Пояснила мама:

— Його теперішній соціальний статус дозволяє йому не думати про те, що скажуть інші. Йому байдуже до того. У його розумінні та в його віці, з його можливостями він прагне пишатися кожним своїм досягненням. Діти з їхніми успіхами входять в його систему досягнень. От і все.

Про той вечір я пам’ятаю самі відчуття. Ревнивий погляд дружини мого батька — мені байдуже до тебе, жіночко, незважаючи на те, що саме ти зайняла місце моєї матері! Чомусь зацікавлений від сестри — вона здається мені щирою. Насторожений від брата — я не знаю, навіщо йому сприймати мене як конкурентку. І мама таки мала рацію — задоволений батьків, адже я виконала його забаганку. Добре, просто чудово, я знала такий погляд. Коханий привчив.

У той день він у своєму колі зробив офіційну заяву про моє існування й визнав мене своєю дитиною. «Кілька» друзів у його розумінні — то був бенкетний зал на сімдесят осіб. Дуже сумніваюся, що більшість із них — то його родичі. У той день я мусила всміхатися й бути йому вдячною. Адже він чекав від мене певної віддачі.

Визначити, чи знали його рідні про моє існування до цього ювілею, я так і не зуміла.

Утім, моя перша зустріч із батьковими родичами пройшла доволі терпимо. Усі трималися в рамках пристойності. Я даремно турбувалася. Здається, саме тоді Уляна, моя молодша сестра, навіть запропонувала зустрітися на днях, попити кави, потеревенити.

Я відмовилася, сказавши, що дуже зайнята.

Саме з того ювілею мого батька почалося моє входження в його родину. Поступово, ненав’язливо. То Уляна зателефонує, їй все ж таки вдалося витягнути мене в кав’ярню, і ми більш-менш знайшли спільну мову. То батько запросить на вечерю. Я не могла весь час тільки відмовлятися — а вони, наче змовившись, наполягали.

Пам’ятаю першу, доволі незграбну зустріч, після якої стаєш упевненим, що наступної вже точно не буде.

— Слухай, ну тебе справді витягти кудись — то проблема, — Уляна недбало кинула сумку на один зі стільців, сама плюхнулась на інший. — Таке враження, що ти на якійсь іншій планеті живеш! Дівчино, принесіть мені, будь ласка, американо з молоком і шоколадне тістечко. Ну привіт, сестро!

Я вирвалася в обідню перерву рівно на півгодини, бо вже відразу після обіду важлива зустріч із партнером. Ми з нею геть різні! Я в діловому лляному костюмі білого кольору, із зібраним на потилиці волоссям, згорнутим в акуратну ґульку, окуляри в широкій чорній оправі, замість сумки білий шкіряний портфель із документами. Вона тендітна, наче калина, із розпущеним рудим волоссям, що завите в довгі локони, у яскравій помаранчевій сукні з шовкової тканини, оборки якої розлітаються вже лише від одного її подиху.

— Я працюю, — стримано відповідаю на зауваження.

— Я б так не змогла, — каже, мабуть, навіть не замислившись. — Мені здається таким нудним вісім годин висидіти на одному місці!

Схоже, на моєму обличчі щось таке відбилося, що вона відразу почала вибачатися.

— Я ж нічого такого. Я просто. За себе кажу. Я страшенно непосидюча…

— Я по десять-дванадцять годин на роботі, — пояснюю їй, а про себе додаю, що без моєї роботи точно б з глузду з’їхала.

Та їй про це не обов’язково знати. Роблю ковток кави. Мовчимо. Думками я вже поринула в те, як вестиму бесіду з партнером. Варто буде зосередити увагу на перспекти­вах. Вони доволі далекосяжні, і капіталовкладення цілком виправдають себе. Вони не можуть не помічати таких перспектив…

— Ти образилась?

Якась вона геть невпевнена в собі, законнонароджена донька впливової людини.

У мене задзвонив телефон. Я похапцем почала лізти в портфель, дістала, глянула на дисплей. Мотаю головою, відповідаючи на питання Уляни, шепочу їй: «Пробач!», сама натискаю прийняття виклику. Хвилин сім я розмовляла телефоном, вирі­шуючи питання з паперами. Закінчивши, звернулася до сестри:

— Пробач! То було важливе.

— Та я звикла, — одповідає вона. — Ти дуже схожа на батька. Не так зовнішністю, як жестами, мімікою чи то темпом життя. Просто неймовірна схожість. Я навіть починаю розуміти, чому він аж так загорівся тобою. Він побачив у тобі себе.

Власне, на цьому наша перша зустріч і закінчилась. Я, допивши каву, пішла.

Ті більш-менш дружні стосунки складалися по краплині, саме з її ініціативи, з ось таких у чомусь ніякових, незграбних бесід і зустрічей, із безглуздих розмов ні про що, з купи «пробач, я не те мала на увазі». Та коли я зрозуміла, що вона справді стала мені близькою чи то рідною, що я, бува, очікую на ті зустрічі — для мене це стало цілковитою не­сподіванкою.

Уляна займалася дизайном приміщень та малюванням — творча, імпульсивна натура. Жила окремо від батьків у квартирі-студії, неподалік від центру. Мала власну художню майстерню поруч із квартирою. Щомісяця отримувала на свій рахунок від батька суму, яку вони якось попередньо обумовили і яку не могла перевищувати та просити ще. Це вона все мені розповідала. Схоже, і не стала би просити. Її жодним чином не бентежило те, що живе за кошт батьків і в свої неповні двадцять п’ять не має більш-менш стабільного доходу. Навіть навпаки, коли їй раптом вдавалося отримати замовлення на дизайн або ж продати свою картину, вона у той же час робила якусь вечірку, на яку запрошувала купу знайомих, і, я так підозрюю, витрачала свої гроші миттю. Але, незважаючи на таку начебто марнотратність, я жодного разу не чула, щоб вона скаржилася на брак грошей або на батька за його скупість. Певно, вона все ж точно знала, скільки може витратити й що може собі дозволити.

Згодом з’явився брат. Він не контактував зі мною набагато довше, ніж Уляна. Але так само, як і вона, на зв’язок вийшов сам. Я могла лише дивуватися, хто їм усім дає мій номер телефону. Звісно, наче не секрет, та навіщо це робити? Навіщо давати номер телефону людини, про яку точно знаєш, що вона не надто прагне з кимось спілкуватися і є цілковитим інтровертом? Ні, мій батько, схоже, дуже радів, що його діти від різних жінок почнуть спілкуватися між собою. Іноді та кількість родичів, що зненацька в мене з’явилася, неабияк дратувала. Та що вдієш. Сама перший крок зробила. Тож доводилося терпіти.

Максим мені здався людиною, що ображена на весь світ і всіх звинувачує у своїх проблемах. При тому, що ті самі «проблеми» були такими мізерними, нічого не вартими, що можна було плечима з того знизувати. Він був старшим від мене з Уляною, уже давно розміняв третій десяток, був двічі розлученим, дітей не мав від жодного шлюбу. Працював менеджером з контрактів у доволі великій компанії, багато часу проводив у відрядженнях і, як я згодом виявила, був украй незадоволений тим, що його зусилля не цінують і його, такого супер-пупер-професіонала, не підвищують далі.

У першу ж зустріч брат почав скаржитися на батька — мовляв, той його не підтримує належним чином, відмовився від нього, свого первістка, а любить лише саму Улянку. Я не очікувала нічого такого. Слухала, як то кажуть, відкривши рота. Поки він нарешті не мовив:

— А ти чого весь час мовчиш? Мабуть, також є про що розповісти?

Я підібрала щелепу й сказала:

— Та ні. Нема про що. Я взагалі не люблю багато говорити. Ти пробач, у мене обмаль часу, я бігти мушу.

Дістала купюру так, щоб з надлишком перекрити свою недопиту каву. Щоб не сказав потім, буцімто і я його обібрала, та, незважаючи на його вмовляння, пішла. Після цієї зустрічі в мене залишився неприємний осад. Від нової тривалий час відмовлялася.

Минуло ще кілька років. Рана так і не загоїлася. Вона так і залишилася відкритою й періодично, щойно щось нагадає про нього, кривавила. Я згадувала наші з ним зустрічі вечорами, малювала в уяві нові, намагалася не думати про нього вдень і відчайдушно завантажити себе роботою. Щоб не було часу, жодної хвилини ставити нікчемні, нічого не варті питання, на які все одно немає відповіді.