Сукня довга, аж до підлоги. Блискучо-сірий шифон сам собою вже був шикарним. Симетричні складочки спідниці збираються під грудьми широким поясом. Донизу розпливаються блискучими переливчастими хвилями. Та головним штрихом стала наполовину відкрита спина. Мабуть, для моєї мами, у той час простої студентки, було доволі сміливо не вдягнути під сукню ліфчик. Не кожна б дівчина наважилася. Але ж ви згадайте ті радянські ліфчики! Три кольори: білий, чорний, тілесний. Дебела «хебешна» чи синтетична тканина, товстезні бретельки й жодної фантазії. Як таке в принципі можна було носити? А вдягнути під сукню з відкритою спиною?! Тож їй просто не лишили вибору. Трималася вся сукня на єдиному комірці, який зав’язувався ззаду, на шиї, широким бантом.

Під таку сукню неодмінно варто було зробити високу зачіску. Щоб демонструвати оголену спину, поставу. Та я від цієї ідеї відмовилася. Не мала часу й уміння, щоб робити це самостійно, та й грошей, щоб піти в перукарню. Тому просто вимила голову, висушила волосся під феном, власноруч нанесла вечірній макіяж, що зробив більш виразними очі — і була задоволена тим, що побачила в дзеркалі.

Рівно о восьмій він мені телефонує:

— Мала, спускайся хутчіше!

Цілую маму. Чекаю, поки вона перехрестить мене (здавна так робить, коли відпускає кудись саму), беру клатч і йду вниз.

Він чекає біля машини, з кимось розмовляє телефоном. Щоб дійти до нього, мені треба пройти повз кілька лавочок, на яких сидять сусідські бабусі. Шкірою відчуваю, що їхні погляди спрямовані на мене. Усміхаюсь, вітаюся. Вважай, на кілька годин буде що людям обговорити. Підходжу до його машини.

Він показує мені, щоб сідала, ввічливо відчиняє дверцята переднього сидіння, зачиняє їх, а сам залишається на вулиці. Відходить трохи далі, продовжує свою розмову. Ще хвилин п’ять я самотньо сиджу в його машині. Крізь тоно­ване скло вікна можу вільно милуватися своїм чоловіком.

Цікаво, що особливого він вигадав цього разу?

Це наша четверта зустріч. Четверті божевільні вихідні, коли не залишається часу на сон. Натомість отримуєш вибухову пристрасть та екстатичне задоволення. Він сильний, підтягнутий, ані краплиночки зайвого жиру. Завжди вишукано вдягнений. Неодмінно костюм, краватка, запонки. Перс­тень на пальці. Жодного разу не бачила, щоб він знімав його. Навіть коли йшов до ванни. Мені здається, що для нього та каблучка з величезним червоним рубіном та орнаментом по колу — то не просто прикраса. Скоріше символ чогось. Чого саме, я так ніколи й не дізнаюся.

Завершив розмову, сідає за кермо. Перш ніж завести мотор, тягнеться до мене й цілує в губи. Солодко. Тепло розтікається тілом, даруючи тремтіння, і вже думаєш, що воліла б, аби він ніколи не відпускав.

«Особливість» вечора полягала в тому, що він повіз мене до себе. Так, там уже був сервірований стіл, замовлено вишукані, незвичні для мене страви, але… На моє здивоване запитання, навіщо вечірня сукня, якщо ми ніде не їдемо, відповідає, що для нього.

— Мені нецікаво, аби на тебе дивився хтось іще. Я хотів бачити тебе саме такою. Щось не так? — питає, а сам усміхається.

Я вже навчилася розрізняти ці його усмішки. Коли щира, коли іронічна, коли задоволена. Зараз задоволена. Я виконала його забаганку, і він тішиться з того.

Цікавиться, чого я хочу найперше: вечері чи сексу. Я не відповідаю словами. Починаю знімати з нього піджак. Обережно чіпляю на вішалку, знаючи, як педантично він сам до цього ставиться, і повертаюся до нього. Проводжу долонями по грудях, повільно розв’язую краватку. Її можна кинути просто на диван. Беруся за ґудзики сорочки. Він не витримує мого темпу. Нетерпляче хапає за плечі й підводить до великого дзеркала. Обертає мене обличчям туди, у потойбіч, притискає до себе. Тепер я спостерігаю за його відображенням.

— Ти чарівна!

Відводить убік моє волосся й різким рухом розв’язує бант на шиї. Єдина мить — і я вже стою перед ним у білих босоніж­ках на високих підборах та ніжно-бузкових атласних трусиках.

На вечерю ми знову вдяглися. Він у штани й сорочку. Я у свою сукню. От тільки трусики мої він собі в кишеню штанів засунув зі словами: «Потім забереш!»

Це мені здається не дуже доречним, адже усвідомлення того, що я в сукні на голе тіло — збуджує. Я ж планувала обговорити свої питання саме за вечерею.

Хоча можна й відкласти…

Це я побачила, якою саме буде вечеря, і зрозуміла, що буде недоцільно псувати її бодай якимись дізнаннями.

Шампанське у відерці з льодом. Величезна таця з морепродуктами. Такого розмаїття мені ще не випадало бачити наживо. Величезні устриці, викладені колом на крихтах льоду, креветки, без перебільшення, завбільшки з долоню, купа всяких соусів у маленьких вазочках, фрукти. Омар — так, здається, та штука зветься. Він підтверджує. Та я ж навіть не знаю, як та що з того їсти! Ніколи за життя не куштувала, хіба що креветок на морі їла. І малесеньких, а не таких, як ці монстри!

Оцінила його рішення не вести мене в ресторан, а організувати це все тут, коли ми лише вдвох.

— Я покажу, — правильно зрозумів він моє сум’яття.

Справно відкриває устрицю, вичавлює на неї лимонного соку, підносить до моїх губ. Неймовірно! Можна зрозуміти, чому їх вважають делікатесом.

Він відкриває шампанське, простягає мені келих. Знов задоволений, що вразив. Та більш неймовірним є те, що я бачу відвертий захват в його очах.

Я теж чимось його вражаю.

— Ти стежиш за мною?

Це запитання я спромоглася поставити лише наступного дня, вловивши мить, коли обговорювали щось нейтральне й не було романтичного настрою.

Реагує спокійно. Не здивований, не обурюється, не заперечує. Натомість цікавиться, що сталося.

Я розповідаю. Спочатку про випадок у піцерії, а згодом про Ваню.

— За кого ти мене маєш? — з цікавістю в погляді питає він, так і не спростувавши моїх сумнівів.

— Він просто провів мене додому. Мені зле було, — додаю про всяк випадок. Бо знаю, що не стане виправдовуватися, та хочу, щоб зрозумів, що навіть думки не мала зустрічатися з кимось іще.

Ви коли-небудь спостерігали за тим, як метелик летить на полум’я? Самозабутньо, без огляду на жар чи перепони. Його вабить. Він відчайдушно битиметься в прозоре скло. Він не в змозі спинитися, не в змозі затримати цей політ бодай на мить, подумати, зважити… Він навіть може знати, що жар опалить його крила, уб’є, що це політ в один кінець, що буде нестерпний біль — але все це не має значення.

Його вабить.

Останнім часом я почуваюся саме таким безпорадним метеликом. Мій вогонь — то він. Людина, поряд із якою моя воля щезає, тіло тремтить, лине до нього, воліє його пестощів, стає не здатним до протидії, а душа весь час жахається. Серце не знаходить рівноваги, тремтить від страху. І геть не втішає ні розкіш, якою він настирно огортає мене, ні те, що він начебто так само не може без мене. Бо моя душа прагне кохання. Просто нормальних стосунків — без того, щоб хтось когось пригнічував.

Але ж я в жодному разі навіть не мрію зустрічатися з кимось іще! Лише спостерігаю, як поводять себе інші. Люди як люди. Нормальні. Зустрічаються, ходять на побачення, планують спільне майбутнє. Ось у чому суть — я не маю спільного з ним майбутнього, це ж очевидно! А поруч є той же Ваня, який залицяється до мене, хоч і перебуває на лікарняному. Я знаю, переконана: усе б у мене з ним вийшло добре, по-людськи, з далекосяжними планами. І несила на те погодитися.

Самій собі кажу, що то заради його ж та моєї безпеки. Що він не пробачить, якщо я зраджу. Насправді ж я просто слабка.

Ваня — то окрема історія, про яку я так ніколи вже й не дізнаюся, де саме була правда. Годі було й думати, що той чоловік, такий, яким я його вже знала, почне щось пояснювати чи виправдовуватися. Він навіть не спростував, що приставив до мене підглядача.