Погоджуюся, зазначаю, що все розумію і згодна, запевняю його, що працюватиму над цим. Зрештою, він дозволяє мені йти, та я не встигаю навіть підвестись, як знов озивається комутатор. Помічниця Антона Максимовича повідомляє, що до нього на прийом проситься відвідувач — і називає ім’я мого коханця.

— Він каже, що то терміново, — додає Таня й Антон Максимович дає згоду.

Я заклякла. Добре, що хоч каву свою на стіл поставила на мить раніше, а то б, певно, так і випустила з рук. Та моя ошеле­шеність умить змінюється на гнів, щойно я бачу, з яким задоволеним, самовпевненим виглядом заходить до кабінету він.

Я ж просила, він погодився — то навіщо тепер прийшов?

Директор вирушає йому назустріч, вони щиро, наче давні знайомі, тиснуть один одному руки.

— А я так і знав, що застану вас тут, — чоловік підходить до мене, протягує руку.

Він бачить мій гнів. Про все здогадався й відверто сміється з мене. Мовляв, мала, ніколи не буде по-твоєму! Ух, шкода, що в мене нігті короткі. А то б я йому потисла руку, щиро, від усієї душі!

Та доводиться стримувати себе. Директор пильно роз­глядає нас обох, він здогадається! Натягую на обличчя посмішку, тисну руку.

— То що, панянка вам сказала, що в неї нічого не вийшло? — цікавиться порушник мого спокою.

Директор киває. Так і є.

— Вона помилилася?

— Вона тут ні до чого. То я винний, — каже чоловік, сідаючи. — Здається, поводився трохи некоректно. Дівчина не так усе зрозуміла й образилась.

То він для мене казав, хоча навіть не дивився в мій бік, звертався винятково до Антона Максимовича. Як ще про «грюкнула дверима» не додав? І знов-таки, жодного «пробач», «даруй», «перепрошую». Дівчина дурненька, не так усе зрозуміла. Як же інакше? Це ж лише він тут найро­зумніший! От навіщо він так зі мною? Навіщо весь час підставляє? Увесь час маніпулює! Що намагається довести? Я ж із першої зустрічі зрозуміла, що він у наших стосунках домінант! Визнала це! Невже не можна бодай на якусь поступку піти?

— Тож я вирішив не гаяти часу і з самого ранку все владнати. Наша компанія готова інвестувати у ваш проект. Підготуйте всі папери, призначимо зустріч, де обговоримо деталі, усе узгодимо й підпишемо контракт.

Навіть тут, у чужій для нього компанії, він відчуває себе володарем. Це просто вибішує мене! Нема сил на це дивитися!

— Даруйте, будь ласка, — не втрималась я, торкаючись його плеча. Він озирнувся на мене, замовк.

«Ви впевнені, що все добре зважили? Ні, ви, звісно, можете підтримати проект дурненької дівчини, яка “не так” зрозуміла ваші відверті натяки. Та не дуже розраховуйте, що вона спатиме з вами за ті гроші! Аби згодом розчарувань не було».

Зрозуміло, це все те, що мені кортіло йому сказати. Та я стрималася. Не могла собі дозволити виносити особисте на загал. Тим паче перед директором. Якби не стрималась, можна було б одразу йти збирати речі.

— Дозвольте мені піти? — прошу в директора. — Адже я не потрібна вже на цьому етапі?

— Зі звітом питання вирішіть, будь ласка, щоб Ірина Анатоліївна не скаржилася, — радше наказує, ніж просить Антон Максимович.

Я киваю. Звіт зараз, у такому моєму стані, — це наче на гойдалці покататися при розладі шлунку. Та що поробиш? Треба опанувати себе, зайнятися справами. Утім, якщо раптом моєму коханцеві ще раз закортить кудись витягти мене в робочий час, доведеться вигадувати щось більш цікавеньке. Бо тепер Антон Максимович точно когось приставить більш досвідченого для страхування та уникнення неоднозначних ситуацій. Була переконана в цьому на всі сто. От би поглянути на фізію коханця, коли б таке йому вчора запропонували! Атож, як не крути, а вийшло так, як він прагнув. Ну майже. Адже пообідати разом таки не вдалося…

У кабінеті, на своєму робочому місці, намагаюся опанувати себе. Колегам кортить дізнатися, що це було — вчора, сьогодні. Кажу офіційну версію, що вдалося залучити інвесторів під проект. От лише Ольга не дурепа якась. Давно склала два плюс два й зрозуміла, що не простий знайомий той чоловік, до якого я час від часу сідаю в машину. Тож щойно Ваня виходить у справах, кидається до мене:

— То він твій інвестор? — наголос на «він». Очі блищать, воліє отримати подробиці.

— З чого ти взяла? — брехати я ніколи не вміла.

— Припини! Я бачила, хто зайшов до VIP-залу вчора!

— Мовчи, прошу тебе! Якщо хтось дізнається, що в мене з ним стосунки, я точно залишуся без роботи!

І вона киває. Про себе я радію тому, що вона мене зрозуміла. Вірю, що не стане базікати про це. Робота переходить у звичне річище. Кожен занурюється у свій комп’ютер, іноді хтось щось каже. Близько десятої Ольга, як завжди, ініціює ранкову каву. Ставить чайник, біжить у буфет по мафіни.

— Будеш?

Щодня одна й та сама картина: вони вдвох з Ванею спокушають мене тими мафінами, а я стійко відмовляюся з огляду на збереження фігури.

Закінчую звіт. Закидаю його в локалку, телефоную Ірині Анатоліївні, що робота вже там. Доводиться вислухати у відповідь зверхнє: «Нарешті! Роздрукуйте й занесіть до мене в кабінет!» Я кладу слухавку. Це її «роздрукуйте» лише зайвий раз показує, що комп’ютер для неї так і не став зрозумілим, незважаючи на те, що не така вже вона й древня, максимум за сорок переступила! У неї ж у кабінеті принтер стоїть. А мені для цього між поверхами побігати доведеться. Та що вдієш… Утішаю саму себе, що то не страшно. Ходити по сходах корисно для м’язів сідниць. Мерщій друкую звіт, несу в її кабінет.

Мушу вислухати її незадоволену нотацію. Мовляв, мій проект не повинен заважати виконанню основних обов’язків! За які отримую зарплатню! А якщо я волію отримувати більше шляхом впровадження якихось ідей, то мушу залишатися в понад робочий час! Начебто я вчора з власної волі півдня прогуляла. І начебто не залишалася після роботи майже кожного дня, намагаючись відволіктися від суму за своїм коханцем!

Обурена, роздратована ще й від цього, я майже летіла по коридору, не помічаючи, що коїться навколо.

І зіткнулася з ним на повороті. Вилетів із рук і полетів до сусідньої стіни телефон. Розсипався на кілька частин, а я застигла, наче статуя.

Що він досі тут робить? У нього ж має бути купа невідкладних справ! Нащо переслідує мене?

— Мала, що ж ти летиш, довкола не дивишся?

Мовчу, все ще не в змозі щось промовити. Він нахиляється, піднімає уламки, протягує мені.

— От і телефон собі розбила.

Беру уламки із його рук, обпікаюся об його долоні, приходжу до тями.

— Вибачте, — промовляю вже наче нормальним голосом, оминаю його і йду у свій кабінет не обертаючись.

Невже я просто пішла від нього? Неймовірно! Я можу. Можу просто піти від нього, і не підкошуються ноги, земля не розверзається й небо нормальне. Ну майже… За вікном усе ще триває злива.

І все-таки я себе переоцінила. Варто було дійти до кабінету й сісти, як накотило. Оля щось говорить, а я не чую, у вухах шумить, пульсує в скронях. Спираюсь на стіл, ховаю обличчя в долонях. Невже це ніколи не закінчиться? Він же отруює моє життя самою своєю присутністю! Він наповнює його такими барвами, яких я не бачу потім ніде, поки його нема поруч.

Але ж ці стосунки взагалі не можуть мати майбутнього!

Стосунків нема. І це головна проблема.

Оля вже поруч, кладе мені на плечі руку, намагається заспокоїти.

— Усе гаразд, — відповідаю колегам. — Просто тепер без телефону залишилася. Шкода.

Хоча відтепер він не зателефонує мені й не накаже з’явитися, бо вже чекає десь поблизу.

Чи це добре?

І якщо Ваня ще повірив, що все саме через телефон, то Ольга — ні. Наступного разу, коли Ваня вийде, вона намагатиметься з’ясувати, що зі мною коїться. І я, вже знаючи її краще, пообіцяю розповісти. Згодом, після роботи, десь у кав’ярні.

Ваня свариться зі своїм компом. Той ґлючить, і Ваня погрожує викинути його на смітник. Він щиро вважає такі погрози дієвими. Я беруся за щоденну аналітику. Краєм ока помічаю, що Ольга вже переписується через есемес зі своїм хлопцем.