Я не хотів розказувати про всі свої страждання, марні спроби. Вирішив обійтися без передмов.

— Бачите, у мене є тільки одне питання. Якщо не хочете, якщо це таємниця, не відповідайте… Хто художник і скульптор, хто створив його обличчя?

Він трохи помовчав.

— Власне, цього сигома створювали не так, як інших. Адже його і призначали для незвичайної мети. Я відвідував різні школи, де виховували дітей-калік. Намагався дізнатись, яка найзаповітніша мрія у сліпої дитини, і довідався, що вона хоче бути художником і малювати ліс, який зможе говорити. “Кажуть, що він зелений, — мовив хлопчик, — а я знаю тільки, як він розмовляє. Я б намалював його зеленим і що він розмовляє”. Кульгавий хлопчик мріяв танцювати, глухий — писати музику і чути материн голос. Горбань хотів мати поставу гімнаста… Я питав у паралітиків, у виродків… У кожного була своя мрія…

— Розумію! — вихопилося в мене. — І ви створили його за дитячими мріями.

Я дивився на Штадена захоплено, а він одвів погляд, похитав головою:

— Це було б дуже просто… Ви забули найголовніше — сигом повинен глибоко розуміти цих дітей…

Штаден знову помовчав, а тоді, пригадавши щось, зітхнув:

— Я створив його кульгавим, сліпим, горбанем. Я дав йому тільки дужий мозок і дитячі бажання як першу програму. І він сам створив себе…

СИГОМ І ДИКТАТОР

Повість

СТАРИЙ

Він сидів у глухій алеї парку і читав газету. Поряд на лавочці стояла господарська сумка, з якої стирчали лапки замороженого курчати. Повітря було майже нерухоме, в ньому кружляли пушинки…

На алею вийшов високий юнак з крупними правильними рисами обличчя. Уздрівши старого, він підійшов до нього і сів поряд. Зазирнув у газету. Старий зрадів можливому співбесідникові, поспішно запитав:

— Ви читали про війну в Африці? Маленька війна, а яка жорстока! Купили літаки у СІПА. Уклали військову угоду з Замбією.

— За що вони воюють?

— Не знаю. Тут не написано, — відповів дід, тицяючи скарлюченим пальцем у газету. — А ось на фото відома актриса в гоночному автомобілі. Машина дісталась їй після смерті нареченого, знаменитого гонщика. Він розбився, досягнувши швидкості триста миль на годину.

— Навіщо?

— Що навіщо? — здивувався дід.

— Навіщо йому була потрібна така швидкість? Він поспішав на побачення, на допомогу кому-небудь, рятувався від небезпеки?

Старий здивовано глянув на незнайомця і стенув плечима. На всякий випадок трохи відсунувся.

— Скільки вам років? — запитав незнайомець.

— Сімдесят шість.

— Яка ваша спеціальність?

— Був майстром на будівництві, потім служив у конторі.

— А тепер?

— На пенсії.

— Що ж ви робите?

Дідок усміхнувся. Цей кремезний юнак чимось був схожий на його сина.

— Читаю газети. Дивлюсь телевізор. Допомагаю дітям виховувати онуків. Але і ті й ті погано виконують мої настанови.

І повторюють ваші помилки?

— Мабуть, що так, — засміявся дід.

— А курча несете їм?

Їм і собі. — Старий насторожився. В голосі співбесідника вчулися дивні нотки.

— Де вони живуть?

— Хто?

— Онуки. Ті, кому ви несете курча. Адреса? “Божевільний? Грабіжник? Що він од мене хоче? Адреси я йому не скажу…” В пам’яті старого на мить спалахнула адреса, і незнайомець голосно повторив її.

“Як же це я проговорився”? — засмутився дід. Його губи тремтіли.

— Навіщо вам адреса?

— Хочу віднести вашим онукам курча. Вони не повинні зостатися без обіду.

— Але я принесу його сам…

— Ви не зможете цього зробити.

— Чому?

— Бачте, я не просто людина, а людина синтезована — сигом. Можливо, чули або читали про нас? Ми не роботи, як дехто думає. Роботи простіші за людей, а ми набагато складніші і досконаліші. Люди творять нас такими, якими хотіли б бути самі. Бувають сигоми найрізноманітніших конструкцій, з різними способами здобування енергії. Я, наприклад, живлюся не так, як ви, люди. Ви споживаєте рослинну і тваринну їжу, потім відбувається довгий цикл травлення їжі, в клітинах накопичується паливо — АТФ, тобто аденозинтрифосфорна кислота. І тільки потім ви дістаєте з неї енергію, потрібну для життя. Я живлюся чистою АТФ. І коли беру її з істоти, остання гине. А зараз я голодний…

І ви хочете… — Старий не міг більше вимовити й слова. В голові майнула думка: “Він обманює, жартує… А може, це божевільний? Якщо так, то він справді може вбити. Хоча б хто-небудь надійшов. І треба ж було мені сісти в цій алеї…”

— Я не обманюю і не жартую. Як бачите, я читаю ваші думки. І ніхто з перехожих не допоможе. Заспокойтеся. Все станеться так швидко, що ви нічого не відчуєте.

— Але ж ви не захочете вчинити злочин…

— А коли б вас розірвав голодний звір, це був би злочин? А коли ви і ваші онуки їсте курча? Так вас створено. Мене створили трохи інакше. Я й так роблю для вас усе, що можу. Я ж не вбиваю ваших онуків, які повторюватимуть ваші помилки. А вам уже нічого не належить. Навіщо вам життя? Онуки тільки радітимуть, що позбудуться зайвих настанов.

— А хіба не можна одержати ту речовину, те паливо від тварини, від собаки, наприклад? — Старий хапався за соломинку. — В парку чимало собак…

— Вони далеко, а ви близько. їх треба шукати і витрачати час. Це нерозумно.

…За кілька секунд по цьому сигом узяв сумку і пішов за адресою.

Двері квартири відчинив вайлуватий підліток років тринадцяти.

— Оце передав дідусь, — сказав сигом і подав торбинку.

— А де він сам? Мабуть, зустрів друзів? Довго затримається?

— Довго.

— Але ж він знає, що мені треба з ним поговорити, перш ніж піти до школи?

— Навіщо?

— Порадитися.

— Хіба ти виконуєш його поради?

Підліток знітився:

— Не всі, звичайно. Але… От — зіпсувався телевізор… Фред надумав мінятися марками, а мені чомусь не довіряє. Треба, щоб за мене сказав дідусь…

— Тобі доведеться обійтися без дідуся, — відповів сигом.

*

— Ти, мабуть, голодний. Я приготував для тебе обід, — сказав голова концерну, відомий під йменням Диктатор.

Сигом почув жалібне виття собак, що долинало з бетонованих підвалів, де на першому ярусі був віварій і склади, а під ними на семи ярусах містилися лабораторії і завод.

— Дякую. Я не хочу їсти, — відповів сигом.

Брови Диктатора шугонули вгору:

— Ситий?

— Так.

— Отже, тобі довелося…

— Так, — швидко відповів сигом і додав: — Це була людина, стара людина.

— Хіба ти не міг знайти чогось іншого?

— Вона була близько. Вона уже не працювала, не давала користі. Належала до тих, кого ви називаєте непридатними. — Погляд сигома був чистий і ясний, мов у дитини.

Диктатор відчув легкий озноб, подумав: “Я мав рацію, коли запрограмував у ньому для початку одне почуття — любов до Диктатора”. Запитав:

— Ти балакав з ним?

— Так. У нього є онуки. Він купив їм курча. Я взнав адресу й одніс онукам їжу.

— Що ж, ти вчинив розумно, — зітхнув Диктатор.

— Я пам’ятаю програму, — відповів сигом. — Є тільки два критерії: розумно і нерозумно. Решта — пусте.

Щось у його тоні не сподобалося Диктаторові. Він запитав:

— У тебе є сумніви щодо свого вчинку?

— Так. Я розмовляв з його онуком. Якщо інформація, яку зібрав старий, потрібна тому підліткові, то чи не могла вона знадобитися мені? А я одержав від нього тільки АТФ і назавжди втратив його інформацію. Чи не правильніше було спочатку одержати інформацію, а потім — АТФ?

— Надалі будь розумніший.

— Постараюся, — пообіцяв сигом. І подумав: “Колиб старий лишився живий, то все ще збирав би інформацію. Чи не означає це, що його життя корисне й для мене?” Запитав: — Напевно, коли б люди не такі мудрі, як ти, дізналися про мій вчинок, то назвали б його злочином?

— Добро і зло — пусті поняття, сину мій. За ними немає логіки. Це павутина, якою дужі обплутують світ, щоб керувати ним. Це щит, який піднімають немічні, щоб захищатися. Через те брехня задовольняє і тих і тих. Але тобі вона не потрібна. Не засмічуй пам’яті. Пам’ятай: тебе створено для того, щоб ти став вождем і допоміг людям побудувати світ, який грунтується на суворій раціональності.