Василь Фокін тріумфував. Усе життя він мріяв опинитися в гущі таких подій. І зараз він жалкував лише про одне: дружина й теща не побачать, як він сидить у кабіні міліцейського автомобіля поруч із майже легендарним полковником Тарновим. А за їхньою машиною мчать іще дві — із спритними й безстрашними хлопцями-оперативниками.

І подумати лишень, що весь цей загін веде він, Василь, рятівник! Що їх чекає попереду? Які події — аж дух завмирає! — відбудуться за його безпосередньої участі?! І хоч, одверто кажучи, Василеві страшнувато, зате вже тепер йому до кінця днів вистачить розповідей про те, що іншим і не снилося. Роззявивши роти, слухатимуть вони його та нестерпно заздритимуть.

Щойно машини в’їхали на територію медцентру, полковник Тарнов радіотелефоном передав розпорядження. Бійці оперзагону оточили головний будинок, перекрили входи й виходи. Декілька співробітників услід за полковником увійшли в самий будинок і зайняли там пости. Тільки троє з них разом з Тарновим та Василем піднялися ліфтом до кабінету директора.

Секретарка негайно впустила їх у простору кімнату, стіни якої суціль складалися з телевізійних екранів. Худий чоловік із стомленим обличчям підвівся назустріч їм з-за стола-пульта. Він нагадував кволого засмиканого хлопчика, котрому не дають перепочити. Широким помахом руки, що видавав у ньому директора, він запросив їх сідати.

— Я вже поінформований, товариші, і зараз ми звідси будемо стежити за перебігом операції.

Він звернувся до полковника:

— Присувайтесь, будь ласка, ближче, надіньте ось цей шолом, і ви зможете керувати діями своїх колег у будь-якому куточку будинку.

Василь напружено спостерігав за екранами телевізорів. Він бачив, як оперативники та медперсонал прочісували будинок, оглядаючи палати, кабінети, коридори.

— Ось він! — тріумфуюче вигукнув Василь, показуючи на екран.

Він побачив, як Юрій без помітних зусиль розкидав навсібіч оперативників і кинувся до дверей. Тут дорогу йому заступив дебелий санітар. Юрій простягнув руку, торкнувся його плеча, і той почав осідати, намагався за щось ухопитися і впав.

На другому екрані було видно коридор. Ось з’явився Юрій, пробіг кілька метрів, підвів голову, побачив угорі вузьке вікно, схоже на бійницю старовинної фортеці. Підстрибнув, потім, звиваючись усім тілом, ніби ящірка, проповз по стіні, вповз у вікно і щез.

— Туди! — гукнув полковник, скидаючи шолом.

— Це на вісімнадцятому, я вас проведу!

Директор кинувся до дверей першим, за ним — решта. Василь старався не відставати.

Коли ліфт привіз їх на вісімнадцятий поверх, там уже перебувало понад десяток оперативників. До стіни була приставлена вузька драбинка. По ній до вікна спритно спинався лейтенант.

— Ну, що там? — нетерпляче запитав полковник.

— Він зник, — розгублено відповів лейтенант, виглядаючи у вікно.

Тарнов з незвичайною для його років моторністю теж виліз на драбинку, заглянув у вікно. Крізь ажурні грати фільтра вдалині виднілася шпичаста стіна лісу на ясно-червоному прузі неба. Останнє проміння надвечірнього сонця, мовби мечі прожекторів, висвітлювало обрій.

Полковник опитав усі пости, з яких було видно вікно. Молоденький старшина з кругловидим кирпатим обличчям повідомив, що бачив якийсь апарат, котрий здався йому виступом стіни.

— Який він був, цей апарат? — спитав Тарнов.

— Він змінювався. Спочатку нагадував просто якийсь куб. Тому я подумав, що це виступ. А коли він уже відокремився від стіни, у нього з’явилися невеликі крила. Мені здалося, що від нього від’єдналася якась деталь і впала на землю.

Полковник наказав оперативникам ретельно оглянути двір. Невдовзі йому принесли пластмасову пластинку з отворами для кріплення. В центрі пластинки вдалося розібрати цифру 8. Полковник доручив своєму помічникові з’ясувати, на якому апараті могла застосовуватися така деталь.

У цей час до нього привели старика та дівчинку, яку лікував лікар-самозванець. Незважаючи на пережитий переляк, старик тримався з гідністю.

— Вам не здався лікар дивним? — поцікавився полковник.

— Дивним — це ще м’яко сказано, — долаючи задишку, промовив старик.

“А я що казав! — захотілося вигукнути Василеві. Він замахав руками, стараючись звернути на себе увагу полковника, але той зробив досадливий жест, і Василь ображено насупився. “Якби не я… — думав він. — А подяка? І так завжди…”

— У чому виявлялась його дивність? — запитував далі полковник.

— У кожному слові, кожному жесті, особливо у методах лікування. Я хотів перешкодити йому, але не встиг.

Полковник кинув багатозначний погляд на директора, і той нахилився до мікрофона, щось сказав:

І дуже добре, що не встиг, — вів далі старик. — Адже найдивніше в тому, що він вилікував її.

— Чому ви так гадаєте?

— У неї відразу зник головний біль. А головне — вона більше не кульгає…

До них підійшло зразу кілька лікарів, викликаних директором. Вони забрали дівчинку з собою.

— Піднімемося до мене, — запропонував директор. — Скоро нам стануть відомі результати його лікування. — Він скептично похитав головою. — Останнім часом мені щось не віриться в лікарів-чарівників і у миттєве виліковування. А може, я просто старію?

В директорському кабінеті їм довелося прождати близько півтори години. Декілька разів директор по селектору квапив лікарів. Нарешті один з них узагальнив думку колег і розвів руками:

— Неймовірно, але дівчинка одужала. Ми провели генетичний аналіз, порівняли з генокартами…

У нього були широко розплющені, вражені очі.

— Припустімо, помилилися в діагнозі. Проте я сам складав першу генокарту. Кілька разів перевіряв на машині. Ні, Це неможливо. Такого не буває. А старик стверджує, що дівчинку лікували за допомогою наших апаратів у кабінеті сто сорок три. Зайдіть туди, подивіться самі…

Директор глянув на полковника Тарнова, і вони водночас підвелися, прямуючи до дверей. Услід, заклопотано наморщивши лоба і не чекаючи на запрошення, пішов Василь.

У кабінеті № 143 на них чекали лікарі та інженери. Деякі з них оглядали прилади і про щось перемовлялися. їхньої уваги не відвернула навіть поява директора й полковника міліції. Директорові навіть довелося нагадати, що він жде висновку. Та люди в білих халатах знову й знову поверталися до апаратів та переплетіння проводів.

— Ну що ви скажете, Вадиме Архиповичу? — не втерпів директор.

Високий кістлявий чоловік про щось напружено міркував. Його широкі плечі зіщулилися на мить, аби, розпрямившись, видатися ще ширшими.

— Таке враження, що апарати сполучав божевільний…

У кабінеті посутеніло. Штори на вікнах — напівзапнуті. Нечутно працювали кондиціонери, і лише інколи в апаратах, розташованих у стінах, щось тихо клацало.

Полковник поглядав то на вогники, що спалахували на електрифікованій карті району, то на чоловіка, який сидів перед ним, і намагався погодити щойно отримані відомості з тими, які нагромаджувалися протягом останнього місяця. Переполох у бібліотеці, викрадення пробірок, автомобільна аварія, лікар-самозванець… Чи існує між усім цим зв’язок? А чи спорідненість дивних фактів лише позірна? Можливо, їх пов’язує лише позірна незвичайність?

Він провів найретельніший аналіз, на нього протягом двох днів працював шостий відділ міського обчислювального центру. І все ж полковник не прийшов до твердого висновку. Забагато було сумнівів. Він закликав на допомогу класичні запитання слідчих: кому це потрібно? Кому це вигідно? — і заплутувався дедалі більше. Бо коли щось, крім незвичайності, і об’єднувало факти, то це повна безглуздість того, що відбувалося.

Олександр Миколайович тихенько кашлянув, аби привернути увагу полковника. Тарнов підвів на нього погляд, тріпнув головою, зганяючи оціпеніння, повертаючись із мандрівок своєї думки.

— Отже, ви гадаєте, що роботами хтось керував? — запитав полковник.