Звісно, що при цьому всьому він не міг не полонити її. Але зараз я вже можу судити по собі. Усі ці блага не могли бути головними. Головною була пристрасть. Вона саме збиралася розповісти йому про свою вагітність. Та вийшло так, що він сповістив її раніше, що одружується з іншою дівчиною.

— Ти ж розумієш, правда? Ми ж обоє знали, що рано чи пізно так станеться.

Зустріч відбувалася в міському парку. Серед метушні мале­чі та матусь, що час від часу кричали: «Стій! Куди ти біжиш?» Серед бабусь, що вигулювали своїх болонок чи такс і, власне, кричали те ж, що й матусі.

Остання їхня зустріч відбувалася наприкінці квітня — вважай, як і в мене. Але моєму батькові принаймні вистачило сміливості сказати про це матері відверто, він не щезав, не промовивши ані слова. А я, на відміну від моєї матері, не була вагітною…

— Так, звісно. Ми обоє про те знали. — Це було єдине, що мама спромоглася відповісти йому в той вечір.

***

Я була підлітком, коли вирішила сама для себе, що ніколи в житті, за жодних обставин не звернуся до свого батька із жодним проханням. У той час я була дурепою, наївною ідеалісткою. Я й гадки не мала, якими можуть бути біль, сум, самотність. Не могла й уявити, що настане в моєму житті мить, коли я потребуватиму саме його підтримки та допомоги, і ніхто інший не зможе вирішити моїх проблем.

Та це буде згодом.

А у свої чотирнадцять-п’ятнадцять років я вже добре усвідомлювала, що без грошей мої знання мають бути на дуже високому рівні, щоб я могла вступити до вищого навчального закладу. Тож останні два роки школи я, мов несамовита, сиділа над підручниками. Студіювала дати з історії, хімічні та фізичні формули, мовні правила, ходила на додаткові заняття з англійської. Намагалася не упустити нічого. У мене не було вільної хвилини, щоб піти на прогулянку, зустрітися з друзями, та я знала, заради чого роблю це все. У мене була мета. Я вступила. Найкращий навчальний заклад, престижний факультет. Моє прізвище було першим у рейтингу серед абітурієнтів того року. На той час я вважала це найбільшим моїм досягненням. Мати була щаслива.

Лише згодом я задумаюся над тим, чи справді це було моє власне досягнення? Чи справді він не втручався? Так, я навчалася добре, та все ж — найкращий заклад країни, перспективна економіка підприємства… Відповіді на це питання я не маю досі, бо ніколи не запитаю в нього.

Або лише вважаю, що не маю…

Або він сам ніколи, нізащо не зізнається…

***

Свого батька, невисокого коренастого чоловіка із цілком сивим, коротко стриженим волоссям, уперше я побачила, коли мені було чотирнадцять років. Тоді щось таке сталося, що він прийшов до нас у нашу з мамою комуналку. Я повернулася з англійської, а вдома гість. Я нічого цього не очікувала. Відразу навіть вирішила, що то хтось із маминих замовників або просто колега, і хотіла піти собі, щоб не заважати, раптом щось важливе. Та мама мене зупинила й познайомила з ним.

— Ого! — усе ж несподівано вийшло. Та я миттю зібралася, оговталася й бовкнула: — А ти що, космонавт?!

Зрозуміло, мама спробувала мене зупинити. Адже знала мене й вже відчула, що я не в захваті від зустрічі й зараз утну щось недобре. Та «батько» встиг скоріше зі своєю реплікою:

— Чому космонавт?

— А як інакше? Ти чотирнадцять років був у космосі, саме тому аж ніяк не міг прийти раніше. Як то воно, дивитися на Землю з такої височини?

Тепер я можу зрозуміти свою маму. У той день вони випадково зустрілися. Не знаю, яким чином перетнулися різні світи, та мама казала, що саме так — випадково. Їй було важко. Вона задихалася від безгрошів’я, працюючи в редакції, беручи додаткові переклади та редагування. Сиділа по ночах. Вона, вже більш досвідчена, ніж я, розуміла: самої лише моєї старанності замало. Потрібні репетитори, які б задавали напрямок, до якого б я докладала зусилля. А це додаткові гроші. Усе через них. Через ті кляті гроші. Вона сподівалася, що я теж це розумію.

Та я стала в позу. Ніякого порозуміння між мною, чотирнадцятирічним підлітком, і батьком не сталося ні того похмурого лютневого дня, ні пізніше, коли він незграбно намагався налагодити стосунки. Незграбно, бо вже тоді, у мої чотирна­дцять, я категорично відмовлялася від недолугих зустрічей:

— А хочеш, я тебе із сестрою познайомлю? Ви майже однолітки, вона лише на півроку молодша за тебе.

Теж вигадав! Можна подумати, що дуже мені треба знайомитися з власним відображенням! Адже це саме я могла бути донькою впливової людини, а її тоді б узагалі не було!

Принципово відмовлялася від дорогих подарунків або грошей. Будь-яку його спробу налагодити стосунки в штики сприймала. Мама намагалася мене напоумити.

— Він не знав! Зрозумій вже! Я так йому й не сказала. Така ж горда, як ти зараз, була! Тільки, знаєш, життя вміє обламувати! Ти не уявляєш, скільки разів я пошкодувала про те своє рішення! От тільки змінити бодай щось була вже не в змозі! Він переїхав, не залишилося в мене ані адреси, ані номера його телефону.

Я щось відповідаю, різке, колюче.

— Просто так сталося, і він прагне хоча б тепер піклуватися про тебе, у нього є така можливість. Навіщо відмовлятися, тим паче, що нам теж не завадить його допомога.

— А раніше, коли ти мені, малій, купувала два яблука на тиждень, ділила на кілька частин і сама їх не їла, не було в нього можливості допомогти? Бачити його не хочу! Навіть не кажи мені того імені! Сама вступлю, чуєш мене? Нехай і не знає — куди, як, чиїм коштом! Чотирнадцять років росла безбатченком і далі переживу якось!

Ось тепер, десять років по тому, згадую себе тодішню й розумію, що не переживу. Я мушу знати, що сталося з моїм коханим. Я мушу знати, покинув він мене чи ні. Крім батька, більше ніхто не в змозі з’ясувати це.

Прошу маму, щоб дала телефон, переконана, що в неї він є. Домовляюся про зустріч. Він погоджується без зайвих питань. Наче й не було жодних непорозумінь між нами.

Мені ніяково, не знаю, з чого розпочати розмову, ховаю очі.

— Я замовлю нам каву, — промовляє він, даючи мені час зібратися з думками. — Тобі яку?

— Я… мені байдуже.

Чекаю, поки він робить замовлення, вдячна за цю паузу.

— Мені потрібна допомога людини, яка має певні можли­вості. Не просто гроші, заради них не зверталася б. А зв’яз­ки, розумієш?

Адже я чудово пам’ятаю «школу» коханого: «Дурна, мала. Гроші — то ніщо. Має значення ім’я…»

— Поки що ні, та ти не хвилюйся, поясни, чого саме ти хочеш. Я спробую.

— Я хочу, щоб ти допоміг мені знайти одну людину. Чоловіка.

Він здивований таким проханням, проте не відмовляється, і це найголовніше.

Що я знала про свого коханого? Номер машини (вивчила за два роки), телефонний номер (закарбувався у пам’яті), ім’я, прізвище (побачила у квитку, коли подорожували разом), домашню адресу та адресу фірми. Усе. Та я не знаю, чи достатньо цього, коли в тебе є впливове ім’я. У мого батька є. Чи дізнається він бодай щось?

— То твій коханець? — запитує після того, як я протягую йому папірець зі своєю мізерною інформацією.

Опускаю очі долі. Шепочу:

— Коханий.

— Чому фото не принесла?

Якби ж то вони в мене були! Бодай одне-однісіньке…

***

Батько не телефонував мені кілька тижнів. Весь цей час я байдуже займалася роботою, яка вже не рятувала мене від сумних думок. До порожньої квартири йти не хотілося, тож з офісу я виходила близько десятої вечора. Охорона вже звикла до того, що в крижаної королівни весь час купа роботи. Поки я здавала приміщення на сигналізацію, вони викликали для мене таксі, і поки спускалася вниз, таксі вже стояло біля входу. Їхати не так далеко, та мені вже зараз байдуже до грошей. Перевірити телефон, раптом він вимкнувся? Я не можу сказати, що все ще чекаю, що він зателефонує, та телефон все одно весь час перевіряю, аби, бува, не розрядився.

То він його подарував мені. Поринаю в спогади. Ось він зав’язує мені очі червоним шарфом, торкається щоки, легенько веде пальцем униз по шиї, по плечу. По моєму тілу біжить солодка знемога лише від одного доторку, від самого лише передчуття та очікування. Він непередбачуваний. Я не знаю, що він зробить наступної миті. А далі лід. Крижані кубики торкаються моїх грудей…