…Коли автоінспектор і карета “швидкої допомоги” водночас прибули на місце аварії, Олексій Резанов був мертвий. Його тіло насилу витягли з розплющеної кабіни перекинутого ваговоза.

Автоінспектор ніяк не міг установити причину гальмування та крутого вирулювання. Скільки він не оглядав дорогу перед автомобілем, не вдалося виявити нічого, що могло б дати ключ до розгадки події. Людина чи тварина — в цьому автоінспектор був упевнений — проникнути на огороджену спеціальною сіткою автостраду не могли. Сама собою напрошувалася версія, що шофер задрімав і вивернув кермо мимоволі, а вже потім загальмував. Автоінспектор сфотографував ваговоз із кількох позицій.

Шалено завиваючи, під’їхала машина техдопомоги, оснащена підйомним краном. Дебелі молодці з обвітреними червоними обличчями просунули під ваговоз Резанова спеціальні сталеві пояси-ланцюги, закріпили їх петлями, вбили в них гаки підйомного крана.

— Віра! — і ваговоз повільно, мов смертельно поранений звір, став підніматися на колеса. Автоінспектор знову зусібіч заклацав затвором фотоапарата.

Раптом він зупинився, підійшов ближче. І тут він побачив таке, що в нього миттю зашерхло горло, замість слів з рота виривалися безтямні звуки. Жестами він попросив робітників припинити підйом і, присвічуючи ліхтариком, нахилився до лівого крила машини. Тепер сумнівів не залишалося: там, на заокругленні, виднівся вдавлений виразний відбиток людської долоні…

Минуло ще кілька секунд, доки автоінспектор переборов подив і знову заходився фотографувати. Потім, розпорядившись, аби ніхто не торкався ваговоза, попрямував до своєї машини і по радіотелефону викликав чергового ДАІ по місту.

Невдовзі на місце події прибув величезний автофургон із синьою смугою на борту та червоним написом “Міліція”. Це була пересувна криміналістична лабораторія. З неї вийшло двоє чоловіків у однакових світлих плащах. Один з них, низенький і худий, ніс валізку, на шиї другого, опасистого і високого, з червоною потилицею, бовталося кілька фотоапаратів та лампочок з рефлекторами. В правій опущеній руці він тримав, наче мініатюрну гармату, ще один фотоапарат з телескопічною насадкою. Від фотоапарата тягнувся довгий провід, який зникав у надрах фургона-лабораторії. Ще два проводи до фургона тяглися від гірлянди фотоапаратів і лампочок на його грудях. Здавалося, весь цей чоловік — лише придаток до лабораторії, один з її агрегатів. Він кілька разів обійшов понівечений ваговоз. Знову заклацали фотоапарати. Цим разом зйомка провадилась у невидимому промінні спектра — інфрачервоному та ультрафіолетовому, аби виявити те, що вже стерлося або зітреться в ході розслідування.

По тому експерти заміряли місце події. Промені ліхтариків затанцювали, мов світлячки, по асфальту й землі на узбіччі. Почувся вигук:

— Отут!

Інспектор поспішив на вигук і побачив, що експерт нахилився і роздивляється сліди на грунті. їх залишили чоловічі гостроносі черевики на рубчастій підошві. Другий експерт уже готував гіпс для зняття відбитків.

Сліди вели на автостраду. Їх удалося виявити і по другий бік траси. Виміривши відстань між слідами і встановивши довжину кроку, експерти вирахували за таблицею зріст мужчини, що перетнув автостраду. Був він ледь вище середнього — близько метра вісімдесяти сантиметрів.

Разом з автоінспектором експерти оглянули сітку-огорожу автостради. Їм поталанило. В одному місці між чарунками зачепився клаптик темно-синьої матерії. Експерт пінцетом зняв його і сховав у коробочку.

Далі всі троє повернулися до ваговоза, з особливою увагою оглянули вм’ятину на крилі з відбитком п’ятірні, обробили його парою йоду й порошками. Тим часом шофер автофургона розставляв на дорозі візири. За їх допомогою вдалося з’ясувати ще деякі деталі аварії: кут повороту, кут заносу… Помножили масу ваговоза на швидкість, співставили з шляхом гальмування…

Той з експертів, що робив розрахунки в блокноті, почухав пальцем перенісся і заходився рахувати наново. На його лобі горошинами проступили краплі поту. Він простягнув блокнот товаришеві, попрохавши:

— Перевір. Може, я щось плутаю… Минуло кілька хвилин…

Коли експерт повертав блокнот, його рука тремтіла.

— Ти все підрахував правильно, — пробурмотів він.

— Нічого не розумію. Цього не може бути. Або шлях гальмування був довший, або спідометр набрехав.

Перевірили все ізнов. Згодом іще й іще. Плащі давно було скинуто. Сорочки прилипали до тіла.

— Чортівня якась! — спересердя мовив автоінспектор.

З розрахунків виходило, що важко навантажений автомобіль, який мчав по автостраді із швидкістю 80 кілометрів на годину і погасив у мить гальмування швидкість до 30 кілометрів, перекинувся не стільки внаслідок крутого повороту керма та різкого гальмування, скільки через удар об перешкоду. А цією перешкодою був чоловік з простягнутою вперед рукою…

Полковник міліції Тарнов тяжко сперся на стіл, підтримуючи голову руками. Після масажу скронь біль не відступив. Він охоплював голову тугими обручами, стікав кудись в область потилиці і накопичувався там. Час від часу експерти приносили висновки, акти тощо. Полковник передивлявся їх і намагався систематизувати.

Сьогоднішній день полковника почався телефонним дзвоником з публічної бібліотеки. Сповіщали про то, що вночі хтось пробрався до запечатаного книгосховища. Хоч на дверях не було слідів злому, проте слідів невідомих відвідин не можна було не помітити. Злочинець дістався туди начебто з тією метою, аби у строго впорядкованому книжковому світі, щільно запакованому в шафи-обойми, вчинити хаос. За найбільш оптимістичними підрахунками потрібно було не менше трьох днів, щоб об’єднаними зусиллями всіх працівників бібліотеки та студентів-добровольців поставити книги на свої місця. Картина злочину ускладнювалася тим, що, хоча система сигналізації утримувалась у повному порядку, вона не спрацювала.

Полковник Тарнов запросив на бесіду інженера по сигналізації. Ним виявився молодик, який недавно закінчив електромеханічний факультет політехнічного інституту. Очі відвідувача були спокійними, але на щоках пашіли червоні плями, а рухи видавалися скутими.

Полковник поставив кілька обов’язкових запитань, згодом спитав:

— Вам не важко самому обслуговувати всю систему сигналізації?

— Ні, — дещо нерішуче відказав інженер. — Бачте, у всій мережі є два виходи — на пульт керування і на контрольний екран. Екран показує будь-яку несправність, причому обчислювальний пристрій класифікує її, А коли я де в змозі усунути несправність, завжди можна викликати монтерів з пункту обслуговування.

Він говорив швидко, інколи ковтаючи склади” Полковник заглянув у його світлі, майже прозорі очі — немовби скельця. “Мовить невимушено, вміє приховати хвилювання”, — подумав Тарнов. Він здогадувався про причину хвилювання, знав, що інженер очікує запитання, на яке підготував відповідь. Та полковник не квапився з цим питанням. Спочатку слід було підготувати грунт,

— Ви одружені?

— Ні, — відповів інженер, втягуючи голову в плечі, ніби визнаючи провину.

— Це ваше перше місце роботи після інституту?

— Так, — губи в інженера здригнулися.

— Мені дали про вас чудову характеристику, — підбадьорливо сказав полковник, і молодикове обличчя густо залила краска. Навіть шия почервоніла. Тарнов вдав, наче не помічає збентеження відвідувача, і вів далі: — Ви ще в інституті обрали для себе спеціалізацію?

— Тема моєї дипломної роботи — сигналізація.

— Чим ви пояснюєте, що сигналізація у книгосховищі не спрацювала?

— Я довго думав над цим, та ніяких дефектів у конструкції не виявив. Вона мусила спрацювати.

— Може, пошкодження?

— Але контрольний екран у повному порядку. Він би його показав.

— Виходить, що ніхто сторонній не міг пробратися до книгосховища?

— Виходить, так.

І залишається шукати злочинця серед співробітників бібліотеки, до того ж знайомих з будовою системи сигналізації?