— Він був лише посередником. Інвесторами були фіни. Ми напряму зараз працюємо. Ти знов шукаєш гроші? Нова ідея?

Ні. Я людину шукаю. Не гроші. Відповідаю йому, що запитала просто, бо згадала того чоловіка.

— Тож контактів його не лишилося? Адже він не міг як фізична особа бути посередником. Має бути якась фірма.

— Звісно. Це треба підняти документи того часу. Звернися до моєї помічниці.

Таня, яка працювала в нього в той час, зараз у відпустці по догляду за дитиною. Новенька Аля, що посіла її місце, не дуже зраділа потребі копатися в архіві дворічної давнини. Та я все ж наполягаю, прикрившись формальним дозволом директора. Вигадую для неї, що терміново потребую тих контактів. І за кілька годин у мене в руках є юридична адреса його фірми.

Інтернет, як у мене водиться з цим чоловіком, про діяльність його фірми нічого не знає. От як йому вдається успішно вести справи, не засвітившись при цьому в мережі?! Я цього не розумію! Та доводиться сприйняти це як факт.

І ось сиджу в таксі за квартал від вказаної адреси, тримаю в руках аркуш і сперечаюся сама з собою: варто йти чи ні.

Юридична адреса його компанії — то кількаповерховий будинок, роздрібнений купою офісів. Тепер я вже не впевнена, що варто було взагалі сюди приїжджати. Його машини поруч нема, а на мене знов навалюються сумніви. Я молода, красива, незалежна жінка.

Хіба я маю вимолювати кохання для себе?

Якщо він там і просто покинув мене, то не варто за ним бігати.

Та хіба я не достойна нормального ставлення або принаймні права знати, що мене покинули?

А як же самоповага?

Та яка в біса самоповага, коли я думати не можу ні про що інше? Коли не сплю, не живу, лише чекаю?

Марна, клята надія поділяє моє життя на дрібні шматки різких спалахів безпідставної надії — і гіркого болючого розчарування. Варто заплющити очі й перед ними постає він, згадуються його пестощі, слова, що шепотів, поцілунки та дотики. Розплющу очі — знову болюча порожнеча. Пекуча, нестерпна, дошкульна.

Я так і не вийшла з таксі в той день. Не зуміла себе пересилити. Переконала себе, що він міг просто поїхати з країни в справах. Так, є справи, на вирішення яких потрібно чотири, а то й більше місяців. Він просто не має звички звітувати переді мною. Ніколи того не робив.

Нічого не змінилося.

Він приїде.

Просто треба дочекатися, поки він з’явиться.

Він не покинув.

Не міг.

Я потрібна йому.

Десь за півроку під час нападу прибирального фанатизму я знайшла на шафі теку з паперами, в яких вказувалося, що квартиру весь цей час він для мене не винаймав, а подарував. Вона була моєю від самого початку. А я ж наївно припускала, що оскільки хазяї мене не виселяють звідси, він сплачує внески. Квитанції, що лежали там же, вказували на те, що він сплатив комуналку одним платежем на кілька років наперед. Я кинулася до поштової скриньки. Господи, можна ж було зазирнути туди раніше! Регулярно це робити! Усе б давно стало на свої місця. Там справді лежало кілька квитанцій. Напевно, до того він сам їх забирав. Одна з останніх вказувала на те, що вже почала рости заборгованість.

Того дня я вперше за весь цей час розридалася. Мені боліло. Було гірко усвідомлювати, що від самого початку він хотів таким чином відкупитися від мене. Щедрий подарунок для коханки — квартира в самому центрі міста. Знав, знав, що рано чи пізно цим усе завершиться!

І я так само знала це…

Підготувався. Відкупну залишив. Прямо, дивлячись мені в очі, сказати не наважився? Як таке можливо? Це взагалі на нього не схоже. Він не такий! Не вірю!

Та в будь-якому разі треба щось робити з цією клятою залежністю. Я рішуче беру до рук телефон. Звісно, можна сказати, що я дурепа. Увесь цей час мала його номер телефону, невже не могла зателефонувати?

Уявіть собі: не могла!

Ще тоді, на самому початку наших відносин, я зареклася телефонувати йому. Просто боялася, аби не вирішив, що я занадто нав’язлива та настирна. Згодом намагалася переконати себе, що можу телефонувати своєму коханому, та так і не наважувалася. Жодного разу того не зробила. Папери, що я їх знайшла, додали рішучості. Я продам цю кляту квартиру, нехай вкаже рахунок, на який переказати гроші!

Не треба мені ні за що сплачувати! Не хочу…

Рішуче натискаю цифри номера його телефону, мені навіть у телефонну книжку по них лізти не треба, усе пам’ятаю, навіки в пам’яті закарбувалися. І зараз би повторила. Та не встигаю дочекатися жодного гудка.

«На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок. Надішліть есемес або зателефонуйте йому пізніше… The subscriber is busy at the moment, please…» — байдуже промовляє жіночий голос.

І який сенс від моєї рішучості? Я телефонувала йому кілька днів поспіль. Результат був той самий. Він так і не з’явився в мережі. Досі.

Я не знала, що робити. Просто була у відчаї. Я боже­воліла від клятого суму, не знаходила собі місця. Мене все дратувало, і навіть робота не приносила того бажаного азарту й забуття.

Думка, яка зненацька мобілізувала мене саме в той час, була про те, що з ним справді щось могло статися. Адже не було в нього причин кидати мене. Остання зустріч, якщо не зважати на те, як усе закінчилося, була чарівно-пристрасною. Жодних дорікань, жодних непорозумінь, жодних натяків на те, що я йому більше не потрібна. Але ж він уже того ранку пішов чимось стурбований! А я наче остання дурепа півроку чекала замість того, аби з’ясувати що-небудь!

Починаю шукати по лікарнях. Раптом він десь лежить непритомний? Так, я чудово розуміла, що це безглуздо: згадала за півроку, що людина пропала! Та я мала робити бодай що-небудь. А ще за якийсь час даремних пошуків, безсилля та відчаю я зрозуміла, що знаю одну людину, яка б, напевно, зуміла допомогти мені в пошуках. Бо в нього набагато більші можливості.

Я вирішила звернутися до свого батька.

Як я вже згадувала, мої батьки познайомилися під час проходження мамою мовної практики. Тато в той час уже був кілька років як розлучений, мав дитину від першого шлюбу. Він не приховував цього. Від першої зустрічі мама про те знала. Водночас він не давав молоденькій студенточці, майже на десять років молодшій за нього, жодних обіцянок. Їхні стосунки були набагато коротшими, ніж мої з коханим. Тривали щонайбільше чотири-п’ять місяців. Практика в мами завершилася. У січні після канікул вона повернулася до на­вчання, а він іноді забирав її після пар на своїх темно-синіх «Жигулях». Або приїздив увечері, після роботи, просто під гуртожиток. Сигналив у неї під вікнами, викликаючи. І вона виходила. Під заздрісні погляди сусідок по кімнаті, по поверху, по гуртожитку. Вибігала щаслива, закохана, замріяна. У мить одкровення мама зізналася мені, що з першого побачення нічого не очікувала від тих стосунків. Напевно, підсвідомо розуміла: не пара. Різні світи. Уже лише те, що познайомилися — нонсенс. І нічого з того не вийде. Годі й мріяти.

Чи важко було отак, у ті роки, без надії на шлюб? Думаю, що так. Але вона кохала й була щасливою, насолоджувалася зустрічами, була відчайдушною та сміливою. Мала силу піти супроти громадської думки і тоді, коли зустрічалася з ним, і тоді, коли вирішила залишити мене.

Уже в ті часи, у середині вісімдесятих, коли всі ще були «рівними», він жив трішки іншим життям, ніж могли дозволити та уявити собі прості люди. Так, ця різниця сьогодні здається смішною. Але тоді був інший, геть інший химерний світ, у якому не існувало законів економіки. Мали значення зв’язки, а не гроші. Незважаючи на розлучення, він жив у окремій двокімнатній квартирі сам. Мав новенькі «Жигулі». Квартира обставлена чеськими меблями, на стелях шикарні люстри. У стінках чеський кришталь сусідив із книжками. Рідкісні видання, які так просто не купиш у книгарні. На підлозі та стінах дорогі вовняні килими. Він слухав Beatles, Scorpions, Pink Floyd чи Modern Talking не на радянському «Маяку» чи «Дніпрі», а на японському двокасетному Sharp. Йому вдавалося десь знаходити справжній шоколад. Пригощав маму канапками з червоною ікрою та французьким вином. Водив до ресторану.