Зовні Сергій не змінився. Що там у нього було всередині — не знаю. Я була не в тому стані, щоб це з’ясовувати. Натомість зле стало братові. Він побілів, спітніло чоло. Не сподівався, що я ось так усе викладу й не стану чогось прихо­вувати?! Думав шантажувати? Йолоп же! Дарма сподівався!

— Я нічого… — підняв догори руки брат, почав виправдовуватись. — Я нічого такого не казав.

— Зачекай мене тут, добре? — звернувся до мене чоловік, а сам підхопив брата за лікоть і повів з альтанки. — Максиме, на два слова, ок?

Максим намагався дати драла, та, певно, не так просто вирватися з рук слідчого.

— Се-сергію, — заїкаючись, проблагав він, — Сергію, я сп-правді нічого такого. В-вона просто н-нервує, в-вона мене н-не так зрозуміла.

Вони зникли з поля мого зору, стихли голоси. Я впала на диван у безсиллі. Усе. Шлюб можна вважати завершеним. Так просто. Я дурна! Мала зробити це відразу! Адже відчувала, що нічого доброго з того не вийде.

Із танцювального майданчика долинала музика. Сподіваюся, гості не встигли помітити, що наречені зникли. Господи! Тепер-бо яка різниця? Може, мені просто піти? Щезнути звідси? Узагалі поїхати кудись? Я ж навіть на роботу в понеділок виходити не мушу, відпустку оформила. Від самого початку не хотіла ніякого святкування!

Сергій повернувся й певний час просто стояв на вході. Закурив цигарку, зробив кілька затяжок. Вигляд мав спокійний і незворушний. Йому личить костюм та краватка. Костюм кольору слонової кістки вигідно відтіняє його смагляву шкіру. Він справді дуже привабливий чоловік. Скільки разів почули з ним за сьогодні: «Яка красива пара!»

Наблизився, сів поруч. Не чіпає.

— Знаєш, я не хочу засмучувати тебе зайвий раз, але ти в мене також не була першою, якщо що.

Із несподіванки, адже справді не готова була вислуховувати зараз якісь одкровення, я відсахнулася від нього. Здивовано поглянула.

До чого він це взагалі? Як воно стосується того, що почув зараз?

Він продовжив:

— У мене насправді було чимало жінок. Та далеко не кожній із них я пропонував одруження. Ти вразила мене з першої зустрічі. Ще там, на дорозі, коли Улянка от-от зчинила б істерику, а ти якоюсь однією фразою її до тями привела. Я тоді спостерігав за вами. Уже після нашої вечері я планував, що знайду тебе, зателефоную, запрошу на побачення тепер уже на двох.

«У тебе не було б жодного шансу, — подумки відповідаю йому. — Не було б побачення, зустрічей, весілля. Я б не пішла. Не вмовив би…»

— І, знаєш, я ж не парубок чотирнадцятирічний, бачив, що ти досвідчена. Але ж хіба то має бодай якесь значення сьогодні?

— Ти не розумієш… — я спробувала встряти. Адже він узагалі не про те каже зараз!

Дарма.

— Зачекай, будь ласка. Я повинен сказати. Мабуть, я мусив зробити це трохи раніше. Але вже вибачай. Так вийшло. Знаєш, я був жонатим. І в мене є син, це він телефонував щойно, йому чотирнадцять зараз, складний період, і я не хочу, щоб він вважав, що я остаточно його покинув. Не хочу, щоб це вплинуло на його долю, щоб зірвався. От тепер ми сказали одне одному все, що мусили?

Це чорт знає що таке! Після того, що він тут почув, він мав…

Гаразд, зрозуміло.

— У мене немає дітей, якщо ти про це.

Він засміявся. Я рішуче підвелася з лавки. Здається, ніяко­го розлучення мені не світить. Дарма сподівалася й переймалася. Кажу йому:

— Ходімо до гостей, бо якось незручно виходить, що ми тут самі.

Саме цієї миті на порозі альтанки з’явилася сполохана Улянка.

— Ось ви де! А ми вже вирішили, що в нас викрали і наречену, і нареченого, парою. Щоб подвійний викуп узяти.

Уляна була подругою нареченої, дуже хвилювалася, щоб усе було гаразд, без накладок.

Її стурбований погляд наче запитував у мене: «Щось сталося?»

Сергій узяв мене під лікоть, майже так само, як щойно Максима, пояснив Уляні:

— Ми просто скучили одне за одним.

Я всміхнулася.

Виявилося, що Уляна бачила, як Сергій вів схарапудженого Максима до виходу з парку. Наречену шукала, на них натрапила. Щойно ми залишилися наодинці, вона почала роз­питувати мене, що сталося. Якби ж то я ще знала! Могла розповісти лише про своє із братцем спілкування, та не стала його компрометувати в очах сестри. У нього й так з усіма погані стосунки. Натомість розповідь Уляни спантеличила мене. Виявляється, Сергій натовк Максимові пику.

Зрештою, а що він мав йому зробити? Сподіваюся, після цього мій брат ні на крок до мене не наблизиться! Такі, як він, розуміють лише силу. Нормальне ставлення — це не про них!

До нашого столу підійшли мій батько із Сергієм. Дивлюся, вони з азартом, усміхаючись, про щось сперечаються. Сіли поруч з нами.

— Уляно, — обернувся до неї батько, — ти Максима не бачила? Він зник кудись…

Я поспішила втрутитися:

— А він з’їв щось не те або нахапався всього різного. Ти ж його знаєш! Йому стало зле, Сергій викликав для нього таксі, і він поїхав.

— Сподіваюсь, у лікарню? — уточнив батько.

Я стенула плечима. Повірили вони з Уляною моєму по­ясненню чи ні — уже несуттєво. Сергій задоволено кивнув. Цю тему закрили. Продовжили свою розмову. Продовжили весілля.

На моє весілля батько прийшов без дружини. Не знаю, чого йому це вартувало, чи були якісь розмови — навіть не стала питати. Так само мовчки спостерігала, як він обирає столик, за яким сидить мама. Зрозуміло, що всі мої родичі чудово знають, як склалися їхні стосунки насправді, а от у родичів Сергія склалася ілюзія щасливої пари. Час від часу я спостерігала, що там у них відбувається. Батько задоволено всміхається, розливає напої, щось весь час емоційно розказує всім присутнім. О, так, йому, з його життєвим досвідом, є що розповісти! От тільки мама здається мені напруженою. А він наче не помічає того. Замовляє їхню пісню: Scorpions «Still loving you», і запрошує мою маму на танець.

У цю мить я ненавиджу його. Як можна не відчувати, що ти робиш? Навіщо розбурхувати те, що завалено уламками нездійсненних мрій? Тих самих, що власноруч розтрощив ущент?!

— Усе буде добре, — торкається моєї руки Уляна. Ви­являється, ми одночасно туди дивились і подумали про одне й те саме.

Танець моїх батьків справив не менше враження, ніж мій із Сергієм. Відвертий, щирий та імпульсивний. Це було занурення в минуле, з якого декому сто відсотків не хотілося повертатися.

— Неймовірно, що стільки років по тому вони все ще так кохають одне одного! На відстані відчувається шалена пристрасть.

Слова б’ють мене по живому. Це вистава! Дурна вистава, яку він сам організував! Напевно ж, саме для цієї вистави й прийшов без дружини!

— Так стається іноді… — за мене відповідає Сергій своїй матері. Він у курсі реальних справ. Обіймає мене, і я вдячна йому за цю підтримку. Вдячна, що можу нічого нікому не пояснювати.

Якась шалена іронія долі. І донька, і мати… Я мушу розірвати це бісове коло! Вибору не маю. Я мушу забути ту людину!

Я забуду.

От тільки я помилилася. Мама все, що сталося, сприйняла зовсім не так. Її очі сяяли. Це все справді нічого не означало. Нічого не змінювало власне для неї. Але вона насолоджувалася миттю. Була просто щаслива.

Після завершення танцю батько вловив мить, коли ми з Уляною стояли вдвох. Обіймає, тулить до себе.

— Я не прагнув образити твою матір, — звертається до мене. — Я ніколи не зраджував твою, — каже Улянці. — Я пишаюся тим, що ви в мене є. Що, зрештою, здружилися, знайшли спільну мову, що ви не самотні.

І мені залишається тільки погодиться з тим, що він каже правду.

Зі сцени продовжують лунати привітання від родичів, друзів, колег. Сергій публічно зізнається в коханні. Триває розважальна програма. А ще мама, звертаючись до нього, каже:

— Не ображай її. Вона заслуговує на справжнього чоловіка.