Одна брова Льва Ілліча багатозначно підстрибнула, друга залишалася на місці. Це означало: так.

Полковник знав слабинку начальника лабораторії, вдавано зітхнув:

— Без вас, як без очей, Леве Іллічу.

Задоволена посмішка з’явилася на губах Льва Ілліча, проте він одразу ж злизнув її кінчиком язика і скептично похитав головою:

— Смійтеся, смійтеся над старою людиною…

Одначе всупереч словам голос його був благодушним.

Є коментар, Семене Антоновичу. Відбитки вийшли слабкими не випадково. У того, хто залишив сліди, цілком імовірно патологічна шкіра. Майже немає жировиділення та потовиділення.

Полковник подався наперед:

— Леве Іллічу, а ви, як справжній мудрець, можете визначити хворобу?

— Таке явище можливе, приміром, при високій температурі. Але, як я розумію, навряд чи буде людина з сорокаградусною температурою походжати по лабораторії…

Він хитро блиснув очима до полковника. Той негайно кивнув, висловлюючи всім виглядом посилену увагу і схвалення…

— Порушується потовиділення і при зобній хворобі, Семене Антоновичу. Та ми з вами знаємо, що тоді відбитки були б усе ж таки виразніші… — Він інтригуюче помовчав і багатозначно додав: — Колись я бачив точнісінько такі відбитки. Це була знаменита справа Биркасова. Два роки злочинця не могли виявити. Врешті-решт відбитки його пальців показали одному старому криміналістові…

І зовсім ви не старий, Леве Іллічу. Мужчина у розквіті сил.

— Ну й майстер же ви полестити, Семене Антоновичу. Інший на моєму місці вам повірив би й розімлів. Але мене це вже не обходить.

Та як не робив суворе обличчя начальник лабораторії, як не стримував усмішку задоволення, вона таки проклюнулася… І він поквапливо заговорив:

— Смішно згадати, скільки вони морочилися з цим. Гм… так от, я подивився на відбитки і тихо, зауважте собі, дуже тихо, аби, не дай боже, не нав’язати свою думку і щоб почув тільки той, хто хоче почути, сказав: здається мені, у вашого “мокрушника” хвороба шкіри. І правильно було б називати його не “мокрушником”, за яким рахується шість убивств, і не “ведмежатником”, що зламав вісім банківських сейфів, а звичайним “іхтіозавром”. Бо він, видно, хворий на іхтіоз, і шкіра в нього схожа на риб’ячу луску. Вона груба й потовщена. А обличчя в нього має бути відповідно малорухливим, маскоподібним. Записали вони, таким чином, з моїх слів уявний словесний портрет. А коли нарешті за допомогою того ж, завважте собі, уявного портрета спіймали злочинця і порівняли з моїм описом, усі деталі зійшлися як викапані. А то ще….

— Даруйте, Леве Іллічу, — м’яко урвав полковник. Він знав, що криміналіст може годинами згадувати випадки із своєї практики. — Я хочу показати вам ще одні відбитки.

Він дістав із шухляди кілька фотознімків. На них теж були збільшені відбитки пальців, зняті із вм’ятини на крилі автомобіля, в якому загинув Олексій Резанов. У вічі впадав характерний малюнок ліній, схожий на знаки множення.

Лев Ілліч тонкими довгими пальцями вийняв з кишені лупу й трафаретку, кілька секунд вивчав і порівнював знімки, потім рішуче сказав:

— Цілковита ідентичність, уявіть собі.

— Значить, і там і тут можна припускати присутність однієї особи, “іхтіозавра”, як ви його влучно назвали?

— Ну, робити висновки — це вже ваша справа, Семене Антоновичу. А втім, на вашому місці я зробив би їх і склав би уявний словесний портрет.

— Ми знаємо дещо і про його костюм, — сказав полковник. — Ось акт хімічного аналізу: “Шерсть із двадцятипроцентним додатком лавсану, колір темно-синій в білу цятку, артикул сімдесят чотири, склад матеріалу — сорок вісім, сорт — перший. Випущений Чернігівським комбінатом, поставлений на швейні фабрики імені Смирнова-Ласточкіна в Києві та Клари Цеткін у Дніпропетровську…” Потових плям на клаптику матерії, на жаль, не виявлено…

— Ну що ж, Семене Антоновичу, загальний баланс і так непоганий — ви маєте деталі уявного словесного портрета і опис одягу.

— Ваші слова для мене закон, Леве Іллічу, — поспішна запевнити полковник. — І лише тому я дозволю собі ще трошечки затримати вас. Продивіться, будь ласка, деякі розрахунки…

Лев Ілліч мигцем глянув на папери.

— Зі мною вже радились, і я перевірив розрахунки. Тут усе правильно.

— Але тоді виходить…

— Маєте рацію. Виходить дурниця. Одначе розрахунки вірні. А коли ви його впіймаєте, в чому я анітрохи не сумніваюся, ми подивимось, чи справедливі мої припущення та словесний портрет.

Лев Ілліч велично простягнув руку полковникові. Тарнов потиснув її, пробурмотівши:

— Дякую… До побачення…

Він промовив іще декілька вдячних слів на взірець “ви нам дуже допомогли”, проте робив усе це машинально, бо його думки були зайняті незбагненним фактом. Коли розрахунки були вірними, то виходило, що загальмований двадцятитонний ваговоз з вивернутим кермом за всіма незаперечними законами природи мусило занести мінімум на два метри вперед. Але чоловік у темно-синьому костюмі, із шкірою, як риб’яча луска, та обличчям-маскою, викинувши руку вперед, зупинив його, сам лишившись при цьому ве-ушкодженим…

Після дощу галька була вологою, шатро неба здавалося випраним, а смуга моря біля берега потемнішала.

Відпочиваючі не поспішали на пляж, лежаки під дашком були вільні. Аля сіла на один з них. Алин знайомий поїхав учора, а її путівка закінчувалася через тиждень.

— Нудьгуєте?

Вона повернула голову.

Чоловік середнього віку. Либонь, усе в ньому було “середнім” — обличчя і постать. Тільки усмішка якась дивна — самими очима. Вже згодом вона завважила: очі в нього часто і майже невловимо змінювалися. То вони були поважними, то веселими, а часом у них з’являвся смуток.

— Я випадково прийшов сюди — через дощ, — мовив чоловік. — Раніше ходив на той пляж, а тепер на дорозі туди — величезна калюжа. От і завернув. А тут — ви.

— Ну то й що? — Говорячи, вона скосила погляд так, аби в скельцях окулярів побачити свою голову: чи охайна зачіска?

— А ви мені не випадково зустрілися, — відповів чоловік. — Я це точно знаю. І здається, що ви лікар.

— А я й справді лікар, — розгублено мовила Аля.

— Значить — доля. “Світло дальньої зорі і світло долі — у моїм вікні”.

Його очі дивилися на неї привітно. Аля зраділа, що він знає її улюблений вірш. Він надів темні окуляри. Аля запитала:

— А якби я не була лікарем?

— В юності я кохав жінку, схожу на вас. Вона була лікарем, працювала в Орлі. А випадкових збігів у цьому житті майже не буває. Випадок і закономірність — два боки однієї медалі.

Аля почала хвилюватися. Вона нахилилася до нього, наче хотіла заглянути крізь темні окуляри в його очі.

— Я теж з Орла, — мовила машинально.

— Тому я й кажу: доля, — анітрохи не здивувавшись такому збігові, сказав чоловік і підвівся. — Ходімо в море.

Плавала вона поганенько, швидко втомлювалася. Хотіла було повернути до берега, але чоловік запропонував:

— Пливемо далі. Якщо натомилися, потримайтесь за мої плечі. Не соромтеся. Скажіть лише: Юрію, я втомилася…

Мабуть, нікому іншому вона б отак зразу не довірилась, та ще й у воді. А тут, наче й не було нічого, легенько вхопилася за його плечі, і він, мов дельфін, помчав її у відкрите море.

— Досить! — закричала вона. — Повертайте!

Юрій слухняно повернув. Плечі його були холодними, її пальці відчували гладеньку шкіру, під якою перекочувалися м’язи. На мить їй здалося, що це і справді не людина, а дельфін.

Коли вони вийшли на берег, під ласкаве сонячне проміння, у неї виникло відчуття чогось незвичайного.

Їй було вже двадцять шість років. Заміж вона вийшла за колегу-лікаря, що поділяв багато її поглядів і смаків і, як вона, жваво цікавився мистецтвом, музикою, театром. Ще зовсім недавно — три роки тому — вона вважала себе щасливою: люблячий чоловік, великі сподівання, мрії. Разом укладали плани на майбутнє у райдужному світлі. Влітку подорожували річкою на байдарці, декілька разів вирушали в далекі туристські поїздки.