваючись, що тепер міс Кроуфорд писатиме до неї не так часто, як на початку їхнього листування. Наступний лист Мері надійшов значно пізніше від попереднього; та Фанні помилялася, гадаючи, що така перерва в листуванні дасть їй полегшення. Іще одна дивна зміна в її душі! Отримавши листа, Фанні відчула справжню радість. У її теперішньому становищі, в розлуці з гарним товариством, на віддалі від усього, що було їй цікаве, лист бодай від когось із любого її серцю кола людей, написаний сердечно та у вишуканому стилі, був дуже приємним. Як то ведеться зазвичай, міс Кроуфорд виправдовувала своє довге мовчання дедалі більшими клопотами. Вона писала: