— Можливо… Але раніше ми таких звуків не чули. А згодом тінь почала віддалятись і — зникла. Наступного дня, умовного дня, як ви розумієте, вона з’явилася знову. Я її не бачив, однак мені розповідали робітники. Знову вона пересувалася на фоні “неба”. До вікон не наближалася, наче не хотіла, щоб її побачили…

Він зазирнув мені в обличчя — як я сприймаю це його припущення. Чи не сміюся з нього? Я вдав, що уважно слухаю, хоча в пам’ять записувати було нічого. Об’єктивної інформації нуль.

— Коли сталася аварія?

— Через день. Тоді ж загинули два водолази і робот.

— Про аварію є докладний звіт. Ми ознайомили з ним Раду, — нагадав професор. — Можете подивитися копію.

— Дякую. Вже ознайомився.

У пам’яті чітко спливли цифри й рядки звіту. Помітні були навіть дефекти шрифту і стрічки: напівстерта лапка літери “л”, цяточки над цифрою “6”. Те, що я почув тут. додавало дуже мало до вже відомого із звіту. Істотним було лише повідомлення про спосіб руху тіні: “РІЗКО ПРИСКОРЮВАЛА РУХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПОРУШНО”.

— Дуже вдячний, — сказав я професорові і його дружині й для переконливості притис руку до грудей (цей жест я спостерігав неодноразово — не лише на кіноекрані). — Ви мені дуже допомогли.

Ми підійшли до білого будинку. На правій половині вхідних дверей під пластмасовим ковпаком був інформаційний пульт. Професор набрав на диску і клавішах код. Одразу на табло спалахнула відповідь, двері відчинилися.

Ми зійшли на ескалатор, який і довіз нас до мого номера.

— Тут вам буде затишно, — сказав професор. — Номер невеликий, але в ньому є все необхідне.

— Наш відеотелефон 4-13, — швидко промовила Людмила і повторила: — 4-13. Запам’ятаєте?

В голосі чулася надія. На що?

Я зачинив двері свого тимчасового житла, оглянув його. Номер був менший, ніж готельний, але все в ньому дуже вдало розплановано: висувне ліжко; в кутку за дверима — душ з перемиканням: морський, прісний, іонний; труби ультрафіолетових стерилізаторів; пристрій мікроклімату; стереовікно з набором пейзажів; телестіна з переносним пультом; відеорадіотелефон з кількома екранами; телетайп. Над телетайпом — світлі літери ПЗ, які показували, що є прямий зв’язок з міським обчислювальним центром. Пристрій ПЗ давав можливість одержати навіть ту інформацію, якої нема в обчислювальному центрі міста. ОЦ зв’яжеться з об’єднаною мережею регіону і передасть ваше замовлення. Якщо ви просили книгу, вам сторінка за сторінкою покажуть її на екрані або надрукують з допомогою телетайпу.

Усе це мені згодиться невдовзі, але зараз треба опрацювати дані, почуті від мешканців міста, ввести їх в загальну інформацію про аварію та загадкову тінь і спробувати зробити нові висновки.

Я набрав по ПЗ код замовлення і, отримавши відповідь, запросив у міському ОЦ дані про захисний ковпак міста: склад матеріалу, геометрію, світлопроникність.

Потім я знову почав згадувати все, що читав і чув про морські чудовиська. Деякі дані я перевіряв ще раз, зв’язавшись через ОЦ з автоматичною бібліотекою. Я роздивлявся на екранах зображення ящерів — знаменитої Нессі з шотландського озера Лох-Несс, її родичів, знайдених біля берегів Аляски, в протоці Шеліхова, в південній частині Тихого океану. Серед них була різновидність плезіозавра з двома парами дужих плавців і звуженим до кінця п’ятиметровим хвостом. Довга шия увінчувалася невеликою порівняно з тулубом головою.

Заскрекотав телетайп, віддрукував усе, що можна було розшукати в бібліотеці про анатомію, “характер” та звички плезіозаврів. Дані були досить мізерні. Доповнюючи їх логічними висновками і уявленням, я спробував змоделювати картину нападу такого чудовиська на людей і робота. Картини не виходило. Плезіозавр не міг би подужати ні водолазів, ні робота.

Нараз кімната освітилась яскраво-оранжевим свіченням і пролунав сигнал загальної тривоги. Майже водночас озвався сигнал відеотелефону. Я ввімкнув екран, на ньому виникли обличчя професора Вєтрова і його дружини. Мені здалося, що у Людмили тремтять губи. Проте ні, не здалося.

— Зник черговий технік. Вийшов з міста, щоб закріпити фланець труби. Помічник…

Те ж саме, але з уточненням місця й часу події почали передавати по каналу загальної тривоги. Я записав у пам’ять:

“ТЕХНІК З ПОМІЧНИКОМ. ПОМІЧНИК НЕУШКО-ДЖЕНИИ. КВАДРАТ 48. ГОЛОВНИЙ СТОВБУР”.

…Я прибув до вихідного шлюзу одночасно з бригадою рятівників. Трохи згодом на електромобілі під’їхало ще кілька чоловік. Серед них — Вєтров. Широкоплечий бригадир рятувальників кинув на мене ревниво оцінюючий погляд з-під золотавих кошлатих брів і спитав у Вєтрова:

— Підете з нами?

Він скоса стрельнув у мене поглядом, і я збагнув, що питання стосується й мене. Професор не квапився з відповіддю, надаючи мені можливість вирішувати. Ну що ж. коли так.

— Вийду раніше рятувальників. Де помічник?

Я зібрався був пояснити, про якого помічника питаю, але професор покликав:

— Смирнов!

До нас протиснувся худорлявий рухливий чоловік з довгою кучерявою чуприною. Зовсім молодий, років двадцяти двох, з блідим м’ясистим обличчям.

— Розкажіть докладно, як усе сталося.

Йому вже, очевидно, набридло розповідати одне й те саме, гострота пережитого встигла притупитися. Але гіркі складки біля губ лишились і в глибині очей миготіла розгубленість перед незбагненним.

— Ми з Олексієм Анатолійовичем саме закінчили кріплення і поверталися в місто. Він сказав мені: “Давай до шлюзу, небоже, — це він мене так називав, — а я затримаюся ненадовго, перевірю з’єднання в трійнику. Ну я, звичайно, не послухався. Згідно з новим роз’ясненням до інструкції в Зоні не можна лишатися одному.

Вєтров схвально кивнув, хоча Смирнов не дивився на нього.

— Я відплив недалеко, зовсім недалеко, тільки щоб він не помітив мене, і принишк за трубою. Звідти було видно, як мигтить промінь прожектора на шоломі Олексія Анатолійовича. Раптом промінь згас. Я кинувся туди, де він зупинився, але там нікого не було. Почав роздивлятись і… може, це мені привиділось… Авжеж, привиділось, тільки дуже ясно, ніби збоку, на самій межі видимості, рухається величезна темна маса…

Він глибоко вдихнув повітря, збираючись щось додати, але передумав і тільки махнув рукою. Я спитав:

— Ви сказали “кинувся туди”. Минув якийсь час? Адже спочатку ви подумали, що просто випустили промінь з поля зору?

— Так, але минуло не більше секунди. Напрям відшукати було неважко — по трубі.

— Там була темна маса. Вам здавалося чи ви її бачили?

— Боюсь помилитись. Вона була дуже велика, та й ділянка моря з того боку була майже чорною.

“Темна маса”.

— Конфігурація?

— Не розібрав. Від неї ніби тяглися, звиваючись, смуги, схожі на щупальці… Це було недовго…

— Вона не наближалася до вас?

— Ні. Вона ніби відходила в протилежний бік.

“Нуль”.

— Дякую.

Я кивнув йому і попрямував до шлюзової камери.

— Одягнете костюм “Зета”? — спитав хтось з рятувальників.

Я не враз усвідомив, що питання стосується мене, і здивовано глянув на того, хто питав. Він уже простягав мені целофановий пакет. Бригадир штовхнув його ліктем і вже за спиною я почув приглушений шепіт:

— Ти що, навіщо йому “Зета”, він же…

Я натиснув кнопку — і шлюзові двері розсунулися. Ступив у камеру..

Я на місці події. Тривога розлита у воді: запах тривоги, відчуття тривоги, стан тривоги… Що чи хто випромінює небезпеку? Чудовисько?

Я ввімкнув великий сонар, посилив роботу органів нюху. Глухо. На екранах немає сплесків. Ніяких ознак великого працюючого організму.

Можливо, відчуття тривоги в мені самому, в моєму мозку, в помилковості моїх припущень? Я проаналізував низку думок і відчуттів, які привели мене в стан тривоги: так прокручує шахіст послідовність ходів, що дозволили супротивникові добитися переваги. Але на відміну від шахіста мені спочатку треба визначити, хто в даному випадку є супротивником. Чи не граю я сам проти себе?

Слухняно ввімкнулася система вищого контролю, засвідчивши, що мій мозок функціонує нормально.