— Пробач, але ні! — категорично заявляю я.

Уляна образилася. Кілька днів мене не турбувала ніякими своїми заходами, взагалі, навіть спитати як справи не телефонувала. Проте, незважаючи на моє рішення, від задуму вона не відмовилася. Я дізналася про це згодом.

Минуло кілька тижнів. Я встигла забути про ту її шалену ідею з позуванням. Та якось вона запросила мене у свою майстерню. Я думала: знову кличе на одну зі своїх шалених вечірок, а в мене попереду важлива зустріч, почала відмовлятися. Та ні, справа була не у вечірці.

— Просто я хочу, щоб саме ти першою побачила одну мою роботу.

Я погодилася.

Майстерня Уляни — то була не просто майстерня, а такий собі невеличкий виставковий зал. Великі вікна, море світла, білі стіни з готовими картинами на них. Усюди ідеальний порядок, ніде ні порошинки, що не дуже схоже на саму Уляну, в якої безлад — друга натура.

На другому поверсі власне майстерня. Тут панує запах фарби, на стінах скотчем у художньому безладі розвішені начерки олівцем. Під стінами розкладено довгі смуги багета, стоять уже готові порожні рамки. В одному кутку шафа з купою різноманітних пензлів та фарб. Є крісло, кілька табуреток і навіть диван. Зараз усе це добро зсунуте в кутку. Одна стіна частково накрита блідо-блакитним простирадлом, за ним місцями видніються яскраво-червоне, блідо-зелене, жовте. Фалди переднього простирадла, наче навмисно, обережно складено в певний малюнок, а на підлозі лежить товстий килим. Схоже, саме навпроти цієї стіни Уляні хтось позує. Невже знаходяться охочі витрачати стільки часу на це? Скільки ж це треба платити людині за так безглуздо проведений час?

Під стінами з різних боків стоять мольберти з незавершеними роботами. Посередині майстерні один, на якому висить біле простирадло. Коли Уляна підійшла до полотна, її очі сяяли, наче карпатські зірки.

— Стань тут, — показує мені місце.

Чекає, поки я зроблю так, як вона просить. Витримує паузу й знімає простирадло.

Такого я просто не очікувала. І думки не мала, що воно можливо. Завмерла на місці не в змозі ворухнутися. Мені перехопило подих. Здавалося, що навіть серце перестало битися. З полотна просто на мене дивилася… я сама.

Ні! То був не портрет. Там узагалі не було обличчя.

То була моя особиста драма!

Окремі грубі мазки, наче в чарівній мозаїці, складалися в єдине дворівневе зображення, у якому те, що зазвичай вважається фоном, виходить на передній план. Далекий атомний вибух і руїни, що залишаються вже після нього. Розтрощені вулиці, розбиті дороги, напівзруйновані будинки з чорними порожніми очницями вікон. Покинуті автівки, метал котрих оплавився від жару, порожні магазини з по­трощеними вітринами, з напівобгорілими манекенами. Десь навіть усе ще панує вогонь. Мертві дерева навколо. Жодної квітки. Жодної цілої речі. Жодної живої істоти.

Майже жодної.

Якщо придивитися, трішки змінити ракурс, можна побачити другий план роботи. Усе полотно картини займає метелик, крила якого опалені вогнем [7].

На мене нахлинули спогади. Біль, що тамувався десь глибоко всередині, з яким так-сяк навчилася жити, вирвався назовні, ударив із новою силою. Мене зігнуло навпіл, я закрила обличчя долонями, закричала: «Ні!»

Уляна перелякалася, підбігла, ухопила за плечі.

— Що з тобою? Що не так?

Навіщо він це зробив?

Навіщо розповів їй?

Забракло слів. Затремтіли ноги. По тілу полилася страшенна слабкість. Уляна посадила мене в крісло, побігла по воду. Я байдуже витріщилася в одну точку, а перед очима мерехтів метелик з опаленими крилами.

Нічого не змінилося…

Як запевнила мене Уляна, батько тут ні до чого. Картина — то її творче бачення мене. Писала навмання, адже я відмовилася позувати. Висновки робила лише з наших із нею розмов, в яких я жодного разу не обмовилася про ту людину та її значення в моєму житті. Взагалі, про своє минуле ні слова не сказала.

Вона справді талановита художниця. А ще дуже прониклива дівчина. Але що мені робити? Минуло стільки років, а я нічого не забула. Біль ніде не дівся, сум не розвіявся.

Та пристрасть — то був атомний вибух, що стався всередині, спалив мою душу, і тепер сотню років у ній не буде нічого, крім болю. Нічого не проросте, нічого не народиться. Рана не загоїться.

Я маю тільки змиритися з цим.

Уляна стала єдиною людиною, спроможною витягти мене на якійсь світський захід. Бо сама по собі я й далі не ціка­вилася нічим, окрім роботи та читання.

Рецидиви, чимось схожі на той, що стався в її галереї, час від часу повторювалися. Можливо, не такі гострі, у чомусь я все ж навчилася жити зі своїм болем. Але…

Іноді вистачало якогось незначного спогаду, щоб нахлинуло так, що здавалося — не зможу дихати. Іноді саме життя нагадувало про нього та про його існування в моїй долі.

Так, після завершення терміну грошового депозиту, який він зробив на моє ім’я, зі мною зв’язалася працівниця банку.

— Чи бажаєте ви зняти гроші? Чи пролонгуємо договір? Пропоную зустрітися й обговорити всі деталі? Коли вам буде зручно підійти?

Правду кажучи, я встигла забути про це. Тож таке різке нагадування відчулося крижаною ополонкою. Знімати? Навіщо? Щось робити? Я не знала. Я виявилася неготовою робити рішучі кроки.

У дівчини в банку намагаюся з’ясувати, хто саме робив вклад? Готівкою чи безготівково? З якого рахунку? Відповідь цілком закономірна:

— Ця інформація закрита. Я не маю доступу. Зробити запит?

— Ні. Не варто. Пролонгуємо та й усе.

Я вже не вірила, що бодай якийсь запит зможе внести ясність. Він усе передбачив. Приховав усі кінці. Питання в тому, від кого? Навряд чи від мене.

От як? Як він може не зателефонувати мені? Як виходить витримувати цю кляту мовчанку? Заради чого? Це ж у мене вибору нема. Немає куди телефонувати. А він? Він же не може позбутися пам’яті. Я номер не змінювала. Не може забути. Адже навіть зараз я була певна — він так само залежний від мене, як і я від нього.

Це якщо він живий.

Господи, от чому ж я взагалі нічого про нього не можу дізнатися? Ані найменшої дрібнички! Навіщо він так зі мною? Доволі часто я питала саму себе, чи взагалі знала його справжнього? Чи то було його ім’я, прізвище? А той його перстень? Ніколи він не знімав його. Скільки разів чіплявся ним за моє волосся, робив боляче, та все одно він для нього важив набагато більше, ніж я.

Тієї ночі я майже не зімкнула очей. Намагалася не думати про нього. Намагалася щонайменше зануритися в читання. Не виходило. Зрештою, я згорнулася калачиком у кріслі й бездумно дивилася в нічне небо. Добре, що наступного дня була субота, я могла не перейматися тим, як уставатиму вранці та як пояснюватиму колегам, чого в мене червоні очі.

А вранці вкотре розумієш — життя триває. Робиш над со­бою зусилля, щільно заплющуєш очі, струшуєш головою й відчайдушно рушаєш далі. Незрозуміло заради чого, та рушаєш.

«Життя триває», — нагадую собі мало не щодня, але не відчуваю того. Можливо, саме тому й хапаюсь за Уляну з її імпульсивністю. Не відчувати, то бодай бачити, що воно так і є. Згодом я навіть почала сама втручатися в її долю.

— У тебе стільки класних робіт. Треба піарити тебе як художницю. Не розумію, чому ти досі того не робила?

— Сестру чекала, щоб ідею подала, — сміється вона, та я бачу, що насправді не збирається перейматися цим.

Незважаючи на її таку активну життєву позицію, Уляна була доволі невпевнена у власному таланті і, як виявилося, про персональну виставку боялася навіть подумати.

Беру на себе організацію. Домовляюся з нашим корпоративним піарником. Дівчина — піарниця від бога, здається, народилася з цим. Вона погоджується взяти ліве замовлення. Активно обговорює з Уляною всі деталі. Я батькові розповідаю про свою затію. Він пообіцяв, що багаті гості будуть. І вже за три тижні ми з Уляною їдемо на відкриття її персональної виставки.