Я пригадав ембріонів у акулячому череві й зрозумів, що мені ще не раз доведеться з жахом, жалістю і співчуттям згадувати цих безталанних дітей природи, які ніби уособлювали принцип боротьби за існування. Невже тільки так могло виникнути й існувати земне життя?

Уловлювачі променистої енергії перетворювали її у великі молекули — охоронців енергії, починалася велика кривава гра: добувачі енергії поїдали один одного, утворювали піраміду, де одна ступінь нічого не знала про іншу. Але, безконечно ускладнюючись, вони врешті утворювали розум, який здатний вмістити в себе й усвідомити всю пірамідувід основи до верхівки — визначити вісь-напрямок зросту і дізнатися, куди вона спрямована…

Та невже тільки так, через усю цю кров і біль? Невже немає іншого шляху для Експериментатора природи? Скажіть мені, експериментаторе Михайле Дмитровичу? Чому ви в своїх дослідах можете бути добріші за природу, у якої набагато більше можливостей? їй немає діла до людей? Виходить, і людям немає до неї діла, чи є тільки тому, що вони залежать від неї. А якщо перестануть залежати? Ви насмішкувато усміхаєтесь, учителю, ви хочете сказати — “не перестануть ніколи”? Пригадую, ви не любите слова “ніколи”. І я його не люблю. Ненароком вихопилось. Отож, коли люди перестануть залежати від природи…

Ви знову хочете щось заперечити, вчителю…

Я так виразно уявляю вас у білому халаті, надітому на сірий піджак і завжди застебнутому не на ті ґудзики. Пригадуєте, коли одного разу я побачив його акуратно застебнутим, то не впізнав вас? Це було давно, у моєму ранньому дитинстві. Ви так весело сміялись над моєю помилкою, запрошуючи і мене посміятися над нею. Але зараз нам обом не до сміху…

Я побачив водолазів, що пливли назустріч…

4

Мені не хотілося бачити її такою — з сумною зморшкою між бровами, з тремтливими губами. її очі блищали сухо й гостро, хоча для неї зараз ліпше було б дати волю сльозам. Ці очі не зупинялися ні на кому з оточуючих, крім мене. І щоразу в них спалахували іскорки надії. Надії на що? Ніхто не може оживити її чоловіка. Втішати я теж не вмію.

Проте вона ждала не втіхи. З самого початку нашого знайомства, з того моменту, коли ми вперше побачились, вона щось згадала й хотіла, щоб згадав і я. Але що я міг згадати, якщо побачив її вперше? Та чи вперше? Часом мені починало здаватися… Чи варто звертати увагу на те, що здається, якщо воно не підтверджується фактами? Ні, не варто. Треба неухильно дотримуватись цього принципу, твердо встановленого для себе.

Я думав про “чудовисько” й про те, чим воно виявилося насправді. Мешканців підводного міста підвели дві протилежні речі, що співіснують, хоч як це дивно, разом: надмір і брак уяви. їх лякали вигадані ними жахливі монстри, і вони не могли уявити чудовиська, сконструйованого природою із звичайних водоростей. Тому вони спокійно пропливали повз принишклу гору сплетених водоростей. Саме так люди іноді селяться поблизу дрімаючого вулкана…

Я доторкнувся пучками пальців до округлого плеча жінки.

— Мені час, Людмило Борисівно…

Я приготувався зустріти її погляд, але вона тільки нижче схилила голову.

— Ви не могли б лишитися тут ще трохи? День, два…

— Навіщо? Жителям міста більше не загрожує небезпека.

— Ваша правда. — Її тон протирічив словам. — Прощавайте. На вас чекають великі справи.

Фрази були логічні й справедливі, проте мені аж ніяк не сподобався тон, що ним вони були скавані. Щось схоже на співчуття ворухнулося в мені. Невже хочеться виконати її прохання й побути тут “ще трохи” — два дні? Навіщо? Ні, в цьому немає сенсу.

— До побачення, Людмило Борисівно. Може, ще зустрінемось.

Тоді я не думав, що мої слова стануть пророчими — просто в ту хвилину спало на думку прислів’я про гори, які не зустрічаються, і про людей… До речі, гори теж можуть зустрічатися під час великих землетрусів…

— До побачення, — прошелестів її голос, і раптом мені здалося, що подібне зі мною вже бувало, що колись дуже давно я чув її голос з такими ж інтонаціями. Ввімкнув СВК: трикутник ідеально рівнобедрений — отже, серйозних аномалій немає. Але в пам’яті немає й інформації про зустріч з Людмилою Борисівною до відвідин підводного міста. Чи пов’язано це з таємницею, яку я не можу розгадати?

Раптом я спіймав себе на тому, що силкуюсь не думати про Людмилу Борисівну. Оце так новина? Виходить, мені хочеться думати про неї. ХОЧЕТЬСЯ ДУМАТИ ПРО НЕЇ? ЧОМУ? ЧОМУ? АДЖЕ РІВНОБЕДРЕНІСТЬ ТРИКУТНИКА НЕ ПОРУШЕНО…

Частина друга

ПЛЕМ’Я

1

Я продовжував свій шлях. Мене квапило вже не лише завдання Михайла Дмитровича і бажання розгадати таємницю. Виник інтерес — жагучий, нездоланний. Мене дуже цікавила історія, яку розповідали золоті таблички, знайдені в трюмі затонулого галеона: про бога Аамангуапу, про стародавній народ, — підтвердити а чи спростувати гіпотези, що виникли у мене. Для цього треба було передусім добратися до тих країв, про які розповідало послання царя. Але дорога туди була далекою, а та сама цікавість, яка підштовхувала й вела вперед, частенько затримувала мене в дорозі…

Зненацька здаля почувся шум, вереск, хрипке ревіння. На галявину, накульгуючи, вискочив шимпанзе. Шерсть звисала з нього жмутами, очі люто виблискували. Він жалібно вив. Його переслідувало кілька шимпанзе на чолі з величезним самцем, очевидно, ватажком. Вигляд у ватажка був страшний: у вищиреній пащеці жовтіли здоровенні ікла, волосся піднято сторч. Він тягнув за собою велику гілку, гатив нею по деревах. Час від часу він підбігав до якого-небудь дерева і розгойдував його, демонструючи свою силу.

А втім, це було зайвим, оскільки противник і не думав про опір. Однак згодом я зрозумів, що помилився, недооцінив утікача. Він раптом зупинився і повернувся до переслідувачів. Ні, він іще не здався! Наступної миті обхопив обіруч стовбур дерева і з погрозливим “у-хо-хо” став щосили його трясти.

Тепер зупинились переслідувачі. Втікач скористався цим, підскочив до одного із найслабших самців, що супроводжували ватажка, видер у нього з лап гілку. Мавпи сахнулися.

Я оцінив відчайдушну мужність одинака.

Ватажок розлютився ще більше. З пащі в нього потекла слина, він стрибнув на втікача, і той ледве встиг ухилитись. Решта мавп поспішили до місця сутички. Втікачеві нічого не лишалось, як визнати свою поразку. Він став присідати на місці, схилився перед ватажком аж до землі й притиснувся губами до його стегна. Але переможець не змилостився. Він вкусив переможеного, скочив на нього верхи і заходився щосили лупцювати його ногами.

Кепсько було б бідоласі, але, зібравши рештки сил, він вислизнув з-під свого розлюченого ворога і, накульгуючи, побіг геть від лісу по рівнині, вкритою високою травою.

Ватажок і решта мавп недовго переслідували його. Чи то вирішили, що достатньо провчили непокірливого, чи то не наважились відриватись від знайомих місць.

Тим часом утікач мчав усе далі й далі по рівнині. Я вже втратив його з очей, як раптом він з’явився знову. Він біг назад, до лісу, петляв, голосно кричав. Якісь звірі гналися за ним. Ось кілька переслідувачів забігли збоку, явно наміряючись відрізати йому дорогу до рятівної зеленої стіни.

Тепер уже було видно, що це зграя диких собак. Вони переслідували здобич за всіма правилами полювання. Тоді як одні з них виконували роль загоничів, інші намагались перехопити жертву. Собак було надто багато, вони оточили мавпу з усіх боків.

Шимпанзе зацьковано оглянувся на всі боки, поки не зустрівся поглядом зі мною. І тут же кинувся бігти до кущів, за якими я ховався. Чулося його уривчасте дихання — сили бідолахи вже кінчалися.

Він упав біля моїх ніг, і зграя з голосним гавканням оточила нас. Я з цікавістю розглядав собак. Зустрівши незнайомого противника, вони не зразу наважувались атакувати. Собаки мали жалюгідний вигляд, ребра ходили ходором, жадібно палали очі, слина летіла з розкритих пащек. Мені було шкода їх. Чи маю я право втручатися в природний процес, хоч би яким жорстоким він мені здавався? Адже нещасні звірі не винні в тому, що їм хочеться їсти…