“…Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу визначити, зафіксувати, обчислити, — що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитинство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо проаналізувати неупереджено, то дитинство і юність це: 1. Недосвідченість, яку соромляться назвати нерозумністю, вважаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси — поспішність або — як її ще інколи називають — рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.

Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літературу, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище.

Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у зовнішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки. їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мовити, внутрішньою.

Справді, мав слушність учений, який виголосив: середовище, проходячи крізь людину, стає складнішим, набуває нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто припустив: може, саме тому Всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її.

Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, заважають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, якщо я стер цю інформацію про людину…”

Сигом продовжує аналізувати, за секунду виконує мільярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини в пам’яті якось пов’язані із загубленою ланкою, тому необхідно встановити, як вони з’явилися. В цьому може допомогти контакт з людиною, наприклад, розмова із цим космонавтом. З іншого боку, не менш істотним є вчасно подолати свої сумніви, вміти не зациклитися на них.

Він добре знає ціну сумніву — якості розуму, яку одержав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна встановити помилки на пройденому шляху, виправити їх і досягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хворобу, що розкладає розум…

— Доведеться тобі дещо пояснити, — каже сигом. — Може, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш необхідність моїх вчинків. З дня мого створення світ для мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднанням елементів, їх рухом, перестановками. Народження й загибель світів видавалися мені нескінченним струшуванням стакана з гральними костями, щоб виявити усі їх можливі сполучення. І я поклав вивести для Всесвіту “закон рулетки”, зрозуміти спрямування розвитку матерії…

— Непосильне завдання навіть для тебе, — каже людина, і їй на мить стає моторошно, ніби війнуло холодом з нескінченних глибин Всесвіту.

— Тепер ти хоч трохи уявляєш моє завдання. Знай: від самого початку я шукав спільне між такими різними створіннями, як амеба і людина, слимак і сокіл, віруси й мавпи…

— У живих створінь багато спільних параметрів, — чи то погоджується, чи то заперечує людина.

— Мені необхідно було виділити головні — об’єднуючі, описати, включити їх у рівняння…

І який параметр ти вважаєш головним? — без тіні іронії запитує людина.

— Пізнання світу, в якому вони живуть. Кожне створіння по-своєму його сприймає і, ніби мініатюрна лінза, відбиває шматочок навколишнього середовища, збирає свою краплину інформації. Це схоже на те, як бджоли наповнюють медом стільники.

І ти вирішив одразу поласувати медом з усіх стільників? — запитує Подільський.

— Ти правильно зрозумів мої наміри, але не віриш у можливості сигома, тому що не можеш осягнути їх. Але ж ви, люди, створили мене як інструмент для пізнання світу. Це більше, ніж щось інше, ріднить мене з живими істотами…

Щось важливе не договорив сигом. Космонавт зрозумів: він свідомо урвав фразу.

Іноді мені здається, що загублену ланку слід шукати в неживій природі; а іноді, що я втратив важливий параметр, який об’єднує всі живі істоти Всесвіту. Якщо вдасться відновити цей параметр, зможу відновити й втрачену ланку рівняння. А тоді вже недалеко й до завершення моєї основної праці. Я побудую повне рівняння і зможу розв’язати його. Тоді я знатиму про світ не тільки те, який він насправді, а й яким буде в майбутньому. Тепер ти збагнув важливість моєї праці? Чого варто твоє життя порівняно з цим? Тож чи маю право гаяти час, щоб рятувати тебе?

— Не маєш, — скорботно й суворо погоджується людина.

— Не повинен, — розмірковує сигом, водночас дивуючись нелогічності своїх дій — всупереч висновкам усе ще розбалакує з людиною, непродуктивно гає час.

А космонавт міркує: “Здається, в ньому зосталося щось людське. Можливо, він не просто машина для пізнання світу, не позбавив себе пам’яті про минуле? Тоді в нього пошкоджені й заблоковані лише деякі механізми активації пам’яті. Отже, не все втрачено. Коли збереглось “учора”, буде й “завтра”. Він зуміє з машини знову стати сигомом — сином людства. І тоді зможе якщо й не досягнути мети, то хоча б підійти до неї ближче…”

Подільському шкода сигома, бо вже уявляє, яким жорстоким явиться пізнє каяття, яким холодним і порожнім буде для нього космос, коли залишить людину напризволяще. Але просити допомоги не стане. Він би не просив її навіть у свого рідного сина…

— Спробую сам відремонтувати корабель, — каже він. — Я вже трохи перепочив.

Він намагається навіть підвестися, але сили лишають його. Єдине, що вдалося, — у всякому разі він так думає — це приховати від сигома свою немічність…

“…Тепер він думає не про свого сина, а про мене, чужого. Але думає не як про чужого. Він турбується про мене. Чому? Спробую числовим кодом описати логічність його вчинку відповідно до ситуації і можливостей його організму…”

Навіть мозок сигома, в якому імпульси проходять із швидкістю світла, працював кілька хвилин. Сигом не задоволений одержаним результатом. Він розуміє, що цієї інформації недостатньо, тому знову сумнівається в чіткій роботі своєї пам’яті. Щось втрачено, щось загублено, але що? І вій не відходить від людини, яка вже не благає зарадити їй, навіть погодилася з його висновками…

“…Він думає про мене, як про свого сина. І якісь його біохвилі, що виникають у цей час, такі тривожні і знайомі мені…”

Дивне почуття виникає в сигома у відповідь на ці думки. Йому вже не хочеться підраховувати логічність і відповідність його почуття. Йому вже не самотньо на цій байдужій негостинній планеті, а в пам’яті неначе самі по собі відчиняються дальні запасники-комірки, і сигом раптом згадує іншу, схожу на цю, людину. Колись давно на Землі сигом називав ту людину батьком.

“…Він очолював інститут, а я знав його як головного конструктора сигомів. Його звали Михайло Дмитрович… Так, Михайло Дмитрович Костирський… Як же я міг забути про нього?..”

Нараз мов живий постає в пам’яті його образ — невисокий, повновидий, із лагідною, трохи винуватою усмішкою. Перш ніж щось сказати, мав звичку пожувати губами, ніби обкатував слово. Ось і зараз пожував повними губами й запитав:

“Як тобі там? Не важко? Не страшно?”

“Важко й страшно”, — відповідає сигом.

“Ти мусиш через це пройти. Син повинен іти далі за батька. Для цього ми й готували тебе”.

І зовсім не від того, що прозвучали ці слова, а від спомину про людину сигому стає приємно. Він думає, що, мабуть, і справді забув щось істотне, коли воно владарює над ним і зігріває в холодній безмежності.

Якісь невидимі, проте міцні ниточки зв’язують його з людиною, яка гине, і тим, що живе в його пам’яті…