— Приїзди сюди, люба! Номер чудовий. Море казкове, тепле-тепле й прозоре! Розвієшся. Зрештою, покажи йому, що не станеш слухняно чекати!

Та я відмовляюся.

Щоб не жаліти себе, відволіктися від сумних думок, починаю генеральне прибирання в квартирі. З миттям вікон, плафонів, верхівок шаф та викиданням старих, нікому не потрібних речей.

Відчуваю, що в кімнаті стає легше дихати, та загалом цього мені замало!

Купую шпалери й заклеюю світлою барвою стіни нашого сумісного коридору. Залучаю до прибирання та косметичного ремонту сусідів. У результаті фарбуємо також підлогу на кухні та у ванній. Білимо стелю на кухні. Миємо запилюжене вікно. Ксанка витягла із засіки старенькі фіранки, чіпляємося до її чоловіка, щоб прикрутив карниз, вішаємо, милуємося затишком, радіємо тому, що отак зненацька дали лад сумісній території.

Це допомагає мені не відчувати себе геть покинутою.

Хоча брешу. Навіть самій собі. Ні від чого це мене не рятує.

На душі суцільний, невиліковний сум, і він ніде не дівається.

Як мені його позбутися? Як?! Чим заповнити душу?

Лягаю в ліжко на бік, згортаюся калачиком. Уявляю, як він лежить за моєю спиною, обіймає, огорнувши теплом своєї сили. Саме так, як він любить, щоб ми засинали. Саме так, як сама обожнюю засинати, коли він поруч.

Господи, я так хочу, щоб він приїхав, просто зараз!

Ще можна дитячий майданчик пофарбувати… Барвисто, щоб малим веселіше було гратися.

Знати б напевне, що він справді не з’явиться. Тоді б я принаймні розуміла, чого прагнути. Забути його. Назавжди. Не залишати найменшого спогаду. А так… дурна надія спокою не дає.

Цікаво, сказав би він мені, що покидає? Чи зробив би все мовчки, просто вирішивши? Він обіцяв, що скаже, якщо знайде когось іще. Про «покинув» не було ані слова. Адже він ніколи не цікавився моєю думкою. Щось мені підказувало, що не сказав би.

Тож мені нема на що сподіватися?

Минуло літо. Тепер згадую ті враження, немов уві сні. Усі дні з моменту нашої зустрічі наповнені емоційними гойдалками: шалена пристрасть, дошкульне розчарування, пекучий біль, тремтлива надія, знов колюче розчарування… Мені здається, що за два місяці він зробив мене старшою років на десять. Що дізналася набагато більше, ніж за все моє життя до нього. Що він змінив мене, розібрав на якісь неймовірні клаптики й, зібравши назад, отримав щось своє. Відповідне до його волі. І то вже зовсім не я ходжу на роботу, спілкуюся з мамою чи друзями. От тільки не всі помічають підробку. А хто помічає — жахається.

У ті спекотні останні серпневі дні, наповнені смутком, відбулася наступна моя зустріч із Катею. Підходив час її весілля, треба було підключатися до якихось організаційних моментів, та я раптом зрозуміла, що не в змозі брати в тому участь. Не буде їй користі з подруги нареченої, яка наче у воду опущена. Весілля — привід для веселощів, а мені точно не до того зараз. Навіщо псувати свято найкращій подрузі? Прикидатися? Заради чого? Та й не така вже я гарна актриса, щоб вправно вдавати, ніби мені весело.

Телефоную їй, намагаюся пояснити. Вона ж і чути нічого не хоче.

— Та що з тобою?! — обурено кричить у слухавку. — Ти з дуба навернулася, чи що? Як це хтось інший буде моєю подругою?

— Просто зрозумій мене, — благаю я.

Ще не вистачало зараз посваритися. Вона ломиться в наші з мамою двері вже за двадцять хвилин, живемо в сусідніх будинках. Так, саме ломиться, з усієї сили тарабанить кулаком уже в двері кімнати. Зрозуміла, що телефоном не вмовить, прийшла застосувати важку артилерію.

— Вдягайся, ходімо! — рішуче заявляє мені, бо ж розуміє, що на кухні не сядеш, в одній кімнаті з моєю мамою теж відверто не поговориш.

Задля більшого ефекту вона ще й Льошу з собою притягнула. Він стоїть у дверях, усміхається з рішучості на­реченої.

— Краще зроби так, як вона просить, бо вона нас усіх живцем з’їсть! — відверто сміється парубок, за що отримує гнівний погляд Каті.

Я здаюся. Зрештою буде навіть корисно піти десь посидіти, поспілкуватися з кимось поза роботою. Розвіятися. Вдягаюся, кажу мамі, що ненадовго, і йду з ними. Ми сідаємо на відкритому літньому майданчику кав’ярні в парку.

— Ти не можеш відмовитися! — жартома пояснює Льоша. — Адже зірвеш мені весілля! Що я тоді робитиму? Катька так і сказала: якщо не ти, то й не буде нічого! А нам іще дітей хрестити! Думай, перш ніж упиратися! Я, дівчата, піду вам морозива замовлю, щоб не заважати. А ви тут усе вирішуйте.

Підводиться і йде. Катя задоволена і тим, що наречений її так майстерно підтримав, і тим, що без слів зрозумів: варто лишити нас на самоті. Морозиво нам приносить офіціантка, а Льоша сідає в приміщенні кав’ярні, дістає свій ноут і занурюється в якусь роботу.

— Я не вірю! — раптом каже Катя після паузи, що затягнулась з відходом Льоші. — Ти мусиш опанувати себе. Це ж неймовірно! Та яким би чарівним коханцем він не був, це ж не привід так себе поводити! Як ти взагалі можеш терпіти таке ставлення! Захотів — приїхав, захотів — не приїхав, не телефонуй йому, не розпитуй ні про що! Ти ж… — вона запну­лася, підбираючи слова, махнула рукою. — Коротше, приходь до тями! Роззирнися довкола. Море достойних знайдеться! Не дозволяй йому аж так маніпулювати тобою. Зрештою, ти варта кращого. І взагалі, от чесно, я хочу, щоб це була саме ти! Ми ж із тобою з дитинства разом! Ну кого ще мені кликати?

Кажучи все це, вона активно жестикулює. Збоку може здатися, що ми сваримося. Чи радше вона мене сварить. Тому що я не знаю, що мені їй казати, і просто їм своє шоколадне морозиво. Я ж розумію, що вона має рацію. Кожне слово — правда. От тільки несила щось змінити. Не можу не думати, не згадувати, не надіятися. Це павутиння оплутало мене, не відпускає, не дає змоги вільно дихнути, душить.

— Ти просто не знаєш його, — підсумовую її слова.

«І буде щастям ніколи не зустріти такого!» — це додаю вже про себе.

Зрозуміло, що з таким тиском Катя вичавлює з мене згоду. Радісно кидається на шию.

— Усе буде добре, чуєш мене? Я спеціально для тебе букет кину, слідом за мною одружуватися підеш із нормальним хлопцем, який кохатиме тебе по-справжньому!

Якби ж то!

Вересень видався на диво теплим. Жодного разу не пішов дощ. Я все ще бігала на роботу в босоніжках та сукнях із коротким рукавом. Тиждень тому отримала перший комісійний відсоток із прибутку від свого проекту. Приємний бонус до зарплатні. Насправді нам з мамою стало набагато легше відтоді, як я одержала постійну роботу. Можемо більш вільно розпоряджатися грошима. Дозволяти собі речі, про які раніше було годі й мріяти. Зрозуміло, про те, щоб якось кардинально покращити житлові умови, не йшло й мови. Це полегшення радше стосувалося побутового рівня: одяг, їжа, відпочинок. Та все ж мені було приємно усвідомлювати, що нарешті я повністю себе утримую. Що можу купити собі черевики на осінь без того, щоб сушити голову, де, а головне — у чому себе утискати.

Він з’явився, коли я вже й не чекала, утратила всяку надію й навіть потроху почала звикати до такого стану. Сталося це вісімнадцятого вересня, у вівторок. Так несподівано, що закарбувалося в пам’яті аж із такою точністю. Коли пролунав дзвінок, мені не довелося навіть на екран дивитися. Серцем відчула, що то він. Мерщій хапаю слухавку, натискаю прийом і лише тепер похоплююся. Не варто показувати йому, що аж так поспішаю відповісти йому. Тож моє «Алло» вдалося зробити максимально сухим та відстороненим. Саме наближався час обідньої перерви. Як завжди без жодних вітань, «як справи» чи чогось такого:

— Мала, я скучив за тобою, пообідаймо разом?

Серце калатає вже лише від того, що чую його голос, слова стають у горлі каменюкою.