— Спека просто нестерпна, — мовила міс Кроуфорд, коли вони піднялися на один з виступів тераси і вдруге вийшли до хвіртки посередині огорожі, що відкривалася в дику частину парку. — Мабуть, ніхто не буде проти, якщо ми трошки спочинемо. Ось і чудовий малий лісочок — тільки як до нього потрапити? Щастя, якщо хвіртка не замкнена! Але вона, звісно ж, замкнена; у цих величезних маєтках тільки садівники можуть ходити, куди заманеться.

Однак хвіртка була не замкненою, і всі вони гуртом з радістю пройшли крізь неї і лишили безжальне сяйво дня позаду. Досить-таки довгі сходи привели їх до дикого парку, що являв собою насадження дерев площею близько двох акрів, і хоч складалося воно головним чином із ялівців, лаврів та наполовину вирубаних буків, а розбите було з неухильною правильністю, тут, порівняно з крикетним майданчиком та терасою, панували напівморок, тінь і природна краса. Усі вони відчули її свіжий подих і якийсь час ішли мовчки, у німому замилуванні. Зрештою недовгу мовчанку порушила міс Кроуфорд:

— Отже, ви маєте намір стати священиком, містере Бертрам. Мене це трохи дивує.

— Що в цьому для вас дивного? Ви, звичайно ж, гадали, що я маю обрати якусь професію, і могли зрозуміти, що я не буду ні адвокатом, ні військовим, ні моряком.

— Це так; але, власне кажучи, я над цим не розмірковувала. І, знаєте, завжди знаходиться дядечко чи дідусь, хто залишає спадок другому синові.

— Це дуже приємний звичай, — мовив Едмунд, — але так буває не завжди. Я — один із винятків, і тому маю сам подбати про себе.

— Але чому ви вирішили стати священиком? Я думала, це завжди випадає на долю наймолодшого сина, коли інші брати вже зробили свій вибір.

— Ви гадаєте, що ніхто ніколи не обрав би церковне служіння з власної волі?

— «Ніколи» — серйозне слово; але якщо вживати «ніколи» в загальновживаному значенні, тобто замість «не дуже часто», — так, я насправді такої думки. Адже чого можна досягти в церкві? Чоловіки прагнуть до визначних досягнень, і в будь-якій професії можна вирізнитися з-посеред інших, тільки не в церкві. Священик — ніщо.

— Сподіваюся, «ніщо» в загальновживаному значенні має свої ступені, так само як «ніколи». Священик не може вирізнятися за своїм становищем або зовнішнім виглядом. Він не повинен очолювати громаду або задавати тон у вбранні. Але я не можу назвати «нічим» покликання, яке полягає в турботі про все найважливіше для людства — для кожної людини окремо чи для всього суспільства; у турботі про цінності земні й вічні, про релігію й мораль, а відповідно до цього — і про людську манеру поводитись; хіба можна назвати це служіння «нічим»? Якщо є нікчемним той, хто виконує ці обов'язки, то лише тому, що він нехтує ними, забуває про те, наскільки вони важливі, і проявляє себе не в тій якості, у якій повинен це зробити.

— Ви покладаєте на священика більшу відповідальність, ніж від нього зазвичай очікують, або більшу, ніж я здатна зрозуміти. Значення священика в суспільстві не вважається впливовим чи вирішальним, та й як може бути інакше, якщо вони так рідко бувають у товаристві? Як дві проповіді на тиждень — навіть якщо вони варті того, щоб їх слухати, тобто навіть коли в проповідника вистачає глузду, щоб читати Блерові проповіді, а не свої власні, — то як вони можуть чинити такий вплив, про який ви кажете? Керувати поведінкою людей і виховувати душевні чесноти прочан великої парафії у всі інші дні тижня? Священика нечасто можна десь побачити, окрім як на церковній кафедрі.

— Ви говорите про Лондон, а я — про все людство в цілому.

— Гадаю, що столиця може дати вірне уявлення і про будь-які інші місця.

— Але, хочу сподіватися, не тоді, коли йдеться про співвідношення людських чеснот і вад у всьому королівстві. Не до великих міст ми звертаємося в пошуках найвищої моралі; не там порядні люди будь-якого звання можуть творити найбільше добра; і, звичайно, не там найдужче відчувається вплив церкви. Доброго пастиря наслідують, ним захоплюються; та не лише гарними проповідями священик бува корисним своїй парафії та окрузі, коли парафія та округа невеликі і всі довкола знають його приватне життя й можуть спостерігати його повсякденну поведінку, що в Лондоні буває не часто. Там слуги церкви загублені в натовпі своїх парафіян, і їх знають здебільшого як проповідників. А щодо їхнього впливу на людську поведінку, то я не хотів би, щоб міс Кроуфорд хибно мене зрозуміла, вирішила, наче я вважаю їх суддями гарних манер, учителями етикету, такими собі церемоніймейстерами життя. «Манеру поводитись», про яку я говорив, краще назвати просто «поведінкою», яка випливає з принципів порядності; коротше кажучи, це наслідки тих доктрин, які священик має виголошувати і тлумачити людям; і, гадаю, усюди можна побачити, що якими є служителі церкви — такими, як їм слід бути чи іншими, — такими є й усі інші люди.

— Звичайно, — мовила Фанні зі спокійною серйозністю.

— Отак, — вигукнула міс Кроуфорд, — ви вже повністю переконали міс Прайс!

— Я волів би переконати і міс Кроуфорд.

— Не певна, що вам пощастить це зробити, — сказала вона з лукавою посмішкою. — Я й зараз дивуюся — не менш, ніж спочатку, — що ви маєте прийняти сан. Ви справді здатні до чогось більшого. Передумайте, прошу. Іще не пізно. Йдіть краще в адвокати.

— Стати адвокатом! Ви кажете про це з такою ж легкістю, як звеліли увійти до цих хащів.

— Тепер ви хочете сказати, що правові нетрі здаються вам ще більш заплутаними, ніж оці хащі, але я вас випереджаю; пам'ятайте, я вас випередила.

— Вам не треба поспішати, щоб випередити мене у вмінні сказати bon mot;[3] дотепність не є головною рисою моєї вдачі. Я завжди висловлююся по суті, звик говорити просто і можу півгодини мовчати в пошуках влучної відповіді.

Запанувала мовчанка. Кожний думав про своє. Фанні заговорила першою:

— Дивно, що я втомилася від прогулянки в цьому чудовому лісі; та коли ми дійдемо до наступної лави, якщо ви не проти, я була б рада трохи посидіти.

— Фанні, люба, — вигукнув Едмунд, одразу ж беручи її під руку, — який я неуважний! Сподіваюся, ти не дуже втомилася. Можливо, — додав він, звертаючись до міс Кроуфорд, — моя друга супутниця зробить мені таку честь і також дозволить узяти її під руку?

— Дякую, але я зовсім не втомилася. — Однак, промовляючи ці слова, вона простягнула йому свою руку, і він, радіючи цьому, вперше відчувши її близькість, на мить забув про Фанні.

— Ви ледве мене торкаєтеся, — сказав він. — Так вам не буде від мене ніякої допомоги. Наскільки жіноча рука легша від чоловічої! В Оксфорді я звик, що хтось із чоловіків спирався на мене на вулиці, а ви порівняно з ними — просто пір'їнка.

— Я справді не втомилася, що навіть дивно; адже ми пройшли цим лісом, мабуть, не менше милі. Як ви гадаєте?

— Менш ніж півмилі, — впевнено відповів Едмунд; він був закоханий ще не настільки, щоб вимірювати відстань або лічити час із жіночою недбалістю.

— О, та ви не зважаєте, скільки ми тут кружляли. Ми йшли такою звивистою стежиною, а ліс сам по собі тягнеться не менш ніж півмилі, якщо йти навпростець; адже ми ще не бачили його кінця відтоді, як зійшли з головної дороги.

— Але, якщо ви пам'ятаєте, перед тим як ми зійшли з дороги, її кінець уже було видно; ми дивилися вздовж просіки і бачили, що вона кінчається біля залізних воріт, і до них було не більше фарлонгу.[4]

— О, я нічого не знаю про ваші фарлонги, та я певна, що цей ліс дуже великий, і ми почали кружляти одразу ж, як увійшли до нього; і тому, коли я кажу, що ми пройшли милю, то маю на увазі — не по прямій.

— Ми пробули тут рівно чверть години, — мовив Едмунд, витягаючи годинника. — Чи не вважаєте ви, що ми йдемо зі швидкістю чотири милі на годину?

— О, не треба присікуватися до мене з цим годинником. Вони завжди або спішать, або відстають. Я не хочу, щоб годинник мною командував.

Наступні кілька кроків вивели їх просто на головну дорогу, про яку вони говорили; і, трохи віддалік од неї, у приємному затінку під деревами, звернена до живоплоту, що відгороджував парк, стояла досить велика лава, на яку вони й присіли спочити.