Відсилаючи її спати, сер Томас, можливо, дбав не лише про її здоров'я. Йому могло здатися, що містер Кроуфорд вже надто довго сидить біля неї, а може, хотілося показати містерові Кроуфорду, яка покірна з неї вийде дружина.

Розділ двадцять дев'ятий

Бал минув, а невдовзі минув і сніданок; і, поцілувавши сестру на прощання, Уїльям поїхав. Містер Кроуфорд з'явився, як і обіцяв, у призначений час, і сніданок пройшов скоро та приємно. Фанні не зводила очей з Уїльяма до останньої миті, а після прощання повернулася до кімнати, де вони снідали, і тяжко було їй на серці від такої сумної зміни; і тут дядечко великодушно залишив її поплакати на самоті, бо, певно ж, гадав, що погляд на порожні стільці обох молодих людей збудить в ній ніжні почуття, а кістки від холодної свинини й гірчиця на Уїльямовій тарілці зворушать її не менше, ніж яєчна шкаралупа на тарілці Кроуфорда. Вона сіла й заплакала con amore,[12] але con amore до брата і ні до кого більше. Уїльям поїхав, і тепер їй здавалося, що за його гостювання вона згаяла надто багато часу в дріб'язкових клопотах і себелюбних тривогах, не пов'язаних із ним.

Вдача Фанні була такою, що, навіть подумавши про тітоньку Норріс, про злиденне та невеселе життя в її тісному будиночку, вона одразу ж починала картати себе за якийсь дрібний вияв неуваги до тітоньки під час їхньої останньої зустрічі; і тим паче не могла вона бути певною, що за ці два тижні встигла зробити для Уїльяма, сказати йому й подумати про нього стільки, скільки була б повинна.

День був тоскний, смутний. Невдовзі після другого сніданку Едмунд на тиждень попрощався з усіма і вирушив верхи до Пітерборо, — отже, роз'їхалися всі. Від минулого вечора не лишилося нічого, окрім спогадів, які Фанні тепер не було з ким розділити. Вона розмовляла з тітонькою Бертрам; вона просто мусила хоч із кимось поговорити про бал; але тітонька помітила так мало з того, що відбувалося довкола неї, і все це було їй так байдуже, що витримати розмову з нею було нелегко. Леді Бертрам не завважила, ні як хто був убраний, ані де хто сидів за столом, — вона пам'ятала лише своє вбрання та своє місце. Вона ніяк не могла пригадати, що ж це вона таке почула про одну з міс Медокс і що леді Прескот помітила у Фанні; не була певна, чи то полковник Харрісон говорив про містера Кроуфорда, а чи про Уїльяма, коли сказав, що він найгарніший з молодих людей у залі; хтось їй щось прошепотів, та вона забула спитати сера Томаса, про що йдеться. Отакі були її найдовші промови та найясніші висловлювання; решту становили мляві «Так, так… дуже добре; справді?., а ти? А він? Я такого не бачила; я б і не помітила різниці». Це було просто нестерпно. Гіршими могли б бути хіба лише різкі відповіді місіс Норріс; але та вирушила додому, прихопивши із собою чималий запасець желе для хворої служниці, і в їхньому малому товаристві панували мир і злагода, хоч більше й не було чим похвалитися.

Вечір був таким само нудним, як день.

– І що то зі мною таке, їй-богу, — мовила леді Бертрам, коли стіл прибрали після чаювання. — Я наче очманіла. Це, мабуть, від того, що вчора так пізно засиділися. Фанні, зроби щось, аби мені не заснути. Навіть вишивати не хочеться. Принеси-но карти; я справді мов очманіла.

Карти було принесено, і Фанні грала з тітонькою в кріббедж, поки не настав час іти спати; і оскільки сер Томас читав про себе, в кімнаті наступні дві години не було чутно ні слова, окрім зауважень щодо гри:

— А тепер буде тридцять одне; чотири на руках і вісім у скарбниці. Вам здавати, мем; хочете, я здам за вас?

Фанні знову та й знов думала про те, як усе змінилося за останню добу і в цій кімнаті, і у всій цій частині будинку. Минулого вечора тут панували надії та усмішки, лунав гомін веселощів, усе довкола шуміло, мінилося, сяяло — і у вітальні, і поза нею, й скрізь. А тепер тут настала тиша нудного супокою.

Як слід виспавшись уночі, Фанні трохи повеселішала. Наступного ранку вона змогла бадьоріше думати про Уїльяма; до того ж їй трапилася щаслива нагода поговорити про вечір четверга з місіс Грант і міс Кроуфорд — дуже приємно, з усіма сміливими припущеннями, до яких спонукає гра уяви, у легкому, жартівливому тоні, що був наче відлунням минулого балу, — і невдовзі вона без особливих зусиль примирилася з тихим плином цього спокійного тижня.

Вона справді не пам'ятала, щоб у будинку ще колись було так самотньо; до того ж поїхав він, той, хто вносив веселе пожвавлення до сімейного товариства і робив їхні зібрання за обіднім столом такими приємними й затишними. Але до цього вона мусить звикнути. Скоро він поїде назавжди; і добре вже те, що зараз вона може сидіти в одній кімнаті з дядечком, чути його голос, слухати його запитання і навіть відповідати на них без тієї жахливої ніяковості, яку відчувала досі.

— Нам бракує наших молодих людей, — зауважив сер Томас і першого, і другого дня, коли все мале товариство зібралося після обіду; і, помітивши, що у Фанні очі блищать від сліз, першого дня не сказав більш нічого, лише запропонував тост за здоров'я відсутніх; але на другий день він зважився на деякі подальші кроки. З теплотою згадавши про Уїльяма, він висловив надію на його службове підвищення. «Можна не сумніватись, що тепер він приїздитиме до нас досить часто. А щодо Едмунда, нам слід призвичаїтися до його відсутності. Це ж буде остання зима, яку він проведе з нами».

— Так, — мовила леді Бертрам, — але мені б хотілося, щоб він не їхав. Вони, певно, всі колись мають їхати; та як на мене, нехай би вони лишалися вдома.

Це передусім стосувалося Джулії, що саме попросила дозволу їхати до Лондона з Марією; і оскільки сер Томас розважив за краще для обох доньок дати такий дозвіл, леді Бертрам, хоч по своїй доброті не намагалася цьому завадити, тепер нарікала на те, що приїзд Джулії, очікуваний цими днями, знову відкладається. Сер Томас, розважливий, як завжди, спробував примирити дружину з такою зміною обставин. Були згадані всі почуття, які личать розумній матері в такому випадку; а її саму було наділено всіма почуттями, які повинна відчувати ніжна матуся, дбаючи про своїх дітей. Леді Бертрам з усім погодилася, спокійно мовивши «так»; але за чверть години мовчазних роздумів раптом зауважила:

— Сер Томас, а знаєте, я оце подумала — як добре, що ми тоді взяли Фанні до себе; тепер ось, коли всі поїхали, воно й відчувається.

Сер Томас поспішив розтлумачити її туманний комплімент:

— Так, це вірно. Ми відверто показуємо Фанні, якою доброю дівчинкою її вважаємо; зараз її товариство для нас особливо цінне. Якщо досі ми були добрі до неї, тепер нам потрібна її доброта.

— Так, — мовила леді Бертрам, — і як приємно думати, що вона завжди буде поруч.

Сер Томас помовчав, злегка всміхаючись, позирнув на племінницю і серйозно відповів:

— Сподіваюся, вона ніколи нас не покине, доки її не запросять у якийсь інший дім, де вона, звичайно, матиме більше щастя, ніж його було тут.

— Але ж такого бути не може, сер Томас. Хто це її запросить? Марія, певно, буде дуже рада іноді бачити її в Созертоні, та не запросить її жити там постійно; а я впевнена, що їй краще тут… і до того ж я не можу без неї обійтися.

Тиждень, що минув так мирно й спокійно у Менсфілдському маєтку, був зовсім іншим для мешканців пасторату. Принаймні двом молодим леді з цих сімей він дав дуже різні почуття. Те, що для Фанні означало спокій і душевний комфорт, оберталося нудьгою та роздратуванням для Мері. Дещо в цій різниці було викликане відмінністю вдачі та звичок: одна могла вдовольнитися малим, інша не звикла терпіти будь-що, для неї небажане; проте набагато більше значила відмінність обставин. У дечому їх інтереси були цілком протилежні. Фанні від'їзд Едмунда, через свою причину та мету, дав справжню полегкість; для Мері він був прикрим з усіх поглядів. Їй бракувало його товариства щодня, майже щогодини, і відчувати це було так боляче, що думка про мету його від'їзду викликала в неї саме тільки роздратування. Він не міг би вигадати для неї більшої муки, ніж оця його тижнева відсутність саме в той час, коли її брат поїхав, і Уїльям Прайс поїхав також, і їхнє товариство, досі таке пожвавлене, остаточно розпалося, їй було нестерпно це відчувати. Тепер у пастораті зосталося жалюгідне тріо, замкнене в чотирьох стінах через невпинні дощі та сніг, робити не було чого, і не лишалося жодної надії на краще. Гніваючись на Едмунда за твердість його переконань і послідовність вчинків (а гнівалася вона так, що на балі вони розпрощалися майже ворогами), вона все ж не могла не думати про нього весь час, поки він був відсутній, з любов'ю згадувала всі його чесноти і тужила за їхніми щоденними побаченнями. Його відсутність надто затягнулася. Він не повинен був покидати дім аж на тиждень, якщо вона сама невдовзі має поїхати з Менсфілду. Потім вона стала звинувачувати саму себе. Якби тільки вона змогла стриматися під час останньої розмови! Тепер вона жахалася тих різких, зневажливих виразів, у яких говорила про священнослужителів; не слід було цього робити! Це дуже негарно, цьому немає вибачення! Вона всім серцем бажала, щоб ці слова не були сказані.

вернуться

12

З любові (італ.)