Молоде подружжя мало намір через два-три дні поїхати до Брайтона і зняти там будинок на кілька тижнів. Будь-який курорт був для Марії в новину, і в Брайтоні взимку можна повеселитися не гірше, ніж улітку. Доки вони скуштують досхочу нових розваг, якраз прийде час шукати інших вражень у Лондоні.
Джулія їхала з ними до Брайтона. Відтоді як сестри вже не були суперницями, між ними помалу відновилося колишнє взаєморозуміння; принаймні вони поладнали настільки, щоб у такий час зрадіти можливості бути разом. Містер Рашворт аж ніяк не був найприємнішим супутником для своєї дружини; а Джулія, так само як і Марія, прагнула нових вражень та розваг, хоч і не так багато вистраждала, щоб їх отримати, і їй було легше витримувати залежне становище.
Їхній від'їзд спричинив ще одну суттєву зміну в Менсфілді — утворилася порожнеча, яку можна було заповнити лише з плином часу. Сімейне коло помітно звузилося, і хоч обидві міс Бертрам останнім часом не вносили особливого пожвавлення в товариство, всі не могли за ними не скучити. Навіть матері їх не вистачало; але наскільки дужче сумувала за ними їхня добросерда кузина, що, блукаючи будинком, думала про них і співчувала їм з таким сердечним жалем, якого вони навряд чи були варті.
Розділ двадцять другий
Після від'їзду кузин Фанні зазнала більшої уваги. Тепер вона була єдиною молодою дівчиною в сімейному товаристві, єдиною з тих завжди цікавих представниць будь-якої сім'ї, серед яких досі лишалася непомітною третьою; і тепер неможливо було її не помічати, не думати про неї, не турбуватися про неї більше, ніж будь-коли; і в домі раз у раз лунало: «А де ж Фанні?» — навіть коли їй не збиралися давати ніяких доручень.
Не тільки вдома, але й у пастораті її стали цінувати більше. У будинку, де після смерті містера Норріса їй доводилося бувати щонайбільше двічі на рік, вона стала бажаною гостею, якій завжди раді, і в ці похмурі, вогкі дні листопада особливо раділа їй міс Кроуфорд. Ці відвідини почалися випадково, а продовжувалися за уклінним запрошенням. Місіс Грант, бажаючи зробити життя сестри хоч трохи цікавішим, залюбки переконала саму себе, наче цим запрошенням робить Фанні велику ласку й допомагає їй розвиватися.
Одного разу Фанні вирушила до селища за дорученням тітоньки Норріс і потрапила під дощ. Це сталося недалеко від пасторату; її побачили у вікно, коли вона намагалася сховатись під гіллям дуба, що ріс біля самої огорожі, і, незважаючи на її несміливу відмову, змусили зайти в дім. Поштивому слузі вона ще могла опиратися, та коли вийшов з парасолькою сам доктор Грант, вона, страшенно знітившись, хоч-не-хоч мала скоренько увійти до будинку; а для бідолашної міс Кроуфорд, яка щойно скаржилася на цей гидкий дощ і невтішно зітхала, оплакуючи загибель своїх сподівань на ранкову прогулянку й усвідомлюючи, що протягом найближчої доби вона не побачить довкола жодного нового обличчя, шум біля парадних дверей і поява в холі наскрізь промоклої міс Прайс були справжньою втіхою. Значення такої події в дощовий день на селі важко було переоцінити. Вона вмить пожвавилася і, випередивши всіх, заквапилася прислужитися Фанні, зауважила, що та змокла більше, ніж дозволила помітити спочатку, і дала їй суху одежу; а Фанні, після того як їй довелося прийняти всі ці знаки уваги й люб'язні послуги хазяйок та служниць, була змушена знову спуститися вниз, щоб посидіти у вітальні, доки злива не вщухне; і міс Кроуфорд, благословляючи цю щасливу можливість поговорити з новою людиною, була рада й весела і перед обідом, і під час самого обіду.
Сестри виявили таку доброту до Фанні і таку приязність, що вона могла б насолоджуватися своїм гостюванням, якби тільки була здатна повірити, що нікому не заважає, і якби могла сподіватися, що за годину надворі проясниться і вона не муситиме, собі на сором, вертатися додому в екіпажі доктора Гранта, про що її вже попередили. Що ж до тривоги, яку могла викликати її відсутність вдома в таку негоду, її це не бентежило: адже про те, що вона пішла, знали тільки її тітоньки, і вона чудово розуміла, що за неї не будуть тривожитися: у якому б котеджі, за припущенням тітоньки Норріс, вона не сховалася від дощу, тітоньці Бертрам це буде однаковісінько.
Надворі почало розвиднюватися, коли Фанні, помітивши в кімнаті арфу, стала розпитувати про неї, а потім зізналася, що дуже хотіла б її послухати і що вона, хоч у це й важко було повірити, ще не чула арфи відтоді, як її привезли до Менсфілду. Самій Фанні це здавалося цілком природним. Вона жодного разу не бувала у пастораті після того, як привезли інструмент, — для цього просто не було приводу; але міс Кроуфорд, згадавши про її давнє бажання послухати арфу, засоромилася власної неуважності і одразу ж почала розпитувати: «Хочете, я зіграю вам зараз?» «Що ви хотіли б послухати?» І вона почала грати, радіючи новому слухачеві, що здавався таким вдячним і щиро захоплювався її грою, а до того ж начебто мав непоганий смак. Вона грала, поки погляд Фанні, спрямований за вікно, де нарешті прояснилося, не дав їй зрозуміти, як слід повестися далі.
— Посидьте ще чверть години, — мовила міс Кроуфорд, — подивимося, як буде з погодою. Не тікайте, тільки-но вщухнув дощ. Оті хмари виглядають зловісно.
— Але ж вони пройшли, — сказала Фанні. — Я за ними стежила. Вони йдуть з півдня.
– Із півдня чи з півночі, але це грозові хмари, будьте певні; і вам не слід іти, поки на вас чигає така небезпека. До того ж я хочу ще дещо вам зіграти, одну дуже милу п'єску, — ваш кузен Едмунд її просто обожнює. Ви неодмінно маєте лишитись і послухати улюблену п'єсу вашого кузена.
Фанні відчула, що справді повинна лишитися; і хоч їй не обов'язково було чекати цих слів, щоб подумати про Едмунда, при такому memento[9] його образ постав у її уяві з особливою чіткістю, і вона уявила, як він сидів у цій кімнаті, можливо, на тому самому місці, де сидить вона, і з неослабним захопленням слухав свою улюблену музику, що звучала, на її думку, напрочуд виразно та мелодійно; і хоч їй самій було приємно слухати цю п'єсу і радісно від того, що їй подобається те саме, що й Едмундові, коли міс Кроуфорд скінчила грати, їй ще дужче захотілося піти додому; і, побачивши її нетерпіння, її так люб'язно запросили завітати до них знову — зайти, якщо зможе, під час прогулянки, щоб іще раз послухати арфу, — що Фанні відчула себе просто зобов'язаною це зробити, якщо тільки вдома не заперечуватимуть.
Таким був початок цієї дружби, що виникла в перші два тижні після від'їзду сестер Бертрам, дружби, що була спричинена здебільшого прагненням міс Кроуфорд до нових вражень і майже не викликала у Фанні по-справжньому дружніх почуттів. Фанні заходила до неї кожні два-три дні; це були немов якісь чари: вона не могла почуватися спокійно, якщо не йшла до міс Кроуфорд, і все ж таки не відчувала до неї справжньої прихильності: вона була про все іншої думки і не могла бути вдячною за те, що хтось став шукати її товариства, коли поруч не виявилося нікого іншого; і розмови з міс Кроуфорд не були їй насправді приємні, а якщо зрідка її розважали, то й змушували ніяковіти водночас, оскільки міс Кроуфорд вправлялася в дотепах за рахунок осіб або предметів, які Фанні звикла поважати. Однак вона продовжувала приходити, і вони прогулювались із півгодини — а потім ще та іще стільки ж — у чагарникових алеях, висаджених місіс Грант; погода була надзвичайно м'якою для цієї пори року, і вони часом навіть наважувалися посидіти на якій-небудь садовій лаві під майже оголеними кронами дерев і лишалися там, поки ніжних слів Фанні, замилуваної красою пізньої осені, не переривав подих холодного вітру, у якому кружляло останнє жовте листя навколо дівчат, і не змушував їх звестися на ноги і знову походити, щоб зігрітись.
— Як гарно, яка краса, — мовила якось Фанні, озираючись навкруги, коли вони отак сиділи разом. — Я щоразу, входячи до цієї алеї, дивуюся, як вона розрослася і яка ж вона гарна. Три роки тому це був усього лише грубий живопліт уздовж поля, і хто б міг подумати, що з нього вийде така краса; а тепер він перетворився на алею, і навіть важко сказати, чого в ній більше — користі чи краси; і, мабуть, іще через три роки ми забудемо — майже забудемо, що тут було раніше. Які дивні, просто дивовижні оці перетворення, що їх здійснює час, і зміни в людській свідомості! — й, услід за плином думок, додала трохи згодом: — Якщо можна назвати якусь властивість нашої натури більш дивовижною від інших, я думаю, що це пам'ять. Як на мене, її сила, її слабкість, її мінливість чаять у собі ще більше чогось незбагненного, ніж будь-що інше. Пам'ять іноді буває такою послужливою, покірною; а іноді вона така непевна й слабка; а то стає просто мучителькою і виходить з-під нашої влади! Ми, безперечно, і в усьому іншому — диво; але наша здатність згадувати і забувати здається особливо чудною.
9
Нагадування (лат.).