Як вона все встигає?

Один із багатьох звичайних днів, витрачених на добробут фірми, у якій працюєш.

Та не все так, як завжди.

Час від часу я перевіряю, чи не надійшли нові дані від бухгалтерів про те, що баланс проекту змінено? Звісно, пере­говори можуть тривати не один день, потім зволікання із банківськими днями, переказами… та я, наче остання дурепа, лізу й перевіряю.

Справжня осінь настала в останні дні вересня. Небо стало сірим, похмурим. Над містом, наче погрожуючи, нависли хмари, майже щодня крапав дощ. Монотонний, упевнений, затяжний. Іноді до нього додавався сильний вітер, хоча загалом температура ще залишалася доволі високою, як для вересня.

Сидимо з ним у невеличкій, вважай, порожній кав’ярні неподалік від моєї роботи. За вікном дощить, поривчастий вітер чіпляє на мокре скло пожовкле листя. Кілька листочків не сповзли вниз, а так і лишилися декором на вітрині. Красиво.

Минуло понад тиждень з часу нашої останньої зустрічі в офісі, перш ніж він з’явився. Хоча ні. П’ятниця. Настала п’ятниця, і тому він тут. Ухопив мене за долоню, щойно я розпрощалася з колегами й встромила у вуха навушники плеєра.

— Мала, нам треба поговорити.

Моє серце намагається вискочити з грудей, по тілу від його дотику ллється тепло. Я скучила. Боже мій, як я скучила за його гарячими ніжними долонями, за його глузливим поглядом, палкими губами.

Хитаю головою. Тут і спроба відігнати від себе дурні, такі бажані спогади. І болюча для мене відмова йому: я з тобою нікуди не піду. Усе, на що вистачає сил.

Витягує з мого вуха один навушник, встромлює собі. Ми так з ним і стоїмо під дощем, адже парасольку я не встигла відкрити. Наче заворожені. Одне навпроти одного рівно дві хвилини та тридцять три секунди. Довжина треку, що я його зібралася слухати по дорозі. «Ніч» Арсена Мірзояна [4]. Він відпускає мою руку, віддає навушник.

— Просто поговоримо, гаразд? Обирай місце.

Погоджуюсь. Але наполягаю, щоб не торкався мене. Обираю кав’ярню поблизу, адже категорично не бажаю сідати до нього в машину. А ще знаю тутешній рівень цін, і він мені цілком по кишені. Я кладу сумку на стілець, знімаю мокрий плащ. Він чемно перехоплює його, забирає з моїх рук і чіпляє на вішалку. Я сідаю на стілець, навмисно лишила для нього диван. Тепер ми одне навпроти одного. Принаймні є шанс, що він не почне торкатися, і мені вистачить рішучості сказати те, що мушу сказати.

Щойно ми сіли, підійшла офіціантка, принесла меню. Та він не збирається туди навіть заглядати. Відразу робить замовлення. Для мене — гарячий шоколад із рисовими кульками, собі — подвійний еспресо. І можна було б обуритися, що він вирішує за мене, та…

Я хотіла шоколаду. Саме такого, з ваніллю та рисовими кульками. Він справді знає кожну мою думку.

Чекаємо. Тут, у кав’ярні, затишно. Пахне кавою й шоколадом. Тихенько грає музика. Картини на стінах, маленькі столики, зручні диванчики та відчуття відокремленості від інших. Кожен столик стояв в якомусь своєму закуточку. Тож навіть коли тут повно людей, відчуття відокремленості не зникає. Мініатюрна дівчина в білому ковпаку та фартуху швиденько порається коло своїх машин. Там у неї мелеться кава, здіймається пара, вона щось помішує, підставляє горнятка… у результаті наші замовлення приносить одночасно. Розставляє на столі горнятка, бажає смачного й зникає.

Я прибираю пасмо мокрого, налиплого до лоба волосся.

— Тоді було красивіше, — миттєво реагує він на мій жест. — Більш життєво та зворушливо.

Відводжу руку від обличчя, дивлюся на нього. Я скучила. Я усвідомлювала, що ця зустріч відбудеться, чекала на неї, готувала слова, прокручувала мільйон сценаріїв того, як усе відбуватиметься, і розуміла тільки одне: я безмежно хочу, щоб він прийшов.

Задумливо колупаюся ложкою в чашці, чекаю, що він мені скаже. У будь-якому разі не збираюся нічого ініціювати. То ж він поговорити хотів.

— Поясни, що тебе не влаштовує в наших стосунках?

У нас немає стосунків. Саме це мене й не влаштовує. Якби ще була змога промовити це вголос. Удаю, що зосереджена на шоколаді, сама намагаюся зібратися з думками.

— Я потрібна тобі лише задля сексу, — ненавиджу це слово, але тут інше недоречне.

— Ти потрібна. Хіба не це головне?

— Не це! — тепер мене наче хтось завів. — З тобою ніколи не знаєш, на що наткнешся в наступну мить, що саме зробиш не так. Тобі не можна зателефонувати й запитати, як справи, я ніколи не знаю, на що розраховувати, коли ти з’явишся, чи з’явишся взагалі. Я не знаю, є в мене чоловік, чи мене вже покинули. Я прошу тебе про щось, — не стримуюсь і додаю «останню краплю», — а ти робиш із точністю навпаки. Я не можу так, розумієш? Не можу й не хочу, — відводжу очі, опускаю їх, аби не зустрічатися поглядом.

Він зволікає з відповіддю. Робить кілька повільних ковтків кави, повертає на стіл філіжанку. Відчуваю його погляд, навіть не підводячи очей.

— Непогана кава, — виснує він.

Я мовчу. Все сказала й не збираюся про щось сперечатися.

— Подивись на мене, — протягує руку, щоб торкнутися мого обличчя.

Я відхиляюся, нагадую йому:

— Ти обіцяв…

Він слухняно прибирає долоню.

— Я щирий з тобою. Відверто кажу тобі, чого прагну. Я не обманюю. Не даю безглуздих обіцянок. Не розводжу романтичні соплі. Адже ти не хочеш сказати, що ліпше, коли чоловік запрошує в ресторан, а на увазі має, що все це закінчить сексом? Ти цього прагнеш?

Зітхаю. Ставити мене в глухий кут — найулюбленіша його забавка. Але я не прошу його дарувати мені квіти чи щось іще, розводити ті його романтичні соплі. Не треба! Я можу зрозуміти, що йому все це вже нецікаво. Та мені необхідні людські стосунки. Поважне ставлення, врешті! А головне: бодай якийсь натяк на перспективу! Заради чого все це? На вихідних зустрічатися? Хіть тамувати?

Не хочу! Не можу так!

— Нічого я вже не волію. Облиш мене.

— А сама? — він упевнений у своїй правоті. Погляд відверто глузливий. — Сама можеш мене покинути?

Відчуваю підступ у його словах, але відповідаю раніше, ніж розумію, в чому той підступ:

— Можу.

— Ти брешеш, мала. Ти думаєш про мене кожну вільну хвилину. Ти не спиш уночі, згадуючи наші зустрічі. Занурюєшся в роботу, щоб не думати про нові. Ти млієш від одного лише доторку. Навіть зараз ти чудово розумієш, що варто мені торкнутися, — бере мене за долоню, — і твоя рішучість розтане, наче й не було її.

— То минеться, — вивільняю руку. По тілу біжить насолода, але це вже нічого не означає. Не повинно означати. Тим паче, що його обличчя спотворює скептична посмішка.

— Наївна мала! Нічого не минеться, розумієш? Це назавжди. Тобі не позбутися цього. Збагни й звикай!

Мабуть, саме про такий стан кажуть: нерви наче струна натягнута. Я відчувала напруження кожною клітиною свого тіла. Здавалося дивним, що я взагалі спроможна щось промовляти. Особливо наперекір.

Задумливо відкладаю ложку, дивлюся просто на нього ще певний час. Він чекає. Цікаво на що? На те, що я погоджуся з ним і скажу: їдьмо кохатися? Така думка мені дивним чином додала рішучості. Розмріявся! Я встала, поглянула на нього згори вниз і рішуче промовила:

— Я йду від тебе.

І пішла. Звісно, спочатку під його пильним, так само глузливим поглядом вдягла плащ, взяла сумочку. Тепер він не проявляє чемності. П’є каву, на мене дивиться, наче не вірить, що я серйозно. Нехай! Мені то вже нецікаво. Не обертаючись більше до нього, крокую до виходу. Моєї витримки вистачило. Не обернулась. На кілька хвилин затримуюся на ґанку, встромлюю навушники у вуха й налаштовую улюб­лений альбом, відкриваю парасольку. А потім справді йду.

Мені було на диво легко, наче я нарешті ухвалила правильне рішення за багато-багато днів. Нарешті вирішила проблему. І сьогодні, у цю коротку мить, я вперше за останній час відчула спокій і впевненість.