Фанні не знала, що й відповісти.

— Мені це дуже не подобається, — продовжував Едмунд. — Нікому не сподобається виявляти таку непослідовність у своїх вчинках. Коли всі знають, як я з самого початку заперечував проти цієї задумки, буде просто абсурдно приєднатися до них зараз, коли вони так далеко відійшли від свого початкового плану; але я не бачу іншого виходу. А ти, Фанні?

— Ні, — повільно проказала вона, — поки що ні, але…

— Але що? Я бачу, ти мене не схвалюєш. Та подумай ще трошки, Фанні. Може, ти не так чітко усвідомлюєш, яке зло, які прикрі наслідки повинно спричинити знайомство з молодим чоловіком, зав'язане у такий спосіб; він приживеться в нас, матиме право приходити будь-коли і одразу ж потрапить у таке становище, у якому забувають про будь-які обмеження. Лишень подумати, до якої вільної поведінки його спонукатиме кожна репетиція. Це дуже зле! Постав себе на місце міс Кроуфорд, Фанні. Подумай, як це — грати Амелію зі стороннім чоловіком. Вона має право на співчуття, бо їй самій це вочевидь дуже прикро. Мені досить було почути вашу розмову вчора ввечері, щоб зрозуміти її небажання грати з чужою людиною. І оскільки вона, певно ж, погоджувалася на цю роль з іншими сподіваннями — може, вона недостатньо обміркувала цю справу і не уявляла, що з цього вийде, — було б невеликодушно, просто жорстоко приректи її до такого випробування. Треба поважати її почуття. Тобі так не здається, Фанні? Ти наче вагаєшся.

— Мені шкода міс Кроуфорд, та ще більше шкода тебе, коли я бачу, що ти змушений робити щось таке, проти чого ти заперечував і що, як усім відомо, ти вважаєш неприємним для дядечка. Це буде для них справжній тріумф!

— У них не буде особливої причини тріумфувати, коли вони побачать мою нездарну гру. Однак тріумфу, звичайно, не уникнути, і я повинен через це пройти. Але якщо я зможу запобігти розголошенню їхнього задуму, обмежити їх у цьому глупстві — це буде для мене винагородою. У моєму нинішньому становищі я не маю на них впливу, я нічого не можу вдіяти; я їх образив, і вони не захочуть мене слухати; та якщо я зможу задобрити їх цією поступкою, у мене з'явиться хоч якась можливість умовити їх провести виставу в більш суворих рамках, а не пускатися на всі заставки, як зараз. Це буде неабияке досягнення. Моя мета — обмежити коло глядачів самою лише місіс Рашворт та подружжям Грантів. Хіба заради цього не варто постаратися?

— Так, це значить дуже багато.

– І все ж таки ти цього не схвалюєш. Чи можеш ти вигадати будь-який інший спосіб, що може привести до такого успіху?

— Ні, мені більш нічого не спадає на думку.

— Тоді дай зрозуміти, що ти мене схвалюєш, Фанні. Інакше я не зможу почуватися впевнено.

— О, кузене!

— Якщо ти проти мене, я змушений не довіряти самому собі… і все-таки… Але ж не можна дозволити Томові стати на цей шлях — щоб він почав роз'їжджати округою, шукаючи, кого б намовити грати у виставі, — байдуже, кого саме, аби тільки той був подібний до джентльмена. Я сподівався, що ти виявиш більше співчуття до міс Кроуфорд.

— Звичайно, вона буде дуже рада. Для неї це й справді полегшення, — сказала Фанні, намагаючись говорити якомога ласкавіше.

— Вона ще ніколи не була такою люб'язною до тебе, як минулого вечора. Це дає їй особливе право на мою прихильність.

— Вона справді була дуже добра до мене, і я рада, що вона зможе уникнути…

Фанні не змогла закінчити своєї великодушної промови. Сумління спинило її на півдорозі; та Едмундові й цього було досить.

— Я піду одразу ж після сніданку, — мовив він, — і я певен, що вони будуть задоволені. А тепер, люба Фанні, я більше тобі не заважатиму. Ти хочеш почитати. Але я не міг почуватися спокійно, поки не поговорив з тобою і не прийняв рішення. Усю ніч — і уві сні, й наяву — ця справа мені не давала спокою. Це справжнє зло, але я, звичайно, зроблю його меншим, ніж воно могло бути. Якщо Том уже прокинувся, я піду до нього і все владнаю; і, зустрівшись за сніданком, ми всі в якнайліпшому гуморі думатимемо про майбутнє божевілля, у якому ми всі заодно. А ти, мабуть, збираєшся помандрувати до Китаю? Як там справи у лорда Макартні? — Він відкрив том, що лежав на столі, а потім узяв інші. — Тут тобі й «Оповіді» Кребба, і «Ледар» під рукою, щоб трохи розвіятися, коли втомишся від серйозного читання. Мені просто любо дивитися, як гарно ти вмієш себе зайняти. Тільки-но я піду, ти викинеш з голови усілякі театральні дурниці і зручненько вмостишся за столом. Тільки дивися мені, не закоцюбни на такому холоді.

Він пішов; але для Фанні вже не існувало ні читання, ні Китаю, ні душевного спокою. Він повідомив їй таку вражаючу, незбагненну, недобру новину, що вона ні про що більш не могла думати. Він гратиме в п'єсі! Після всіх його заперечень — заперечень таких справедливих! Після всіх його слів, які вона чула, після всього, що — як вона бачила — відбувалося в його душі, після всього, що вона про нього знала. Невже це можливо? Невже Едмундові бракує твердості? Чи не обманює він сам себе? Чи він не засліплений? Леле, та це ж усе міс Кроуфорд! Фанні відчувала її вплив у кожному слові Едмунда, і їй було боляче це розуміти. Спричинені власною поведінкою сумніви й тривоги, що засмучували її раніше, а поки вона його слухала, були наче приспані, тепер уже не мали ваги. Дужча тривога поглинула їх. Нехай усе йде своїм ходом; їй байдуже, як це скінчиться. Кузен із кузиною можуть нападати на неї, та не зможуть їй дошкулити. Вона для них недосяжна; і якщо зрештою їй доведеться скоритися — чи не все одно? Зараз їй лишається тільки страждати.

Для містера Бертрама і Марії це справді був день тріумфу. На таку перемогу над обачливістю Едмунда ніхто не сподівався, і тим вона була приємніша. Тепер більш ніщо не перешкоджало їхнім виплеканим задумам, і вони віч-на-віч привітали одне одного із втішною для них слабкістю супротивника, яка, на їхню думку, була причиною такої зміни. Вони були безмірно раді й задоволені. Байдуже, що Едмунд лишається похмурим і каже, що вся ця вигадка йому взагалі не до вподоби, і засуджує обрану п'єсу; вони таки домоглися свого: він буде грати, і вчинить так лише з себелюбних міркувань. Едмунд спустився з тих моральних висот, на яких перебував досі, і обоє вони завдяки цьому зробилися настільки ж привітніші, наскільки й щасливіші.

До Едмунда вони, однак, поставилися дуже люб'язно, не виявили своєї зловтіхи нічим, окрім ледь помітної посмішки, і здавалося, що вони йому дуже вдячні за можливість уникнути втручання Чарлза Медокса — так, начебто їх силували прийняти останнього до свого товариства. Вони, мовляв, тільки й бажали, щоб усе відбувалося в сімейному колі. Чужа людина може лише зіпсувати всю втіху. І коли Едмунд розвинув цю думку, натякнувши на свої сподівання звузити коло глядачів, вони під впливом миттєвого настрою ладні були пообіцяти що завгодно. Усі були бадьорі та веселі. Місіс Норріс запропонувала придумати йому костюм, містер Йєтс запевнив його, що остання сцена Анхельта з Бароном вимагає жвавості й піднесення, а містер Рашворт взявся підраховувати його репліки.

— Можливо, — сказав Том, — Фанні тепер також не відмовиться зробити нам послугу. Можливо, ти зможеш її переконати.

— Ні, вона все для себе вирішила. Вона нізащо не буде грати.

— О! Ну гаразд.

Він не додав ані слова, але Фанні знову відчула себе у небезпеці, а її байдужість до небезпеки вже почала зникати.

У пастораті зміна, що сталася з Едмундом, викликала не менше радісних посмішок, ніж у маєтку; міс Кроуфорд вони дуже личили, вона одразу ж виявила такий самий палкий інтерес до вистави, що й раніше, і Едмунд, звичайно, не міг лишитися до цього байдужим. Авжеж, він мав слушність, такі почуття слід поважати, і він радий, що прийняв це рішення. І хоч загальна радість не мала гучних проявів, ранок видався дуже приємним. Фанні він також приніс деяке полегшення: зглянувшись на щире прохання міс Кроуфорд, місіс Грант із властивою їй доброзичливістю погодилася на роль, яка досі призначалася Фанні; та це була єдина розрада, якої вона зазнала того дня, і навіть ця звістка, передана їй Едмундом, завдала раптового болю, бо це зробило її боржницею міс Кроуфорд, це її доброті Фанні мала завдячувати, і це її стараннями так щиро милувався Едмунд. Тепер Фанні була в безпеці; але безпека вже не означала для неї спокою. Ніколи ще вона не відчувала такого душевного сум'яття. Вона сама вчинила зле, та її непокоїло все інше. І серце її, й розум поставали проти рішення Едмунда; вона не могла змиритися з його непослідовністю, а те, що він при цьому щасливий, дошкуляло їй найдужче. Її поглинали ревнощі та тривога. Міс Кроуфорд підійшла до неї весела, дружньо заговорила до неї, а Фанні ледве спромоглася спокійно відповісти. Усі довкола були веселі й заклопотані, кожен відчував себе при ділі і був на своєму місці; у кожного були свої інтереси, своя роль, свій костюм, свої улюблені сцени, свої друзі та спільники; усі без упину обговорювали виставу, радилися, порівнювали чи то бавилися різними жартівливими витівками. Вона єдина була сумною й непомітною; вона ні в чому не брала участі, могла піти чи лишитись, могла перебувати посеред їхньої товкотнечі або втекти й усамітнитись у східній кімнаті, — ніхто цього не помітить, ніхто не скучить за нею. Вона вже ладна була виснувати для себе, що її доля найнещасливіша. До місіс Грант були всі уважні, її добра вдача заслужила найщиріших похвал, її смаки та вільний час мали неабияке значення; її присутність була бажаною, усі шукали її товариства, і поважали її, й цінували; і спершу Фанні загрожувала небезпека піддатися заздрощам до ролі, яку та мала виконувати. Але роздуми викликали в неї благородніші почуття, вона переконалася, що місіс Грант гідна такої пошани, якої їй самій ніколи не заслужити; і навіть якби вона домоглася ще більшого визнання, ніж місіс Грант, вона б ніколи не могла почуватися щасливою, беручи участь у справі, яку з самого лише огляду на свого дядечка мала б рішуче засудити.