Годі було й думати відбуксирувати охоплений полум’ям супертанкер від пристані. Машини з пожежниками і солдатами мчали до порту, але навряд чи вони могли чимось зарадити.

— Ми розрахувалися сповна, — крізь зуби процідив Кеп. На його щоці сіпався якийсь мускул.

Коротун зареготав, підводячи очі. Він став схожим на п’яного і крізь вибухи сміху, стримати який уже йому було несила, вигукував:

— Маленька міна в чемоданчику, хай йому чорт! Маленька міна — і ве-е-лика пре-е-евелика пожежа! Спасибі, док, благодійнику ви наш!

Я вже почав розуміти причину того, що сталося, і свою роль у цьому.

— Міна була в моєму чемоданчику?

Мовчання Кепа підтвердило мою підозру.

— Але ж ви казали про нафту, яка так необхідна. Ви ж шукали її, щоб принести користь людям. А тепер самі підпалили? — Це було настільки ірраціонально, що логічні системи мозку відмовлялись працювати.

— Це не та нафта, хай йому чорт, це погана нафта! — стогнав від істеричного реготу Коротун.

— Замовкни! — гримнув Кеп, і він осікся, затис рот рукою, давився беззвучним сміхом.

— Док, пам’ятаєте пожежу в джунглях? — спитав Кеп.

— Пам’ятаю…

Мій бідолашний мозок усе ще відмовлявся вірити в реальність подій. Абсурдність перевищувала допустимий коефіцієнт. Мої страждання посилювалися спогадами про високочолого капітана супертанкера. Я обіцяв його вилікувати. Тепер він позбувся всіх своїх хвороб.

— Вий мене втягли в це… — я не знаходив потрібного слова.

Іншого виходу не було. Це так само точно, як і те, що тепер у вас, док, нема шляху назад. Ми всі пов’язані одним мотузочком.

— Поясніть.

— Уже пояснював. Помста за пожежу в джунглях. Карна акція з дальнім прицілом. Око за око, містер святоша. Хіба не так наказує біблія?

— Отже, тепер черга мстити — за вашими конкурентами. А потім знову за вами. І так без кінця?

— Доки хтось не переможе. Остаточно.

— Остаточно — це коли не залишиться нафти? Або тих, хто її добуває?

Він знизав плечима:

— Дивна ви людина, док. Та хоч як би там було, ми вдячні вам. Одержите свою частку сповна.

Я пішов би від них одразу, якби вже міг обчислити їхні вчинки. Але мені не вистачало головного елемента в цій серії рівнянь.

— Що ви збираєтесь робити?

— Відбудуємо бурову. Ось тільки…

Він у задумі дивився на мене, насупивши брови. Я ждав.

— Ось тільки доведеться залучити до цього ваших підопічних… У нас не вистачить людей для такого обсягу робіт…

— Вони не зуміють працювати з устаткуванням…

— Навчимо, Заради їхнього ж блага. Непогано зароблять, прилучаться до цивілізації. — Він говорив про те, що збирався зробити, як про щось уже здійснене. — Дикуни навчаються швидко, адже пам’ять у них чиста, вбирає все, що в неї кидають. Отак між ділом проведемо й психологічний експеримент.

Він глянув на мене поверх окулярів, і мені здалося, начебто в перенісся ткнули чимось гострим і холодним…

Минуло всього вісім днів, а нова бурова вже готова. Неподалік будується друга. На першу бурову тимчасово призначили майстром Вівсяну Кашу. У нього працювало з десяток людей з племені імпунів. Другу бурову ставили імпуни під керівництвом Ніка. Коротуна Кеп призначив начальником охорони, яка складалася з двадцяти воїнів. Заступником собі Коротун узяв — не без моєї поради — Касіта, сина вождя. Адже він був досить тямущий. До того ж мені здалося, що той, хто зазнав несправедливості й переслідування, буде більше співчувати іншим. Я не міг тоді знати, як глибоко помиляюся…

Мене дивувало, як швидко змінювались імпуни. Вони дуже вподобали барвисте ганчір’я, яке випрошували, вимінювали, а то й просто крали у білих. Один красувався в армійських штанях, другий — у шортах. Третьому не вдалося поки що дістати штанів, зате на шиї у нього теліпався шарф, а на руці — ремінець від годинника.

До праці дикуни звикали повільно, важко. Зате швидко й легко імпуни засвоїли деякі жести і звички, навіть ходу білих. Вони навчилися недбало спльовувати вбік, як Вівсяна Каша, ходити перевальцем, як Нік, вживати “хай йому чорт” і “побий мене грім”, як Коротун.

Що більш я міркував над таким “прилученням до цивілізації”, тим сильніше опановували мене сум і тривога. Чому люди так легко засвоюють гірше, чому так карикатурно починається для них цивілізація? Я складав формули і рівняння, виводив залежності, порівнював з тим, що читав у книжках, і робив свої висновки.

Понад усе мене цікавило питання: що втрачають імпуни в цьому процесі? Як швидко? Який баланс між втратами і надбаннями?

Я розумів, звичайно, що видиме, барвисте, яскраве засвоюється швидше, що імпуни на перших порах не можуть розібратися в різній вартості й вагомості речей чи явищ. Імпун бачить, що чужинці сильніші, могутніші, і теж прагне стати таким. А визначити, в чому варто і в чому не варто їх наслідувати, він іще не може…

Сьогодні я довго йшов за одним імпуном. його постать і хода здавалися знайомими. На ньому були яскраво-зелені шорти, куца малинова безрукавка. На ногах — сандалети й червоні шкарпетки. Незвичне взуття терло ноги, він трохи накульгував. Замість пояса пов’язав строкату стрічечку. На тонкому розтріпаному мотузку теліпалася пошарпана сумка.

Він оглянувся, і я впізнав у цьому опудалі Касіта, сина вождя, призначеного завдяки моїй підказці помічником Коротуна. Він низько вклонився мені:

— Завжди радий бачити тебе, добрий Дог!

Так імпуни тепер назвали мене, утворивши нове ім’я: з колишнього титулу — “бог” і почутого від білих — “док”.

— Я теж радий бачити тебе, Касіте. Як живеш? Що нового?

— Тепер мене звуть Кас-Бос. Я великий начальник, живу добре. Ніхто вже не сміє мене кривдити. Мене бояться і слухають. І мій батько — великий начальник, майже як я. А ти як живеш, добрий Дог?

— Можна мені подивитися, чим ти тепер займаєшся? — спитав я замість відповіді.

— Треба тільки попередити шановного містера Коротуна, — ухильно відповів він і на знак згоди кивнув головою. — Ходімо зі мною.

“Шановний містер” Коротун зустрів “великого начальника” Кас-Боса зовсім не так, як той сподівався. Лише моя присутність стримувала Коротуна від лайки та потиличників.

І за що тобі гроші платять? Ти такий же дикун, як і ці твої любі родичі, побий мене грім! Два дні стовпи поставити не можете, ледацюги! Тільки красти здатні. Вибачте мені, док, але ці недоноски вже четверте свердло вкрали!

Він знову повернувся до Кас-Боса.

Іди до цих… своїх, хай їм чорт! Лупи, катуй, убий, скільки заманеться, але поки не принесеш свердла, не з’являйся мені на очі! Тримай!

Він кинув Кас-Босу довгий батіг з шипами. Той спритно спіймав його, уклонився:

— Не турбуйтеся. Кас-Бос усе зробить. Примусить недоносків віддати свердло. Кас-Бос знає, як їх примусити.

Він попрямував на будівельний майданчик, постукуючи батогом по стегну.

На майданчику в цей час працювало кілька імпунів. Четверо з них ставили стовпи. Кас-Бос підійшов до них, постояв кілька хвилин, перевалюючись з носка на носок, схиливши голову набік. Очевидно, когось наслідував. Робітники заквапились, одразу стали метушливими й незграбними.

Я пригадав, якими точними і вправними були рухи цих людей на полюванні і на рибальстві — у звичній для них обстановці.

— Коли ви навчитесь чогось путящого? — закричав Кас-Бос, підсиливши голос настільки, щоб його чув Коротун.

— Ми навчимося, Кас-Босе, — квапливо промовив імпун з маленькою видовженою головою.

Я пригадав, що бачив його в лісі серед тих, хто переслідував Касіта і його наречену.

— Звісно, навчитесь, Тагіре. Навіть ти! — зловтішно закричав Кас-Бос. — А я допоможу вам!

Батіг, з посвистом описавши в повітрі дугу, обпік Тагірове плече, залишивши на ньому набряклий рубець. Горопаха похитнувся, мало не впустивши стовп.

— Ну, ну, ворушіться! — продовжував Кас-Бос під свист батога, що залишав криваві сліди на спинах і плечах Тагіра та трьох інших робітників.