Аля пила чай із сливовим варенням і дивилася телепередачу. Вона підклала під блюдко нейлонову серветку, аби не капнути варенням на скатертину. На тарілці сочився блідою сльозою тонко нарізаний ніздрюватий сир, лежали підсмажені хрумкі шматочки хліба. Тривала передача “У світі живого”. Обличчя диктора було трохи перекошеним, і Аля підозрювала, що справа тут не у його поганому самопочутті, а в недавно заміненому блоці автоматичної настройки.

“Знову доведеться сидіти вдома і ждати майстра”, — тоскно подумала вона і зачерпнула ложечкою варення — підсолодити трошки гіркоту.

Застережливо дзенькнув і залився треллю телефон. Дзвонила Таня, подруга, колишня однокласниця.

— Пам’ятаєш, що завтра паша група відзначає десятиріччя?

— Я не зможу піти, — винувато відповіла Аля. — Мені треба буде телемайстра ждати.

— Це ти облиш! — незаперечним тоном ошелешила її Таня. — Знаю я цих телемайстрів. Теж мені затворниця знайшлася, сучасна Сольвейг. Усе чекаєш на нього? І спробуй-но сказати неправду!

— Чекаю, — мов луна, відгукнулась Аля.

— Ну й дурна! Адже не місяці минули — роки!

— Роки…

— Жаль мені тебе, дуриндо. Сама в такій шкурі була, коли Вітя в Атлантиці загубився. Ну так то Атлантика і Вітя! На нього можна покладатися, не те, що на це твоє чудо-юдо. Куди він, до речі, полетів? На Аляску? Ах, так, пробач, це Ганнусин чоловік… А твій? На Марсі? Далі? Дуже далеко?

— Дуже, — відказала Аля. — Таню, я тобі вдячна за співчуття. Знаю, що ти від щирого серця…

— Добре вже, хоч знаеш, — задоволено буркнула Таня. — Та зрозумій, для життя тобі потрібний зовсім інший чоловік. Ти хоч пам’ятаєш, що, крім чуда-юда, на світі є інші мужчини?

Є, звичайно, — погодилась Аля.

І то добре. Отже, завтра о дев’ятнадцятій нуль-нуль. Розвіємо тугу, згадаємо “хвостатий” час. Вітю, ти що, не чуєш? — гукнула вона чоловікові. — Ввімкни плиту! — І конфіденційно — Алі: — Ох, уже ці мужчини! Зачитаються, в телевізор утупляться — і трава не рости. До речі, — тон її зробився змовницьким, — скажу по секрету. Там буде Володька, Володька Сергєєв. Пам’ятаєш його? Він з першого курсу був у тебе закоханий. Уяви собі, досі не одружений. Захистився, споважнів, став інтересний, докторську пише. Весь у роботі. Часто тебе згадує.

— Він завжди був інтересним. І зовні теж, — погодилась Аля.

— От і гаразд! Значить, домовилися! — вигукнула Таня. — Зразу ж дзвоню Володьці.

— Не треба дзвонити. Я не зможу прийти.

— Ти збожеволіла? Просто збожеволіла! Та я не можу цього так полишити. За годину буду в тебе. Що? Це я не тобі, це — Віктору. Ой, вибач, за годину ми маємо бути в знайомих. Ну тоді завтра забіжу до тебе на роботу. А ти подумай до завтра. Не маленька ж, сама розумієш. Він може зовсім ніколи до тебе не повернутися.

— Може, — сказала Аля. — Цілком.

— А коли все розумієш, давай зразу домовлятися на завтра.

— Не домовимося. Дякую за запрошення, Таню. Заходь до мене на роботу погомоніти. Я чула, що твого Віктора підвищили в посаді. Перекажи йому мої вітання.

— Я вже замовила з цього приводу нову куртку для Віті і шубу для себе. Він у мене буде такий, що всі позаздрять… Так, так, Вітюню, вже йду. Не хнюп носа, подруго! Завтра забіжу до тебе. Жди.

— Ждатиму, — пообіцяла Аля, кладучи трубку.

Чай, звичайно, прохолов, і довелося його підігрівати. 1і телевізору закінчилася передача “У світі живого”, почалась “Загадки астрономії”.

— Дорогі телеглядачі! Ви вже чули про загадкові сигнали з сузір’я Близнят, — мовив диктор. — Дозвольте мені коротко нагадати суть… Отже, характеристика сузір’я, яке відстоїть од нас на тридцять три світлових роки і чітко вирізняється на північному небі…

За вікном на вулиці почулося ревіння мотора — це ганяв по двору на саморобному мотоциклі невгамовний шестикласник капловухий Петько Шуляков. Завтра на настійне прохання його матері Аля оглядатиме Петька в поліклініці на предмет виявлення в нього психічних аномалій. Та Аля зарані знає, що причини аномалій у Петьковій поведінці слід шукати зовсім не там, де гадає його мама, яка займається сином лише в нечасті хвилини, вільні од відвідування перукарень та салонів…

Диктор бубонів далі:

— …видима зоряна величина — одна і дві десятих, паралакс…

Аля злизнула солодку краплю з губи і потяглася за чашкою.

— …дев’яносто дев’ять тисячних…

Аля простягнула руку до телевізора — перемкнути програму. В цей час диктор сказав:

— …імпульсне випромінювання вперше зареєстровано вісімнадцятого серпня у вигляді трьох спалахів. Потім настала пауза, і знову цикл повторюється. Деякі вчені навіть стверджують, що ми маємо справу з сигналами розумних істот. Втім, дещо схоже висловлювалось і при відкритті пульсарів…

Аля не перемкнула програму. Вона не могла визначити, що саме привернуло її увагу в повідомленні, і нервувала. “Я стаю дратівливого, — подумала вона. — Старію, чи що? Вона підвелась у кріслі і заглянула в дзеркало.

— …попросимо прокоментувати академіка Нагасяна. Будь ласка, Ашоте Ваграмовичу…

Смагляве худорляве обличчя з гачкуватим носом. Академік розгортає карту зоряного неба.

Алі раптом пригадався сьогоднішній сон. Знову наснився Юра. Він стояв на площадці перед дверима і натискував на кнопку дзвоника, як вони домовилися, — два довгих і один короткий. Вона чула його дзвінки, але не могла піднятися з ліжка. Вона була прикута до нього ланцюгами. “Він піде, — з відчаєм думала Аля. — Піде назавжди”. Прокинулася в холодному поті.

— …можливо, ще не вивчене нами природне явище, — говорив академік. — Дивовижна сталість сигналів всередині циклу: два довгих і один короткий…

Аля не чула його подальших слів. Варення з упущеної ложечки розтікалося по старовинній — ще прабабусин подарунок — льняній скатертині.

“Що він каже? — думала Аля. — Цього не може бути, не може бути…”

Штурман прокинувся від звуків пісні. Хтось над самим вухом упівголоса співав:

Одрата, сбадрата і се і каяма,

Ачіла, свадріла…

“Ну й жартики!” — подумав штурман і навмисно поволі розплющив очі. Але в каюті нікого не було, Та голос не змовкав:

Одрата, сбадрата…

“Може, радист впіймав якусь передачу? Але ж двері до радіорубки причинені щільно. Галюцинація? То чому ж так чітко й ясно?”

Він почав прислухатися до себе. Ні, нічого не боліло, в голові не наморочилося. А голос то віддалявся, то наближався, і здавалося, що співець перебуває десь неподалік:

Одрата, сбадрата і се і каяма,

Ачіла, свадріла, прадріга і броне…

“Слова чужі, незнайомі, і все ж таки здається, ніби це перекручена рідна мова. Чи не тому, що слова дібрано згідно законів граматики, яку вивчав у дитинстві?”

Штурман викликав по селектору третю каюту.

— Привіт, — посміхнувся з екрана радист. — Готуєшся заступити на вахту?

— Ніяких новин?

— Ранувато ще. Годин так через п’ять почнемо приймати передачі із супутників.

— Радіошуми?

— Ті ж самі, нічого нового. Зайдеш до мене?

— Пізніше.

Він відключив зв’язок, і тієї ж миті почувся голос:

Одрата, сбадрата…

Голос басовитий, хрипкуватий, він явно належав землянину. “Напрочуд явно, — подумав штурман і запитав себе: — А якщо саме в цьому — пастка?” Він гукнув:

— Хто це?

У відповідь — та ж сама пісня. Проте тепер голос здавався знайомим. Він швидко наближався. Штурману здалося, що він от-от зіткнеться із співцем. Мимоволі відсахнувся, та занадто пізно: пісня вцілила в нього, як куля. Він зрозумів це, коли вона почала видзвонювати у мозку, ніби стала часткою його пам’яті, його особистості. Штурман пригадав фантастичне оповідання про те, як одного разу радіостанції Землі почали приймати передачу інопланетян — частини якогось рівняння. Земляни зраділи: нарешті зустріч з братами по розуму! Розшифрувати рівняння не вдавалося, та чомусь радисти зразу ж і напрочуд міцно запам’ятовували його компоненти, а воно все росло й росло, вкладалося в їхній пам’яті кільцями, ніби якась інформаційна зліз я, і пам’ять уже не могла вмістити його, люди божеволіли, починали говорити чужою мовою, не взнавали родичів, кидалися на них, калічили й вбивали або ж робили із них заляканих рабів. Усьому людству загрожувала загибель.