Вузенькою стежкою ми ввійшли в ущелину, а поминувши його, опинились у долині. Тут на нас чекав один із загоничів. Він звернувся до вождя, показуючи рукою в той бік, де було стадо.

Вождь сказав кілька слів своїм людям, і вони, пригнувшись, тримаючи списи й дрюки напоготові, сховалися в густій траві. Ми рушили за ними

Місце засідки обрали так, щоб вітер дув у наш бік. Мені здалося, що я чую гавкання і виття.

— Собаки? — тихо запитав я вождя. Він закивав головою, шепнув.

— Вони полюють разом з нами.

Незабаром відкрилося дивовижне видовище — спільне полювання людей і диких собак. Загоничі й звірі гнали стадо антилоп. Гавкання, тупіт, крики наближались, наростали. Шалено пульсували сотні сердець, скорочувалися м’язи, текла слина по висолоплених рожевих язиках, залози щедро виділяли в кров адреналін. Запах поту, пилюки, крові. Лють, страх, радість, азарт.

Мене почало лихоманити. Кололо у вухах. Перед очима замиготіли кольорові кола. Довелося відключити кілька приймачів.

Виключити логічні приймачі мозку я не міг, хоча абсурдність того, що відбувалося, пригнічувала свідомість, навалювалася, притискала до землі, на якій робилося щось незбагненне, вкрай жорстоке. Одначе іменувалось воно “законом природи”. Живе полювало й розривало на шматки живе, шматки м’яса і бризки крові летіли в густу траву.

Здійснювався закон економії і обмеження в обмеженому світі — живе виживає за рахунок живого, живе живиться живим. Міра жорстокості, якій людина не придумала назви, бо не наважилася її оцінити повною мірою і прийняла як неминучість. А що їй іще лишалося?

І тут мені стало соромно. Я знову не викликав вчасно з пам’яті слова Михайла Дмитровича, я погано подумав про людину, не врахував, що навіть у цьому світі, навіть з цією програмою природи вона вже давно почала переглядати й відкидати її — спочатку відмовилася від канібалізму, перестала їсти собі подібних — те, що природним чином роблять багато тварин, виконуючи приписи матері-природи…

Продовжуючи розмірковувати над цим, я відключив слух, щоб не чути передсмертних хрипів і стогонів, переможних криків мисливців, виття і чавкання собак…

Наступного дня до мене прибіг Касіт, син вождя.

— Великий Еламкоатлю! В лісі з’явилися злі боги. Вони зустріли одного з наших мисливців і забрали з собою.

— Навіщо він їм? — я не приховував недовіри.

— Цього не знає ніхто. Але Рап бачив: вони зв’язали Мапуї руки мотузком і повели…

— Де твій батько?

— Батько з воїнами йде по сліду богів. Що вони зроблять з Мапуї?

— Цього я поки що не знаю. Але спробую дізнатись. Ходімо.

— Ти сильніший! Ти переможеш їх! — без найменшого сумніву вигукнув Касіт.

Невдовзі ми наздогнали “богів”. Вони рухалися ланцюжком: передній прокладав дорогу, останній робив зарубки на деревах. Імпуна Мапуї вів на мотузку довгов’язий молодик у корковому шоломі з припасованою до нього протимоскітною сіткою.

Я помітив похитування гілок обіч довгов’язого. На мить з кущів визирнув вождь. Він подав якийсь знак полоненому. Та Мапуї, видно, був дуже пригнічений подіями, щоб як слід зорієнтуватися. Він підняв руки, показуючи, що вони зв’язані. Тієї ж миті один з “богів” полоснув по кущах з автомату. Почувся крик болю, тріск гілля: це кинулись навтіки вождь і його люди.

— Біжи! — прошепотів я Касіту, а сам розсунув перед собою гілки і вийшов назустріч “богам”.

В лице мені дивилося дуло автомата, а в спину впиралося щось тверде.

— Раджу не рухатись! — промовив чоловік, немолодий, із стомленим обличчям, що нагадувало батькове: високий, у зморшках лоб, трохи випнуте вперед підборіддя, глибокі складки в куточках рота. Псували його лише великі темні окуляри на хрящуватому носі. Голос приємний, добре поставлений, і навіть у даній ситуації слово “раджу” пролунало природно і без погрози. Зовні спокійний, ошатний, плямиста маскувальна куртка сиділа на ньому гарно, наче смокінг, пошитий у модного кравця. Вдруге блиснули скельця окулярів — він роздивлявся мене з ніг до голови, ледь розсуваючи в усмішці вузькі тверді губи.

— Ви з людей Шакала?

— Що це означає? — спитав я і настроївся на його хвилю. Ні, він не був спокійним.

— Прошу, обшукайте його, — кинув він комусь у мене за спиною, і я збагнув, хто в цьому гурті “богів” головний.

Грубі руки обмацали мене, полізли в кишені…

— Ось що я знайшов, Кеп.

Той, кого назвали Кеп, обережно взяв футляр з набором інструментів.

— Цікаво було б знати, що в ньому, — звернувся він до мене.

— Це головним чином хірургічні інструменти, — відповів я, відкриваючи футляр.

— Ви лікар?

Кеп не дочекався моєї відповіді й додав:

— Якщо так, то дуже доречно. У нас хворий. Коротуне, покажи, будь ласка, свою ногу.

Кремезний молодик витяг з рота недопалок, зім’яв його і щиглем послав у кущі. Тільки потім, кривлячись, підкотив холошу й заголив опухле коліно.

Я торкнувся пухлини, і він зойкнув від болю.

— Потерпи секунду, — сказав я і провів по нозі аретомом. — От і все.

— Ви не різатимете пухлину? — здивовано спитав Кеп.

— Вона зараз розійдеться.

На обличчі Коротуна з м’яким дитячим ротом і носом-гудзиком виникла недовіра, яка скоро змінилася на радісний усміх.

— Що ви зробили з моєю ногою, док? Вона вже не болить…

— Зігни її, — попросив я.

Усе ще недовірливо, обережно він зігнув ногу, потім ще раз, захоплено подивився на мене.

— Так ви ж чаклун, док! Саме такого нам у джунглях не вистачало, побий мене грім!

— Якщо чаклун не із зграї Шакала, — холодно зауважив Кеп, і його тонкі губи зовсім зникли з обличчя.

— Хто такий цей ваш Шакал? — ввічливо поцікавився я.

Тон мого голосу чомусь не сподобався Кепу.

— Мушу вам нагадати, що зайві знання не завжди корисні, — сказав він, і довгі пальці на його правій руці мимоволі здригнулися і стиснулись. — Прошу, назвіть суму гонорару, яка вас влаштовує.

— Не соромтесь, просіть побільше, — прошепотів Коротун.

— Мене не цікавлять гроші.

— Ви з ідеалістів? — Кеп схилив голову набік, наче бажаючи краще роздивитися мене. Його губи стулилися в скупу усмішку. — Ну що ж, містере ідеаліст, будете одержувати не менше, ніж інші.

— Але я ще не дав згоди йти з вами.

Звідкілясь з-за моєї спини вийшов здоровило з розсіченою бровою і рябим приплюснутим обличчям. Він підозріливо оглянув мене, наблизився до Кепа і прошепотів (я виразно чув кожне його слово):

— Ставлю десять проти одного: він — із зграї Шакала.

У Кепа сіпнулася щока, але відповів він чемно:

— Цього разу ти, здається, помиляєшся, Нік. Мабуть, він сам по собі. Поговори з ним, якщо хочеш.

Кеп відступив на півкроку, Нік став на місце Кепа і хрипко промовив:

— То скільки б ти хотів отримати для початку?

Я відповів без виклику, але твердо:

— На жаль, не можу піти з вами, якщо не скажете, хто ви і куди йдете.

Щойно вилікуваний Коротун подавав мені застережливі знаки. Нік вражено дивився на мене.

— Док, запам’ятай мою першу пораду: менше знатимеш — довше проживеш.

— А другу?

— Не кажи “ні”, коли тебе по-доброму просять ділові люди. Нам, як жінкам, не відмовляють.

Недолугий жарт сподобався його товаришам. Вони засміялись. Кеп вийшов наперед і став ближче до мене. Коротун, дивлячись на нього, поспішив узяти мене під захист:

— Док жартує. Він піде з нами, побий мене грім!

— Тільки в тому разі, якщо знатиму, куди йдете і хто ви такі.

Нік ступив до мене ще крок, але Кеп застережливо підняв руку. Водночас він сказав, звертаючись до мене, хоч його слова адресувалися й Ніку:

— Нам нічого критися. Ми геологи. Шукаємо нафту…

— Тут?

— За даними вертольотної нафторозвідки в цьому районі є нафта.

— А навіщо ви схопили його? — вказав я поглядом на Мапуї.

— Він погодився бути нашим провідником.

— На мотузку?

— Так надійніше. Підстраховка. Адже він дикий. Нас попереджали, що тут мешкає плем’я первісних людей. Потім ми відпустимо його з дарунками.