— Якщо жінка вбрана у біле, про неї ніколи так не скажеш. Я не бачу в тобі нічого, що було б «занадто». Сукня виглядає просто чудово. Мені подобаються оці блискучі цяточки. Чи немає в міс Кроуфорд подібного вбрання?

Під'їжджаючи до пасторату, вони проминули кінне подвір'я та каретний сарай.

— Овва! — вигукнув Едмунд. — Нас уже хтось випередив, — он чийсь екіпаж! Хто б це міг бути? — І, опустивши бічне скло, щоб придивитися, мовив: — Це Кроуфорд, це ландо Кроуфорда, так, немає сумніву! Ось і двоє його служників — ставлять ландо на його звичайне місце. Усе зрозуміло, він тут. Оце несподіванка, Фанні! Я буду радий його бачити.

У Фанні не було ні приводу, ні часу сказати, що в неї почуття зовсім інші; але сама думка, що їй доведеться постати перед цим добродієм, змушувала її ще більше боятися жахливої церемонії зустрічі у вітальні.

Звичайно, містер Кроуфорд був саме у вітальні; він приїхав уже досить давно, щоб із нетерпінням чекати обіду; а посмішки і задоволені погляди трьох інших мешканців будинку, що стояли навколо нього, показували, яким приємним для них було його несподіване рішення завітати сюди на кілька днів по дорозі з Бату. Едмунд привітав його дуже сердечно; і всі, окрім Фанні, щиро раділи його приїзду, але навіть для неї його присутність була в певному розумінні бажаною: у більшому товаристві вона могла поводитись, як завжди — тобто сидіти мовчки і лишатися непомітною. Вона скоро це зрозуміла, оскільки, хоч її власне сумління всупереч настановам тітоньки Норріс спонукало її грати роль першої леді у цьому товаристві і приймати відповідні знаки уваги, під час застільної бесіди вона побачила, що їй зовсім не обов'язково брати участь у загальній жвавій розмові — так багато треба було обговорити брату з сестрою про гостювання в Баті, а двом молодим людям — про полювання, так захоплено обговорювали політичні питання містер Кроуфорд і доктор Грант, і так любо гомоніли про безліч різних справ місіс Грант і міс Кроуфорд, що вона могла тільки спокійно слухати і таким чином провести дуже приємний вечір. Їй не пощастило, однак, виказати люб'язність до новоприбулого джентльмена, удаючи, ніби її цікавить план, що був вигаданий доктором Грантом, підтриманий Едмундом, здобув щире схвалення обох сестер і невдовзі заволодів думками самого Кроуфорда, — продовжити його перебування в Менсфілді і викликати з Норфолку його мисливців; здавалося, він не міг дати згоди, поки Фанні не схвалить цього рішення. Він хотів почути її думку щодо того, чи довго буде триматися така ясна погода, але Фанні відповідала коротко і настільки байдуже, як те дозволяла ввічливість. Вона не могла бажати, щоб він лишився, і їй було б приємніше, якби він взагалі не звертався до неї.

Дивлячись на Кроуфорда, вона не могла не згадувати про двох відсутніх кузин, і особливо про Марію; але його вочевидь не бентежили подібні спогади. Опинившись у тому самому місці, де все це відбулося, він начебто міг почуватися щасливим і без сестер Бертрам — так, наче ніколи не знав Менсфілд іншим. Фанні чула, як він недбало про них згадував, і тільки тоді, коли всі перейшли до вітальні й Едмунд завів осторонь якусь ділову розмову з доктором Грантом, а місіс Грант почала розливати чай, він заговорив про них із сестрою трохи серйозніше. З багатозначною посмішкою, через яку Фанні одразу його зненавиділа, він мовив:

— Отже, наскільки я розумію, Рашворт і його прекрасна дружина у Брайтоні… От везунчик!

— Так, вони там уже тижнів зо два, чи не так, міс Прайс? І Джулія з ними.

– І містер Йєтс, мабуть, десь поблизу.

— Містер Йєтс! О, про нього ми нічого не чули. Я навіть не думаю, щоб про нього часто згадували в листах до Менсфілд-парку; а ви, міс Прайс? Гадаю, моя подруга Джулія досить розумна, щоб не набридати батькові оповідями про містера Йєтса.

— Бідолаха Рашворт з його сорока двома репліками! — вів далі Кроуфорд. — Усі їх пам'ятатимуть довіку. Ото сердега! Я бачу його як зараз… його марні зусилля й відчай. Ну, я, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що його прекрасна Марія навряд чи колись забажає почути його сорок дві репліки. — І, вмить спохмурнівши, додав: — Вона надто гарна для нього, — занадто гарна. — І, знову змінивши тон, з вишуканою ґречністю звернувся до Фанні: — Ви були найкращим другом для містера Рашворта. Ваша доброта і терпіння просто незабутні, — те невтомне терпіння, з яким ви намагалися допомогти йому вивчити роль, наставити його на розум, у якому природа йому відмовила, — позичити йому хоч трохи розуму, яким ви обдаровані так щедро! Може, йому й бракувало глузду, щоб оцінити вашу доброту, проте зважуся твердити, що всі інші віддавали їй належне.

Фанні зашарілася й не відповіла нічого.

— Це був сон, чарівний сон! — вигукнув він, на мить замислившись. — Я завжди буду згадувати наші репетиції з особливою насолодою. Вони були такі цікаві, сповнені натхнення, такі живі! Це відчував кожний. Ми всі наче ожили. Щогодини ми були чимось зайняті, повні сподівань, турбот, нових задумів. Весь час доводилося долати якісь дрібні перешкоди, тривоги, сумніви. Я ще ніколи не був щасливішим, ніж тоді.

Фанні повторила це про себе з потаємним обуренням. Не був щасливішим! Ніколи не був щасливішим, ніж тоді, коли свідомо чинив таке неподобство! Не був щасливішим, ніж тоді, коли поводився так безсоромно й нечуло! О, яка ж пропаща душа!

— Нам не пощастило, міс Прайс, — продовжував він тихіше, щоб його не почув Едмунд, і не здогадуючись про її справжні почуття, — нам справді дуже не пощастило. Іще один тиждень, лише один тиждень — і цього було б досить. Коли б ми могли керувати подіями, коли б Менсфілд мав владу над вітрами лише протягом якогось тижня чи двох під час осіннього рівнодення, — все було б зовсім інакше. Не те щоб ми накликали на нього лихо, буревій чи шторм, — ні, тільки сильний супротивний вітер або мертвий штиль. Нас вдовольнив би тижневий штиль в Атлантиці, чи не так, міс Прайс?

Він уперто домагався відповіді, і Фанні, відвернувшись від нього, мовила набагато жорсткіше, ніж завжди:

— Щодо мене, сер, я не спізнила б його повернення навіть на день. Дядечко так несхвально поставився до цієї затії, що, як на мене, все і так зайшло надто далеко.

Вона ще ніколи не відповідала йому так багатослівно — а з таким гнівом не говорила ще ні до кого в житті; і, промовляючи ці слова, вона тремтіла і залилася рум'янцем від власної сміливості. Кроуфорд був дещо вражений; але по недовгому роздумі він відповів уже спокійнішим тоном, так, наче це був результат його серйозних роздумів:

— Так, цілком слушними є ваші міркування. Це було скоріше приємним, ніж пристойним. Ми здійняли надто багато галасу з нічого. — І він хотів заговорити з нею про щось інше, але Фанні відповідала так нерішуче, з такою неохотою, що його спроби не зазнали успіху.

Міс Кроуфорд, раз у раз поглядаючи на доктора Гранта й Едмунда, зауважила:

— Ці джентльмени, певно, обговорюють щось надзвичайно цікаве.

— Найцікавіше у світі, — відповів її брат, — а саме — як заробити гроші; як перетворити гарний прибуток на іще кращий. Доктор Грант дає Бертраму вказівки, як поводитися на тому життєвому шляху, на який він ступить дуже скоро. Я так розумію, що його буде посвячено в сан за кілька тижнів. Вони про це говорили в їдальні. Я радий, що Бертрам так добре влаштується в житті. Він матиме досить великий прибуток, щоб вдовольнити будь-які свої потреби, та ще й заробить його без особливих клопотів. У нього має бути не менше семисот фунтів на рік. Сімсот на рік — це непогано як для молодшого брата; і оскільки він, звичайно ж, житиме вдома, ці гроші підуть йому на menus plaisirs;[10] a від проповідей на Різдво та Великдень йому, певно, також перепадатиме кругленька сума з пожертвувань.

Його сестра, намагаючись приховати свої почуття за безтурботним сміхом, зауважила:

— Ніщо мене так не смішить, як легковажність, з якою кожний судить про прибуток тих, хто набагато бідніший від нього. Ти б заспівав іншої, Генрі, якби мав лише сімсот фунтів на рік.