Ця ситуація мене справді здивувала. Невже крадій на своєму ґешефті такі гроші заробляє, що може собі дозволити й адвоката, який без мила будь-де пролізе, і компенсацію повноцінну?!

Чогось я в цьому житті все ще не розумію! А Сергій? Що за така довга пауза? Що тут взагалі можна обговорювати? Та, як я вже завважила, зустріч зі слідчим виявилася ще більш приголомшливою, ніж із тим адвокатиком.

Зустрічаємось з ним у кав’ярні біля моєї роботи. Насправді я голодна. Але тут немає нічого такого, чим би можна було втамувати голод. На солодощі мене не тягне, тож доводиться стримувати себе. Сергій трошки затримався. Прийшов хвилин за десять після призначеного часу. Але зателефонував і попередив. Вітається, як із давньою знайомою, ми обоє не помітили, коли стосунки вийшли за рамки суто ділових. Напевно, оті підвезення додому все ж зіграли свою роль.

— Пробач, довелося закінчити одну справу, — ще раз перепрошує він, коли вже сів за столик і замовив каву й тістечко. — Розказуй, що там у тебе.

Слухав він мене досить уважно, не перебивав, нічого не перепитував. Щоправда, це не заважало йому з апетитом з’їсти тістечко, яке в його руках здалося крихітним, як зернятко.

— Слухай, — вимовив він, вислухавши та відклавши порожнє горнятко, — треба було нам в якесь інше місце піти, я голодний як вовк!

— Я теж, — несподівано вирвалося в мене.

— О, то чого ж це ми? Допивай свою нещасну каву і їдьмо!

З огляду на те, що я йому вже яскраво, з емоціями розповіла про нахабнючого пройдисвіта-адвоката, така активність уже тоді здалася мені доволі підозрілою, та я все ще не склала два плюс два й не зрозуміла, чому він зволікає з розмовою.

Уже за п’ятнадцять хвилин двоє зголоднілих влаштувалися на новому місці. Відкритий літній майданчик невеличкої кав’ярні неподалік. Зовсім поруч на газоні квітнуть кущі чайної троянди. Квіти дарують відвідувачам неповторний аромат близького літа. На хіднику, просто посередині, сидить товстезний кіт із довгим пухнастим хвостом. Чорний із білими плямами на грудях та мордяці. Він ліниво, навіть якось недбало спостерігає за голубами, що безпечно копирсаються в палісаднику. Утім, не схоже, що хижак вийшов на полювання. Певно, його й так тут добряче годують.

— Ти справді не їси м’яса? — косо зиркнув Сергій на мій грецький салат, відриваючись від спостереження за халамидником. — Узагалі ніколи?

Я із задоволенням наколюю на виделку фету, киваю. Пояснювати йому, що вегетаріанкою мене зробив мій коханий, якого я не бачила вже багато років, але так і не відмовилася від переконання, я не стала.

Нащо йому про те знати?

А нащо він узагалі витягнув мене сюди?

Іноді мені здається, що я, зі своїм «багатим» досвідом спілкування з чоловіками, упритул не бачу очевидних речей. Він же просто скористався можливістю таким чином улаштувати таке собі побачення! Ох, мала рацію Улянка, ніхто не підвозить потерпілих додому просто так, бо йому по дорозі.

Але я знов помилилася. Щойно він утамував перший голод, заговорив про справи.

— Думаю, тобі варто погодитися на ту пропозицію.

Він так буденно мовив це, таким це стало неочікуваним для мене, що я поперхнулася своєю фетою, закашлялася, ледве її проковтнула.

— Що?! І це ти мені кажеш?!

Неймовірно! Ні, ну правда! Як він може так спокійно про це казати?

— Водички попросити? — поцікавився він і навіть крикнув офіціанту, попросивши склянку. — Вислухай мене уважно, перш ніж ухвалюватимеш рішення. Він правду тобі каже. Все саме так і буде. Справа затягнеться навіть не на один рік, якщо вони захочуть її розвалити. Це він так сказав, щоб не дуже залякувати тебе. Розказати, як буде насправді?

Офіціант приніс склянку води, тож я змогла зробити кілька ковтків, оговтатися, так би мовити, перш ніж промовити:

— Я, власне кажучи, вважала, що, якщо вже знайдено того, хто це скоїв, залишається лише здійснити право­суддя. Хіба ні?

Він відчайдушно сплескує руками.

— Ти кажеш, наче наївна маленька дитина! Дивись: учора вони під’їхали до тебе, і припустімо, що ти відмовляєшся. Думаєш, адвокат та його клієнт відмовляться від ідеї роз­валити справу, не довести її до рішення суду? — не дочекавшись, поки я кивну, він продовжив сам. — Звісно, ні! І справа ж не в тому, що йому охота свій гонорар отримати! Ні! Справа в тому, що він не працює один. Розумієш? За нього вступилися. Крадій того рівня, коли на замку не залишається жодної подряпини, не працює одинаком. Найдешевше — це вмовити потерпілого забрати заяву. Отримавши відмову від тебе, вони підуть до мене. Я коштуватиму дорожче. Припустімо, я також відмовляюся.

— А можеш і не відмовитися? — поцікавилася я.

Їжа більше не лізла. Я сиділа ошелешена, не вірячи власним вухам. Уся його розповідь уже здавалася мені якимось божевільним одкровенням. Як усе ж добре, що я не пішла на юриста вчитися свого часу! Була така думка, коли вступала й документи подавала. Це ж як би ламати себе довелося, щоб стати успішною в такій галузі!

— Хіба я так схожий на святого? — спокійно промовляє він, усміхається і, попри мій шок, продовжує далі: — Навіть якщо я відмовляюся, їм усе ще потрібен спеціаліст. Потрібен не за три роки, зараз. Розумієш? Наступна ланка стане ще дорожчою. Але там точно знайдуться охочі поживитися. Не вбивця ж, так? Нехай сплатить і йде своїм шляхом. Вони вкажуть на якісь там недоліки, повернуть на доопрацювання, повернуть уже не мені, тим часом зі справи якимось чином загубиться аркуш або навіть два. Що вже казати про те, що тебе постійно тягатимуть то в прокуратуру, то у відділок, то на засідання. І за весь цей час ти не отримаєш жодної речі, яку було знайдено. Нашого крадія, стопудово, відпустять під заставу, а коли дійде до суду та рішення, якщо дійде, виявиться, що в СІЗО він просидів стільки-то і йому дадуть умовний. Увесь цей час він активно відпрацьовуватиме гроші, що в нього було вкладено. А ти не отримаєш нічого, крім зайвого клопоту й усвідомлення власного безсилля.

Він робить паузу, ріже свою відбивну, підносить виделку зі шматочком до рота, повільно прожовує й тільки після того, як ковтає, цікавиться:

— Переконав?

Ну що сказати? Описав усе це він дуже яскраво, заперечити годі. Йому б сценарії до серіалів кримінальних писати. Ось де талант пропадає.

Але ж насправді казна-що виходить!

— А як же справедливість, закон і все таке?

— А хто сказав, що все це робитиметься не за законом? Усе буде за законом, усе в рамках. Просто люди знають систему зсередини, на відміну від тебе. У цьому і є їхня сила та перевага. Гарантую тобі: він втратить лише гроші, які буде ретельно відпрацьовувати! Тож чому б їх не отримати тобі? Адже саме ти постраждала. Запроси більше, ніж він запропонував, у будь-якому випадку, так буде простіше для всіх.

— Господи, та що ж ви все своїми грошима вимірюєте?! — спересердя я занадто різко відкинула пожмакану серветку. Вона долетіла майже до його тарілки. — Пробач, — відразу ж попросила я, ухопивши її назад. — Усе це якось неправильно. Я так не можу!

— Боже, ну з якого лісу ти така ідеалістка взялася? Наче в іншому світі живеш! Наче не з нами!

— А тобі самому не прикро, що розкрив справу, а тепер усе згорнути доведеться? Ти взяв його! Організував і провів чудову операцію, а тепер що? Змиришся з тим, що він просто піде й стане далі займатися своїми брудними справами?

Сергій підняв руки, наче здавався:

— Як хочеш. Я тобі просто розписав, як воно буде, якщо поставити собі за мету. Ти не зможеш зламати систему. Це нереально. Та й заради чого?

— Ти не відповів!

— Та знайду я, як свою кількість галочок для звітності набрати.

Я зітхнула.

І все ж він не відповів мені.