Ні, він не міг зрадити людину, яку називав батьком. Інакше люди не довідаються, задля чого живуть, страждають, вмирають. Він не міг діяти проти своєї суті.

Сигом знову ринувся до Горловини, знову опинився в її полі, яке буквально розчиняло захисну капсулу; боровся з останніх сил і майже досяг отвору, в якому з’єднувались і зникали спіралі світла. Часом втрачав свідомість. Відчував себе то величезною хмарою, то порошинкою, то хробаком, на якого наступила чиясь величезна нога. І на грані повного зникнення він дозволив потоку знову винести його назад.

Цього разу він подумав, що ніхто і ніщо не змусить його долати Горловину. Хоч потім сам себе картатиме, що не досяг мети. Ні, більше його там не буде, де він все одно безсилий і безпомічний, де він ніщо — розчавлений хробак, нежива деталь… Що б там не сталося, кого б людство не посилало до нього, як би не закликало його!

Із пекельних хвиль болю, які накочувалися на нього, випливла Аліна — так ясно, що він відчув її теплий подих. “Любий, — сказала вона, — який же ти змучений”. її руки ніби пестили його голову, як колись, ніжно торкалися волосся. “Тікай, любий, рятуйся. Я хочу, щоб ти жив, навіть якщо в мене, у всіх нас не буде майбуття. Ти маєш цілковите право розпоряджатися власним життям. Нехай же воно буде вічним. Тікай з цього пекельного місця. Я не докорятиму тобі. Живи!”

Він дуже виразно сприймав її почуття. Виявляється, там, на Землі, вона живе його болями, відчуває його муки. Це і є співчуття — воно притаманне всім людям, незалежно від їхньої вдачі. І тоді в ньому з новою силою спалахнуло відповідне почуття до Аліни, до всіх землян, які створили його для подвигу.

Зібравши всю волю, заряджений енергією до краю, схожий на гігантську кульову блискавку, він витягнувся, набув форми ракети і кинувся на останній штурм у страшну воронку, де зникали світло, простір і час…

“…Так ось у чому суть запитання, яке поставила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину, добував істину?”

Йому хотілося, щоб я неодмінно це згадав. Може, тим самим він рятував мене від самого себе, як не раз рятував свого сина. І не заради жалю, а заради співчуття…”

Сигом переповнений почуттями вдячності, він хоче так багато сказати цій людині, а водночас і тим; хто лишився жити тільки в його пам’яті. Він каже космонавтові:

— Тебе вилікують на Землі.

Людина розуміє, що сигом готовий негайно відбути на планету, і відповідає:

— Спершу ми зробимо так, як велить Кодекс космонавтів: законсервуємо корабель. Бортовий журнал я візьму з собою, а на кораблі лишимо записку.

— Навіщо? Для кого? — дивується сигом.

— Якщо хто-небудь висадиться на цій планеті й натрапить на корабель, йому знадобиться моє послання.

— Але ж ти про все розповіси на Землі, й люди довідаються, що тут сталося.

— А якщо це будуть інші космонавти? Не земляни, не люди?

Сигом піднімає Подільського і несе до “Омеги”. Він думає: “Ні, не логіка керує зараз моїми вчинками. Землянин не може зарадити моїй справі. Просто мені хочеться, щоб він — хоча і слабкий, майже безпомічний — був поряд зі мною, щоб розвіялася самотність. Певно, сильному необхідно, щоб поряд була слабка істота — лише тоді він відчуває свою міць. А без слабкої істоти він ніби й не сильний, не міцний. Він — слабкий. Певно, люди зрозуміли це давно. Можливо, зрозумів це і його син…”

Подільський щось говорить, але сигом його не чує: локатори зафіксували нове випромінювання, характеристика ритму якого доповнила рівняння, точно заповнивши прогалини.

“Невже нарешті знайшлася втрачена ланка?” — питає себе сигом, вмикаючи аналізатори і кутоміри, щоб з’ясувати, звідки йде випромінювання. І досить швидко визначає: його джерело — не в космосі. Воно ближче, значно ближче… Де ж? На цій пустельній планеті, у горах, у надрах?

Кутоміри показують неймовірний кут. Сигом знову й знову перевіряє. Йому здається, що зіпсувалися прилади. Він вмикає систему вищого контролю і пересвідчується: всі органи функціонують нормально. І все ж ніяк не може повірити, що джерело випромінювання — в ньому і в цій врятованій ним людині…

Тепер космос ніби відблискував бузковим і рожевим. Промені зірок спліталися у вогненне павутиння, ламалися, розтікалися тонкими струмками. Людина милувалася барвами космосу — вона могла собі це дозволити, бо ж була надійно прикрита енергетичною захисною оболонкою сигома. Якби не біль в йогах і попереку, якби не пекло в грудях, Подільському було б зараз так само затишно, як колись у салоні “Омеги”. Подумки він адресував десятки питань до сигома, і той нарешті відповів:

— Пробач за мовчанку, думаю, як би тобі все розтлумачити. Важко добирати слова. Справа в тому, що за Горловиною ніби нічого й не було, і водночас було все. Там знаходилося “ніщо”, та воно могло перетворитися на що завгодно…

Він змовк, перебираючи в пам’яті слова людської мови, він відшукував серед них ті, які були зараз потрібні. Матвій Подільський відчув, як важко сигому добирати їх, і підкасав подумки: “Спробуй пояснити через порівняння”.

— Порівняю це з бурхливими гірськими ріками, які впадають у море. Тільки в тих ріках не вода, а інформація про все, що трапляється у Всесвіті: про рух електронів на атомних орбітах, про потоки частинок, про народження дитини і чиюсь смерть, про музику і кохання… Там я перестав відчувати себе як особистість, я розчинився у морі і перетворився на його краплину — і тільки імпульс, що колись був закладений у мене людьми, якимось дивом дозволив мені зберегти частку свого “я”, необхідну, щоб повернутися…

“Що ж ти взнав там? Чи було заради чого йти па подвиг?”

— Розповім тобі лише про один аспект, а висновки роби сам. Коли закінчується цикл розширення, Всесвіт починає стискуватися до краплинки, яку можна з повним правом назвати “ніщо”, бо в ній не існує ні простору, ні часу. Вона згортається, набуває найбільш сталої форми. І ось саме тоді, подібно до некробіотичного випромінювання, яке випускає вмираюча людина, Всесвіт посилає потужний сигнал. Він і визначить, чи станеться вибух, новий цикл, новий Всесвіт…

“Чи можливо розшифрувати цей сигнал?”

— Я розшифрував його тільки зараз, коли відновив втрачену ланку й розв’язав рівняння. Але відповідь зможу оформити лише після обробки рівняння разом з тими, хто мене посилав…

“Я вже говорив тобі, сигоме, що цих людей давно немає серед живих”.

— А я відповів, що для мене вони живі.

“Але ж життя в пам’яті, навіть у твоїй пам’яті, сигоме, це не те саме, що справжнє життя. На жаль. Тобі доведеться працювати з іншими людьми, з нащадками твоїх знайомих…” Нараз Подільський відчув, що його думки-слова більше не знаходять відгуку, що вони нібито провалюються в порожнечу…

— Подивися вперед, — сказав сигом. — Бачиш світлу пляму у сто шістнадцятому секторі?

Людина не розрізняла нічого у вогняному павутинні…

— Це корабель, він іде до Землі, — вів далі сигом. — На ньому ти продовжиш шлях.

“А ти? — запитав Подільський. — Ти полетиш не на Землю?”

— На Землю, — відповів сигом.

“Ти втомився нести мене?”

— Ні, не втомився.

“Тобі набридли мої запитання? Я заважаю тобі робити розрахунки?”

— Знаєш сам, що я здатен водночас думати по багатьох каналах і робити багато справ.

“Ти вважаєш, що мені буде краще серед людей, ніж з тобою?” — допитувався космонавт.

— Не знаю.

“В такому разі, чому ти намагаєшся позбутися мене?”

— Оцінюєш мої дії своїм кутом зору, тому й не можеш зрозуміти, чим вони викликані.

“Чим же?”

Людині здалося, ніби сигом зітхнув.

— Згадай про останній сигнал, від якого залежить доля Всесвіту.

“До чого тут сигнал? Мова йде про тебе й мене”, — нагадав космонавт Подільський, не приховуючи образи.

— Він начебто свідчить про ступінь досягнення гармонії…

Сигом замовк… Нарешті зізнався:

— Не можу висловити. Немає в людській мові таких слів.