Тепер, стільки років по тому, я запитую саму себе, чи змінилося б моє життя на краще, якби він дав мені тоді спокій? Якби прийняв моє рішення, покинув у відповідь? Не з’являвся, не вимагав уваги, не телефонував та не писав, не майорів увесь час десь неподалік?

Щось мені підказувало, що нічого б не змінилося.

— Мала, я скучив за тобою…

«Облиш мене, будь ласка! Забудь, як звуть, зітри з пам’яті номер телефону та адресу. Прошу тебе! Благаю! Дай мені спокій! Відчепися! Дозволь жити нормальним життям! Не втручайся…» — то були благання в порожнечу вічності, адже я жодного разу не сказала цього йому вголос.

Не могла.

П’ятниця. Близько восьмої вечора. Кінець жовтня. Навколо на вулиці суцільна темрява. Удома я сама, мама поїхала до родичів.

— Мала, я скучив за тобою, виходь, зустрінемось!

А я готова.

Стояла під дверима, чекала на його дзвінок. Уже у вечірній сукні, взута. Залишалося вдягнути тільки пальто. Нервово крутила в руках телефон, його подарунок.

Чи не передумав, чи зателефонує, чи не затягнула я зі своєю впертістю…

— Зачекай хвилину, я вийду…

Та перша ніч після мого безглуздого бунту була сповнена страху та шаленості. Я боялася, що дорікатиме, та він не промовив ані слова. Наче нічого не було, відкрив дверцята машини, запрошуючи сідати, і повіз до себе. По дорозі нічого не казав, навіть не позирав на мене. Уважно стежив за тим, що коїться на дорозі. Я тремтіла вже від самого очікування. Мене не відпускала думка, що буде якась відповідь на моє зухвальство, а його мовчання лише нагнітало це відчуття.

— Я мала принаймні спробувати! — не втрималась я у ліф­ті, промовила це, коли кабінка стала на його поверсі й дверцята прочинилися. — Ти так само намагався це зробити! — відчайдушно виплескую слова йому в обличчя.

Він чекає, поки я вийду з ліфта. Ввічливість понад усе. Я ж чекаю його відповіді. Так і стоїмо.

Нарешті відповідає:

— Я тобі нічого не кажу, — спокійний, незворушний, упевнений в собі.

У тому й проблема. Краще б він виказав усе, що має на думці, ніж був таким мовчазним та сірим!

Я роблю крок уперед, він іде слідом. Без поспіху дістає зі шкіряної барсетки ключі, відмикає двері квартири, жестом показує, щоб я йшла вперед. У мене відчуття дежавю. Здається, так само скупо він поводив себе в нашу першу зустріч. Тоді, коли вважав мене шльондрою. Той само іронічно-зверхній погляд, мовчазність, неспішність у кожному русі. Ввічлива пам’ять вишкрябує із закутків давню неприємну згадку, від якої по спині віє холодом. Намагаюся не думати про це. Добра з тих спогадів не буде. Адже я не можу без нього. Перевірено часом.

Сьогодні я вже не втомлююся казати, що перевірено життям, та усвідомлення цього прийде пізніше.

Знімаю пальто. Він допомагає, бере його й вішає в шафі на плічках. Я оглядаюся на що розраховувати тепер. Тут усе як і раніше. За ці п’ять тижнів нічого не змінилося. Навіть декоративні подушки дивана у вітальні стоять у тому ж порядку, що й тоді, коли я була тут востаннє. Нахиляюся, щоб зняти взуття. Коли випрямляюся, він уже поруч, майже упритул. Обіймає мене владно, ніжно. Огортає своєю силою.

— Ніколи так більше не роби, добре? — шепоче просто у вухо.

Від його обіймів мені тепло й затишно. Я тану в них. Голова йде обертом. Мені скажено хочеться, щоб він не відпускав мене ніколи. Миготить шалена думка, що я готова стояти ось так, в його обіймах, цілу вічність.

Ледь чутно промовляю йому у відповідь:

— Я хочу бути з тобою. Увесь час.

Шаленство поцілунків і пестощів доводить до божевілля, я волію розтягнути кожну мить, втрачаю відчуття часу та реальності, насолоджуюся його близькістю, голосом, дотиками, губами. Навколо горять свічки. Він творить дива зі мною. Тіло тремтить, наче вперше тане під його долонями. Наче вперше відчуваю його подих на своїй шкірі. Наче сама вперше торкаюся його й цілую.

Кожною клітиною я відчуваю, що віддаюсь беззаперечному володарю свого тіла. Єдиному своєму чоловікові, що до кінця моїх днів мені не буде потрібен ніхто інший. Жоден не замінить, не стане так само бажаним та близьким.

І навіть не так.

Я просто віддаюся йому із пристрастю, на яку лише здатна. І те ж отримую навзаєм від нього.

Пам’ятаю, як провалююся в сон. Лежу на боці. Він притискається до моєї спини, огорнув теплом своїх рук — поза власника, від якої я млію. Відчуваю подих на шиї. Лоскотно. Добре. Затишно. Я знесилена й розніжена. Щоб зайвий раз відчути насолоду його дотику та присутності, тулюся до нього сильніше.

— Мала, — обожнюю його голос, обожнюю це його «мала», — світанок сяє. Ти ненаситна, лежи спокійно.

Скоріше відчуваю, ніж розумію, що він має на увазі. Хіхік­нула, шепочу, що це він ненаситний, і засинаю.

Прокинулася від його погляду та запаморочливого запаху кави. У жодній кав’ярні не варять її так, як може зробити він. Сидить поруч у кріслі, п’є каву й дивиться на мене. Між кріслом і ліжком підставка, на якій уночі горіла одна зі свічок. Вона розплилася у свічнику чудернацькими візерунками. Хоч гадання влаштовуй чи картину вигадуй. На згадку відразу спав образ із Пастернака. Він уловив мій погляд і, наче прочитав думки, почав декламувати:

— «І протяг тіні хилитав, і мимоволі схрестились руки й уста, схрестились долі».

Я підхопила:

— І черевички з ніг самі упали м’яко. І віск із нічника слізьми на плаття капав [6].

То була дивна, незабутня мить супокою та задоволення. Саме в ту хвилину я остаточно збагнула, що не варто чогось вимагати від нього. Не варто чекати перспективи чи висувати бодай якісь вимоги. Не варто ображатися за скритність.

Варто робити лише одне: раювати. Скільки б це не три­вало.

Навіть якщо ці, такі химерні та ненадійні стосунки триватимуть тільки до кінця лютого, час у мене ще є. Адже зараз надворі кінець жовтня.

То він добре вигадав, що варто тримати якісь мої речі в його шафі. Так можна не перейматися нічними поїздками додому і якомога довше впиватися часом, що можемо провести разом. Ми так нікуди й не поїхали в ті вихідні. Я провела з ним два дні й три ночі. Два шалені дні й три не менш шалені ночі, коли ми лише те й робили, що кохалися, розмовляли, їли й знов кохалися. Слухали джаз і рок. Спробуйте, неперевершене поєднання! Замовляли суші в ресторані. Варили каву. Танцювали. Бути в його обіймах — то неймовірна насолода! Інтуїтивно вгадувати рухи, іти за ним, упиватися близькістю та присутністю. І відчувати, що все це взаємно.

У ті дні він не кидав мене у квартирі саму, нікому не телефонував, не відволікався на справи, не питав про наш спільний проект. Я теж не ставила зайвих запитань. Ми насо­лоджувалися одне одним. А в понеділок він відвіз мене на роботу.

То був шалений час, протягом якого я була безпечно щаслива!

Так, я нічого не досягла. Стосунки залишилися ті самі: я зателефоную, а ти вийдеш. Не мали значення ніякі плани або домовленості. Мали значення лише його охота та наявність у нього вільного часу.

Та я змирилася. Беззаперечно сприйняла його першість. Навчилася розрізняти межу, за яку не варто виходити в стосунках з ним, у наших розмовах. Перестала планувати будь-що. Робота, дім, чекання на дзвінок. Я ввімкнула режим «очікування» — саме так це можна було назвати. Стежила, щоб на мені завжди була гарна білизна, не дозволяла собі вдягнутися абияк. Раптом у мене саме сьогодні буде побачення з ним? Жодного дня не вийшла на вулицю без макіяжу чи укладки і завжди носила із собою заряджений телефон.